Загальна кількість депутатів палати не повинне перевищувати 1/3 (третьої частини) від загального числа членів РНП. Прерогативою РРП є підготовка законопроектів, що мають відношення до питань регіональної автономії, взаємин центральних і місцевих органів влади, адміністративного перебудови, керування природними й економічними ресурсами, розподілу фінансових засобів між центром і регіонами. Крім цього, регіональні депутати можуть розглядати підготовлені РНП законопроекти, що стосуються проблем регіонів, давати свої зауваження й пропозиції по бюджеті, питанням оподатковування, утворення й релігії, а також здійснювати спостереження за виконанням вищезазначених законів. Запропоновані Радою регіональних представників законопроекти й зауваження повинні направлятися на твердження в Раду народних представників.
2.3 Судова влада та механізм її реалізації
Судова система складається з Верховного суду, Конституційного суду, вищих і районних судів, а також судів спеціальної юрисдикції.
Вищий судовий орган – Верховний суд у Джакарті. Голова й всі члени суду призначаються президентом за списком кандидатів, схвалених законодавчим органом. Верховний суд має право наглядати за діяльністю інших судових органів і є судом останньої інстанції, наділеним правом розглядати касаційні скарги на вироки й рішення, винесені нижчестоящими судами.
Раніше перебували в компетенції Верховного суду питання, пов'язані із тлумаченням конституції, а також розпуском політичних партій і звільненням з посади президента й віце-президента, однак усі вони були передані Конституційному суду, утвореному 17 серпня 2003.
У найбільших містах країни – Джакарті, Сурабаї, Медані, Макасарі, Банда-Ачех, Паданзі, Палембанзі, Бандунзі, Семаранзі, Банджармасині, Манаді, Денпасарі, Амбоні й Джаяпурі – існують Вищі суди, які розглядають великі карні й цивільні справи, а також апеляційні скарги на рішення нижчестоящих судів. Нижчу інстанцію утворять районні суди, що розглядають дрібні карні й цивільні справи. Голови й члени місцевих судів призначаються міністром юстиції й прав людини.
Законодавчо створені також суди спеціальної юрисдикції: Комерційний суд, що спеціалізується на справах про банкрутство з можливим звертанням до спеціального трибуналу по банкрутству Верховного суду; суди військової юстиції; релігійні суди, що розбирають справи на основі Корана, адату й шаріату й питання, що охоплюють майже винятково, сімейно-шлюбні відносини [10].
Конституційний Суд Індонезії — єдиний орган конституційної юрисдикції в Індонезії, завданням якого є гарантування верховенства Конституції як Основного Закону держави на всій території країни.
Наявність такого інституту конституційного судочинства та такої галузі права як конституційне свідчить про високий рівень реформації політичної системи Індонезії з урахуванням демократичних принципів та основних державницьких тенденцій світу.
Загалом, політична система Індонезії є достатньо унікальною, вона враховує певні територіальні та національні особливості, які впливають не лише на процес формування інститутів політичної системи, а й на безпосередню їх діяльність. Однак, загалом розподіл влад на три гілки є класичним з точки зору теорії демократії та знайшов своє унікальне відображення в умовах такої екзотичної та різноманітної країни, з точки зору державного управління, як Індонезія.
3. Організація політичного процесу та характеристика політичних партій й громадських організацій
Перші політичні партії й організації ("Буди Утомо", Індійська партія, "Сарекат іслам" і ін.) з'явилися на початку 20 століття. Після отримання країною незалежності головну роль у політичному житті грали Національна партія Індонезії (НПІ), Комуністична партія (КПІ) і мусульманські партії (Нахдлатул Улама, Машумі). Однак демократичний експеримент тривав недовго. Після встановлення системи "керованої демократії", на початку 1960-х, урядом був прийнятий курс на "спрощення" системи політичних партій, у результаті якого були заборонені не тільки Соціалістична партія Індонезії й Машумі (1960), запідозрені в участі в антиурядових заколотах, але й десятки інших більш дрібних партій.
