Істотний внесок в поширення ліберальних ідей в краї було реалізовано видавничим органом партії – «Бессарабське життя» який мав за головного редактора з 1903 року Алексіса Ноура, зміненого Федіром Захаровим. Порівняно з багаточисельними опозиційними газетами що видавалися російською мовою в краї на той період газета «Бессарабське життя» була однією з найпрогресивніших. Вона виступала за демократичні перетворення в країні, критикувала популістську політику і була пройнята антисемітизмом правоцентристських партій в особливості "Об’єднання Російського Народу". Газета формувала громадську думку в краї і природно розвивала в людях бажання змін. [27, c.319].
У Кишиневі діяв обласний комітет. В Аккермані, Оргеєві, Хотині були створені окружні комітети, а в Бельцах, Хинчешть, Комраті, Кагулі, Ізмаїлі, Болграді, Бричень - заводські та сільські комітети Конституційно-демократичної партії. До весни 1906 року, в Бессарабії діяло близько 11 місцевих партійних організацій загальним числом в 632 члени. Комітет губернії в Кишиневі складався з 60 чоловік інші організації у 10 повітах обєднували 572 людини [30, c.116-117].
Ідеї проголошені кадетською партією були визначені конкретними ліберальними доктринами і особливою соціальною структурою Бессарабії. Ядром партії були вчителі, юристи, журналісти, представники інтелігенції Земства – вершки інтелектуальності. Вони хотіли реформувати суспільство парламентським шляхом, відмовившись від революційних і насильницьких засобів. Спочатку конституційна група не стикалася з перешкодами з боку влади. Пізніше коли програма і партійна література почала отримувати визнання в колах інтелігенції, чиновників, духовенства та селян, відношення адміністрації становиться вкрай ворожим[8, c.89-103]. Незалежно від положень Маніфесту 17 жовтня на засіданнях, часто створювали перешкоду для ведення справ в Конституційно-демократичній партії утворивши більший тиск на членів партії з тим щоб обмежити вплив демократичних ідей на населення. Явне упереджене відношення продемонстрував сам мер Кишинева, П. Сінадіно. Таким чином він затвердив і дав у використання партії "Союзу 17 жовтня" конференц-зал міської думи, для організації їхніх засіданнь, категорично відмовившись надати це місце комітету Конституційно-демократичної партії для тієї ж мети, мотивуючи свою відмову вказівкою від керівництва губернії, хоча вказівка насправді була опублікована пізніше, після того як пролунала відмова.
Пізніше заборона влади губернії у наданні громадських місць для зустрічей організованих Конституційно-демократичною партією поширилась на всій губернії. Література партії розіслана по всім частинам Бессарабії була неправовільно конфіскована. Листівки які пояснювали програму партії, вважалися вкрай шкідливими і використовувались як привід для репресивних дій з боку адміністрації. Ставлення уряду до членів партії було ворожим і суворим. Влада виявляла постійний тиск на членів Конституційно-демократичнї партії і прагнула паралізувати активність частини суспільства Бессарабії яка прагнула пізнати ідеали проголошені партією.
Посадових осіб державних установ і навіть представників електорату було попереджено що є не добрим для них участь в «опозиційній партії» якою являється кадетська партія [8, c.89-103]. Інформація про наявність членства в цій партії повідомлялась в міністерство резервів а ті хто належав до неї були оголошені нелояльними до царської влади. Дії уряду не обмежились простими попередженнями, найближчим часом вони почали переслідування. Застосовувались різні методи та засоби блокування діяльності і пом'якшення наслідків кадетських партійних організацій і вливу членів партії на населення. Частіше за все влада прибігала до залякування, звільнення зі служби, включаючи введення заборони на приватну практику. Хоча ці покарання та заходи були не дуже страшні, вони все ж таки виявились дієвими та влинули на поступовий розпад партії.
Нарешті можна зробити висновок що політичні партії ліберальної орієнтації в регіоні в період 1905-1907 рр., можна схарактеризувати як деякі крихкі структури, яким вдалося вербувати під свої прапори лише частину бессарабського суспільства, з незначними наслідками для життя політики. Виною цього послужила відсутність юридичної бази в якості правової основи і виборчого кодексу, які забеспечили б законні політичні утворення. Бессарабське населення особливо міське мало включалось в участь у політичній діяльності, активності організацій, сконцентрувавшись в Кишиневі й інших містах Бессарабії.
Однак, незважаючи на характер явища 1905-1907 роки позначили початок політичних формацій ліберальної орієнтованості реалізуючу в суспільній свідомості деякі демократичні цінності.
2.2 Партія «Союз 17 октября»
На політичній арені з’явилась правоцентристська партія «Союз 17 октября» названий партією октябристів, створена в листопаді 1905 року, займаючи проміжне місце між кадетами і крайніми правими. Відповідно до організаційного аспекту октябристська партія була задумана як «сукупність усіх центристських партій». Статут партії давав змогу своїм членам брати участь одночасно у двох або більше партій та організацій. Членство в партії октябристів не вимагало дотримання певних норм партії не була встановлена фіксована сума членських внесків. Як правило, учасники октябристської партії належали до групи людей похилого віку з високим інтелектуальним рівнем, з соціальним статусом і матеріально забезпечені. "Ми партія влади" було проголошено в лютому 1907 року на засіданні Центрального комітету октябристів. Відповідно до соціальних критеріїв октябристська партія була представлена дворянством і фінансовою виробничо-комерційною буржуазією. Спроби октяристів заручитись підтримкою з боку представників демократичного населення в першу чергу селян і робітників не увінчалися успіхом. Але керівництво октябристіврозуміло відсутність перспективи забезпечення соціальної підтримки починаючи від сільської та міської категорії [29, c. 110].
