На піку “холодної війни” в період з 1946 по 1982 рр. відбулося 48 локальних конфліктів і війн, у яких загинуло та було поранено 32 млн. людей. Сукупна тривалість військових дій у цей період склала 369 років. За деякими даними без війни відбулося лише 60 днів. У військових конфліктах за цей період брало участь 88 держав. У 1980 р. військові витрати в світі склали приблизно 110 долр. США на кожного жителя Землі, що у 19 разів більше допомоги бідним країнам.
Сукупність руйнівної сили ядерної вибухівки, що накопилась сьогодні в світі, по кількості використаних боєприпасів дорівнює 10 тисячам “других світових війн”. В арсеналі держав налічується 220 млн. літрів хімічних речовин, 1 міліграм яких є смертельною дозою для людини. Але проблема посилюється ще й тим, що йдеться не лише про кількісне нарощування озброєнь, а про його модифікацію. Сьогодні існують сучасні види озброєнь, які мають абсолютно фантастичну назву: проміневе, психотропне, етнічне, геофізичне, інфразвукове. Зібравши величезні арсенали зброї людство виявилося узником випадку, тобто несанкціонованої ядерної війни, ризик виникнення якої зріс майже в 100 разів.
Таким чином, гонка озброєнь в сучасних умовах вже вийшла з-під контролю і визначається власною динамікою НТП.
Гонка озброєнь своїм існуванням тягне за собою цілу низку гострих проблем. Вона віднімає у людства великі ресурси і спрямовує їх на знищення людських життів і створених матеріальних благ. Збільшуючи кількість зброї, вона неминуче розширює зону злочинності: тероризм, збройні напади, погрози, залякування, організація вибухів, незаконна торгівля зброєю і т.п.
Гонка озброєнь, нарешті, породжує свого роду “мілітаризацію мислення” людей. У багатьох регіонах планети виросло вже не одне покоління людей, які бачать в зброї універсальний інструмент для вирішення життєвих проблем, а насилля сприймають як норму. Складається враження, що війна їм подобається, забери її і цим людям нічим буде зайнятися. Війна як спосіб життя – це реальна трагедія спотвореної мілітаризмом людської свідомості.
Із закінченням “холодної війни” особливо гостро встали: а) проблема роззброєння – скорочення й знищення великих запасів зброї (у тому числі застарілої), зберігати яку стає все небезпечніше і шкідливо для довкілля, і б) проблема конверсії, тобто переводу ресурсів, зайнятих у військово-промисловому комплексі у громадянський сектор.
Яскравим прикладом усієї складності цих процесів є проблема протипіхотних мін (або наземні міни). Щороку в світі на них підриваються більше 26 тис. чоловік. Але знешкодження цієї зброї коштує дуже дорого, приблизно 90 долр. США за 1 міну, що приблизно у 30 разів дорожче її виробництва. Сьогодні на поверхні землі приховано більше 100 млн. мін на території більш ніж 70 країн світу. Якщо продовжувати їх знешкодження теперішніми темпами, то остання міна буде ліквідована через 11 століть!
Роззброєння, особливо ракетно-ядерне – процес складний і тривалий. Достатньо нагадати, що з часу перших домовленостей між США і СРСР по обмеженню стратегічних озброєнь (так звані угоді ОСО-1) минуло вже більше 30-ти років (1972 р.). У людства є надія, що процес ОСО не зупиниться і охопить усі ядерні країни.
Таким чином, основними орієнтирами у вирішенні глобальних соціально-політичних проблем є: відмова від світових і локальних конфліктів, перехід до мирного розв’язання міждержавних і міжнаціональних суперечок, відмова від мілітаризації і насилля, перехід до партнерства і співробітництва, посилення довіри між державами; припинення гонки озброєнь, роззброєння і конверсія.
Глобальні соціально-економічні проблеми.
Найбільш актуальною з них є проблема економічної відсталості, яка виявляється у тому, що велика кількість країн (на які припадає до половини населення земної кулі) все більше відстає від розвинених країн світу за економічними показниками та стандартами якості життя. Тісно зв’язаними з нею є також демографічна проблема, продовольча проблема та проблема ресурсів.