Після приходу до влади Сухарто була накладена заборона на діяльність Компартії Індонезії. Однак, продовжуючи курс "спрощення партійної системи", Сухарто в той же час прагнув додати своєму режиму більш демократичний вигляд. З цією метою була заснована політична організація Голкар (Голонган кар’я), що об’єднувала державних службовців, офіцерів і в меншій мірі студентів, селян, жінок і т.д. у т.зв. "функціональні групи". Сухарто дозволив і політичні організації, які не користувалися підтримкою влади, але після виборів 1971 змусив дев'ять артій, різних за політичною орієнтацією й релігійному складу, злитися у дві, створивши тим самим трипартійну систему.
Дрібні націоналістичні й християнські партії (Національна партія Індонезії, Союз захисників незалежності Індонезії, Католицька партія, Християнська партія Індонезії й Партія незаможного люду) утворили в 1973 Демократичну партію Індонезії, а замість чотирьох мусульманських партій виникла Партія єдності й розвитку.
При Сухарто вибори в центральні й місцеві органи влади проводилися в 1971, 1977, 1982, 1987, 1992 і 1997. У кожному випадку виборча кампанія була нетривалою. Більше того, керівництво країни вирішувало, які кандидатури гідні висування в депутати, і визначало сам характер кампанії. Голкар незмінно здобувала переконливу перемогу, збираючи від 62 до 74% голосів. Партія єдності й розвитку, опираючись на мусульман і становлячи головну опозиційну силу, один раз одержала чверть голосів виборців, а Демократична партія Індонезії максимальне число голосів (15%) зібрала в 1992.
Сьогодні в країні діють понад 180 політичних партій. Щоб брати участь у парламентських виборах партія повинна бути представлена щонайменше в 1/3 провінцій і в 1/2 районів кожної із цих провінцій. Закон про вибори забороняє партіям використовувати державні засоби в ході передвиборної кампанії й передбачає, що індивідуальні члени партій повинні лояльно ставиться до принципів "панчасила" і не бути членами компартії або будь-якої іншої забороненої організації. Політична партія може бути заборонена, якщо у своїх документах не посилається на принципи "панчасила" і конституцію 1945. При цьому не обов'язково говорити, що сама партія базується на цій ідеології, але потрібно підтвердити, що партійні принципи, цілі й програма не суперечать "панчасила" [11].
Партії, що набрали менш 2% голосів, не мають права брати участь у наступних виборах. Умови, необхідні для участі в парламентських виборах, що відбулися 7 червня 1999, виконали тільки 48 партій. За результатами виборів своїх кандидатів у РНП провели 21 партія, з них 14 зібрали менш 2% голосів. У парламенті, сформованому в 2004, кількість партій скоротилося до 17. У порівнянні з виборами в 1999, світські націоналістичні партії втратили 8% голосів виборців, але як і раніше зберігають більшість місць у парламенті (68%).
Розглянемо більш детально основні партії, представлені в парламенті:
1. Партія Голкар (Партія функціональних груп) – була заснована в 1964 як Організація функціональних груп (молоді, жінок, ветеранів і т.д.). Членами Голкар в обов'язковому порядку були всі державні службовці, а на чолі її стояли військові. Протягом ери Нового порядку Голкар був опорою режиму Сухарто, забезпечуючи йому підтримку електорату (на всіх виборах з 1971 по 1997 організація незмінно збирала від 62% до 75% голосів).
Після відставки Сухарто Голкар спробувала перетворитися в партію, що працює в "новій парадигмі" з новим "духом реформ". Розглядає себе як світська організація й часто виступає проти релігійного фундаменталізму. У своїх передвиборних кампаніях головний акцент робить на здатності вивести країну з економічної кризи. Часто підкреслює помірність своєї програми, великий досвід управління, прихильність цінностям правової держави й політичного плюралізму.