Більшість організацій октябристів були утворені в ході виборчої кампанії до першої Державної Думи у січні-квітні 1906. Протягом першої російської революції число учасників октябристської партії налічувала 65-70 тисяч чоловік. Головою Центрального комітету партії, до осені 1906 року був активіст земства Д. Шіпов, починаючи з жовтеня 1906, на чолі партії опиняється представник московської буржуазії А. Гучков [12, с. 2].
У Бессарабії діяли дві секції октябристської партії – державний департамент затверджений в Кишинів і окружний департамент з Хотина. 15 січня 1906 року в залі міської Думи Кишинева, за ініціативи Адміністрації Департаменту Державного банку було скликано засідання засновників департаменту «Союзу 17 октября». В той самий час була заснована юридична секція октябристів в Хотині. Було успішно проведено вербування великої кількості людей числом в 270 осіб [30, c.154-155]. У січні 1905 року газета "Друг" оцінила ексклюзивну роль «Союзу 17 октября» в злитті земських і міських активістів. Газета підкреслювала що Союз мав два центральних комітета, і широку мережу організацій в провінції. У середині грудня 1905 року до «Союзу 17 октября» вступила Центристська партія Бессарабії - подія сприйнята з великим ентузіазмом "чорносотенцями" краю. Серія криз вплинули на відносини між Думою і урядом, зумовили перехід октябристів в опозицію відносно уряду після його відмови від проведення реформ. Цей факт призвів до розколу в партії октябристів. В 1913-1914 рр. партія роскололась, її місцеві секції також припинили своє існування [14, с.3].
На завершення відзначимо, що «Союз 17 октября» підкреслив зміни в соціально-політичному і економічному житті Росії заявивши себе в якості експонента політики для оновлення уряду. Це зумовило октябристську партію стати більш привабливою для людей з ліберальним баченням але лояльних до уряду. Аморфний характер партії та відсутність підтримки з боку соціального класу - орієнтованої на реальні зміни зумовило соціально-політичне утворення не чинити опір змінам часу. Віддача революції і реакції 1907 року зробили неможливим існування партії. Для Бессарабії втручання в партійній політиці октябристів пройшла практично непоміченою, утворивши тільки дві секції партії і промонархічну агітацію.
Розділ ІІІ Консервативні партії та політичні організації Бессарабії на початку ХХ ст.
3.1 Центристська партія
В цей же період на політичній арені утвердилась Центристська партія, одна з державних партій яка підтримувалась партією «справжніх росіян». Основою нової партії була греко-вірменська партія Ф.Крупенського, заснована як політична партія в опозиції партії Леонардів. Як зауважував Г. Безвіконі: «На чолі реакційної течії та мракобісся в Бессарабії появляється греко-вірменська партія Крупенського»[16, c. 316]. Передісторія і подальший розвиток центристської партії показує нам що діяльність лідерів партії Крупенського проявляється в політичній дуелі з опонентами - Леонардами. У цьому поєдинку останні вичерпали себе. Тріумф дав можливість переможцям отримати лояльність на 20 років правління в Бессарабії.
В нових соціально-політичних умовах утримання в верхній частині соціальної піраміди, партія Крупенського могла собі забезпечити прийнявши нові правила політичної гри. Основна мета залишалась тією самою –влада, а її досягнення стало можливим завдяки перемозі на виборах. Партія Крупенських відповідала новим умовам життя і затвердилась на арені політичної боротьби як Центристська партія - організація з політичним обличчям на невизначений термін, але дуже лабільна, із здібністю маневрувати то в право, то в ліво. Программа Центристської партії була затверджена губернатором 17 грудня 1906. [17, c. 173].
Теза на сприяння вживанню заходів по зміцненню у свідомості селян ідеї захисту власних інтересів і добробуту продовжують бути інтерпретовані Центристською партією на сторінках газети "Друг". Механізм здійснення пропонованих ідей Центристська партія бачила в створенні культурно-освітних установ, шкіл, вечірніх курсів, читань, бібліотек, громадських будівель.
Для ефективне вирішення єврейської проблеми, Центристська партія з Бессарабії пропунувала наслідувати прикладу Румунії який виходив з того принципу що євреї є не місцевими мешканцями а зарубіжними, прийнявши для них спеціальні закони.
Ще одним проблемним питанням Центристської партії була шкільна проблема розглянута паралельно з питанням петицій і шкільних страйків. Петиції та страйки були запізнілими і представлені не в якості незалежного протесту студентства невдоволеного жорсткими вимогами Адміністрації школи, а як повстання зумовлене єврейськими агітаціями. Промовляючи ідею введення обов'язкової загальної освіти, в якості необхідної міри, Центристська партія пропонувала провести ретельний відбір і провести підготовку вчителів покликаних забезпечити підготовку та навчання молоді [13, c. 3].
Підводячи підсумки, можна зазначити, що затвердження і діяльність Центристської партії в Бессарабії є радше реакцією частини дворянства губернії з автохтонними традиціями але з виділиними амбіціями впливуна процеси демократизації які почали розвиватися в російському суспільстві. Це також було відповіддю однієї групи з характером клана на заклик уряду для зміцнення самодержавства в Бессарабії шляхом мобілізації дворянства вірного престолу.
Виявившись спочатку в якості політичної партії, з вузькою соціальною базою, Центристська партія через свою програму виступала за збереження та зміцнення повноважень центральної влади в особі імператора, знижуючи роль Державної Думи до консультативного органу. Будучи показником інтересів клану Центристська партія була категорично проти введення рівного голосування у всіх сферах життя. Формуючись як проурядова політична партія Центристська партія продемонструвала завзяття і сумлінну працю для виправдання статусу єдиного захисника цінностей і цілісності Російської державності.