Економіки країн, що розвиваються, сильно відстають від рівня виробництва розвинутих країн, і скоротити цей розрив поки що не вдається. Держави з низьким рівнем доходів складають близько 40% всіх держав і зосереджені в “чорній” Африці, Південно-Східній і Центральній Азії. В країнах з високим рівнем доходів, які складають близько 10% всіх держав ВНП на душу населення складає 9386 долр. США.
Неграмотність дорослих в країнах з низьким рівнем доходів – понад 40%, а питома вага студентів вищих навчальних закладів становить лише 3%. Населення країн, що розвиваються, живуть в антисанітарних умовах, 250 млн. осіб мешкає в нетрях, 1,5 млрд. осіб не отримують медичної допомоги, близько 2 млрд. населення не мають доступу до якісної питної води, безпечної для здоров’я. Недоїдають понад 500 млн. осіб, а від голоду щороку помирає 30-40 млн., близько 15 млн. дітей щороку не доживає до п’ятого року життя, причому половина з них помирає від голоду. З кожних 100 хворих на туберкульоз 35 живе у бідних країнах.
Прірва між багатими й бідними країнами за темпами розвитку виробничих сил, за рівнем і якістю життя людей вимірюється десятками разів й продовжує збільшуватись. Це поглиблює розкол і протистояння багатих і бідних держав, посилює міжнародну напруженість, загрожує спільній безпеці.
У числі головних причин, які заважають бідним країнам подолати відсталість можна назвати: 1) відсталість їх виробничої бази, аграрний характер економіки. На їх частку припадає 90% селян світу, але вони не спроможні прокормити навіть себе, оскільки ріст населення у них перевищує приріст виробництва продовольства. Не проведена індустріалізація, техніка й технології примітивні, низька продуктивність технологічних ліній. 2) Неефективність використання трудових ресурсів. Велике безробіття, низька продуктивність праці, брак спеціалістів та енергійних підприємців, погана організація і слабке стимулювання праці і т. ін. 3) Неефективність державного управління суспільством. Бюрократизм, некомпетентність чиновників, корупція, гальмування земельної, законодавчої, ринкової та інших прогресивних реформ. 4) Несприятливі умови для розвитку країн. Брак ораних земель і природних ресурсів, “проблемний” тропічний клімат, диспаритет цін у зовнішній торгівлі (країни вимушені продавати свою продукцію за заниженими цінами, а купувати товари у розвинених держав за завищеними цінами). Великий державний борг розвиненим країнам, що постійно зростає. Перенаселеність, неграмотність, родоплемінні й кастові пережитки, громадянські війни, міжетнічні конфлікти, консерватизм і неготовність більшості людей до змін.
У результаті відсталі країни потрапили у своєрідне порочне коло бідності: вони бідні, тому, що мають відстале й неефективне виробництво; а виробництво відстале тому, що не має коштів для інвестицій та інновацій, щоб його підняти. Шляхи виходу з цієї вкрай важкої ситуації лежать у двох напрямках. По-перше, самі відсталі країни повинні рішуче піти шляхом широких прогресивних змін у своїх суспільствах. По-друге, необхідна активна і дійова допомога цим країнам з боку розвинених країн (справедлива взаємна торгівля, перегляд і скасування частини зовнішніх боргів, надання інвестицій, передових технологій, підготовка кадрів і т. ін.).
Демографічна проблема охоплює цілий комплекс негативних явищ у світовому співтоваристві, які породжені двома глобальними демографічними процесами: 1) так званий “демографічний вибух” у країнах, що розвиваються й 2) низьке відтворення населення у розвинених країнах.
“Демографічним вибухом” називають стрімке зростання населення планети у другій половині ХХ ст. За цей короткий історичний період населення світу більш ніж подвоїлось, збільшилось з 2,5 (1950 р.) до 6,5 (2000 р.) млрд. осіб. Для порівняння: у 1830 р. населення Землі складало 1 млрд. осіб, через 100 років – 2 млрд., у 1960 р. – 3 млрд., у 1975 р. – 4,1 млрд., у 1980 р. – 4,5 млрд. При цьому найбільший приріст населення (> 80%) припадає на країни, що розвиваються - Азії, Африки і Латинської Америки. Фактично 5 млрд. осіб з 6,5 млрд. людства припадає саме на ці країни. Природне право кожної сім’ї мати своїх дітей перетворилось у глобальну проблему, яка не може залишитись без негативних наслідків. Кожен день народжується 200 тис. осіб. Кожного тижня у світі за чисельністю населення з’являються – Мюнхен, Варшава, Київ; кожен місяць – Данія або Гватемала; кожні три роки – така країна як США, кожні 5 років – ще одна Південна Америка, Західна Європа або Африка. Прогнози спеціалістів є різними. Зокрема, вбачається продовження “демографічного вибуху” ще на 4-5 десятиліть з подальшою стабілізацією чисельності населення Землі лише в період 2035-2060 рр. на рівні 9-10 млрд. осіб.