У цей час спирається на представників великого бізнесу, чиновництва й значнокиий прошарок технократів у приватному секторі, багато хто з яких в 1960-70-і брали участь в ісламському студентському русі. Нараховує, за власним даними, близько 11 млн. членів. На виборах в 1999 Голкар посів друге місце, одержавши 20,9% голосів і 120 місць у парламенті. Як кандидат на пост президента підтримувала Хабібі. На виборах у парламент в 2004 Голкар знову став провідною партією країни, набравши 21,6% голосів і одержавши 128 місць.
Демократична партія (ДП) – правоцентристська партія, що спирається на платформу світського націоналізму. Заснована 9 вересня 2001 представниками інтелігенції й ділових кіл з метою підтримки генерал-лейтенанта у відставці Сусило Бамбанг Юдойоно, що був міністром-координатором з питань політики й безпеки й одного з головних прихильників реформ у збройних силах [17].
Ідеологічна основа партії – панчасила. ДП виступає за унітарну державу, демократію, за захист культурного плюралізму й проти національного й релігійного насильства. Своїми основними завданнями у внутрішній політиці вважає боротьбу з корупцією й кумівством, а також створення професійної армії.
Партія користується підтримкою міських виборців, у т.ч. професійної й ділової еліти Джакарти. На виборах у Раду народних представників (2004) отримала 7,5% голосів і 57 місць. На президентських виборах в 2004 Сусило Бамбанг Юдойоно, об'єднаний кандидат у президенти від ДП, Партії справедливості і єдності Індонезії й Партії зірки й півмісяця, зібрав 61,1% голосів.
Демократична партія Індонезії (партія боротьби) – найбільша політична центристська партія країни. Утворена в 1996 прихильниками Мегавати Сукарнопутри в результаті розмежування усередині ДПІ. Остаточно оформилася 14 лютого 1999.
Найбільшим впливом користується на Яві й Бали, у Східній Індонезії, а також на зовнішніх островах з великими немусульманськими громадами. Спирається на широкі верстви населення від міських і сільських низів до дрібної й великої буржуазії.
На чолі з М. Сукарнопутри ДПІ(пб) продовжує традицію світських націоналістичних партій. Довгострокової програми не має. Керівні принципи партії – демократія, націоналізм, збереження єдності країни й соціальна справедливість. У цілому стоїть на позиціях соціального консерватизму й виступає на підтримку вільної ринкової економіки, за поступові реформи й стабільність.
На виборах у парламент в 1999 партія посіла перше місце, завоювавши 37,4% голосів і 154 мандата. У період знаходження у влади (2001-2004) опоненти обвинувачували уряд М. Сукарнопутри у твердому авторитаризмі, невиконанні обіцянок вивести країну з економічної кризи й провести демократичні перетворення, у корупції й сліпому наслідуванні неоліберальним економічним рецептам, придушенні опозиції всередині партії, порушенні прав людини й продовженні війни в Ачесі. У результаті ДПІ (пб) втратила підтримку значної частини виборців і потерпіла в 2004 поразку як на президентських виборах, так і на виборах у нижню палату парламенту, одержавши 18,5% голосів і 109 мандатів.
Національна функціональна партія "Турбота" (НФП"Т") – партія клану Сухарто, фактично очолювана його дочкою Сіті Хардіянти Рукмана. Утворена у квітні 2000 на базі масової організації "Турбота про націю". Остаточно оформилася 9 вересня 2002.
Партія називає себе "старою Голкар" на противагу так званій "новій Голкар" і грає на ностальгії виборців по "старих добрих часах" стабільності й процвітання. Виступає за унітарну державу, згортання реформ, розвиток бізнесу й підприємництва, демократичний уряд, що поважає права людини, у підтримку армії й верховенство закону.
Нараховує, за власним даними, близько 3,5 млн. членів. На виборах в 2004 одержала 2,1% голосів виборців і 2 місця в парламенті.