У результаті “демографічного вибуху” у країнах, що розвиваються, спостерігається абсолютне перенаселення і, за деякими оцінками, до 2100 року там може проживати до 85% населення землі. Бурне зростання і концентрація населення в певних регіонах заважає господарюванню і викликає серйозні проблеми. Зокрема, катастрофічно зростає антропогенне[1] навантаження на природу, тобто руйнівна дія на неї з боку людей (надмірне споживання природних ресурсів, велика кількість різноманітних відходів, які буквально знищують оточуюче середовище. Зростає нерівномірність розподілу населення світу по відношенню до життєвоважливих ресурсів (орані землі, водні джерела, корисні копалини і т. інше). Посилюється міждержавна міграція населення і невиправдана урбанізація (надмірна скупченість населення в містах, виникнення мегаполісів, життя в яких стає фактично некерованим). Так, в 2000 р. 400 міст планети досягли мільйонного рубежу. Усього 30-40 років тому у містах проживало близько 700 млн. осіб. Сьогодні міське населення складає 3 млрд. осіб. Близько 650 млн. осіб сконцентровано у 60 містах з населенням 5 і більше млн. осіб у кожному, причому, ѕ з них знаходиться в країнах, що розвиваються. Збільшується кількість біженців. Погіршуються умови існування людей (безробіття, низький рівень споживання, брак освіти та ін.).
Низьке відтворення населення, навпаки, характерно для розвинених країн. Воно обумовлено падінням народжуваності і викликає вкрай негативні наслідки. Зокрема, у розвинених й країнах з перехідною економікою відбувається: а) старіння населення й б) збільшення частки пенсіонерів. Так, якщо у 1939 році на одного непрацюючого європейця припадало 6 працюючих, то у 2000 р. – вже тільки 1,8; а невтішний прогноз обіцяє на 2050 рік, якщо рівень народжуваності в Європі не збільшиться, то число дітей-європейців до 15 років скоротиться на 40% - до 87 млн., а кількість старих людей збільшиться вдвічі до 169 млн. Так саме і в Україні до 2050 р. 40% населення складуть люди старші 60 років. У 2000 р. вони складали 1/5 населення Європи. Низьке відтворення населення може також привести до в) скорочення частки працездатних людей, г) зменшення чисельності корінного населення (відбувається так звана депопуляція1), а також д) можливість зникнення окремих етносів. Так вчені вбачають, що у 2100 р. в Японії замість 128 млн. залишиться близько 55 млн. осіб, а населення України може складати усього 20 млн. осіб замість сьогоднішніх 47.
При збереженні теперішнього рівня народжуваності Європа до 2050 р. повинна буде прийняти 169 млн. іммігрантів. Але за прогнозами, вже в наступні 10-20 років країни “третього світу” готові будуть “викинути” на ринок праці розвинених країн до 1 млрд. осіб. А це автоматично призведе до падіння рівня життя в багатих країнах, оскільки збільшаться податки, знизяться пенсії і пільги на лікування, зменшаться зарплати.
Проблема полягає також у тому, що дисбаланс населення різко змінить структуру населення Землі. Внаслідок “демографічного вибуху” у світі зросте частка вихідців з бідних країн – людей малограмотних, невлаштованих, не налаштованих на позитивні життєві орієнтири, без звички дотримуватись цивілізованих норм поведінки, агресивних. Це може з часом значно знизити інтелектуально-творчий потенціал людства вцілому і посилити розповсюдження в суспільствах злочинності, наркоманії, дармоїдства та інших асоціальних явищ.
