Розкриваючи роль політики в суспільному житті, Аристотель підкреслював, що політика має відігравати морально-виховну роль, щоб полегшити досягнення загального блага: справедливості. Інструментом політики є держава, а державним благом - справедливість, тобто те, що служить загальній користі. Походження політики Аристотель визначає як розумну практику, спрямовану на приборкання пристрастей і прагнень індивіду, вбачаючи користь політики в егоїстичній тваринній природі людини, чуттєві прагнення якої стихійні і руйнівні. Політика покликана облагородити поведінку людини, забезпечити панування розуму над нею.
Проведена ж Аристотелем аналогія між суспільними класами і окремими системами одного організму становить передумову політичної концепції солідарності, співжиття різних соціальних спільностей, заперечуючи боротьбу в суспільстві. Концепція солідарності, політична доктрина поміркованості передбачали, що демократія може успішно функціонувати тільки за умови, якщо зможе опиратися на середні верстви суспільства, а в умовах Стародавньої Греції - на середньо-заможних людей. Це перше політичне визначення передумов ефективно функціонуючої демократії.
Головне завдання політичної теорії Аристотель бачив в тому, щоб відшукати досконалий державний устрій. Класифікація форм управління державою в «Політиці» здійснюється за двома критеріями: за кількістю, чисельністю правлячих осіб і здійснюваною в державі метою. Правильними формами управління державою Аристотель вважав: монархію, аристократію і політію, а неправильними - тиранію, олігархію і демократію
З другої половини V-II ст. до н. є. - занепад державності, початок занепаду Стародавньої Греції державності Стародавньої Греції. Інтерес до політичної проблематики послаблюється. Тоді держави-поліс и Стародавньої Греції потрапляють в залежність Македонії. В ученнях Епікура, епікурійців, стоїків та інших філософських шкіл відчувається деяка відчуженість, відхід від політики, політичних явищ, подій. Філософ-матеріаліст Епікур (341-270pp. до н. є.) заперечував втручання богів в життєві, світські справи і виходив з визнання вічності матерії, що володіє внутрішніми джерелами руху. Епікур підкреслює, що головна мета державної влади і основа політичних відносин - гарантувати людям безпеку, допомогти їм подолати страх, навчити не завдавати один одному шкоди. Звідси випливає, що держава і закон - це результат, наслідок договору людей між собою з метою спільної користі і взаємної безпеки. Справедливість, що випливає з природи, є договір про користь з метою не завдавати шкоди один одному і не зазнавати шкоди.
З середини IV ст. до н. е. держави-поліси Стародавньої Греції потрапляють в залежність від Македонії і приходять в занепад. Межі полісної системи, що склалися в класичний період історії Стародавньої Греції, виявились надто тісними для рабовласницького способу виробництва.
3. Політична думка у Стародавньому Римі
Політико-правові вчення Древнього Рима мали багато загального з політичними навчаннями античної Греції. Подібність політичної думки стародавніх греків і римлян визначалася не тільки тим, що ідеологічні концепції в цих країнах формувалися на основі однотипних соціально-економічних відносин, але й глибокою наступністю в розвитку їхньої культури. Древній Рим, який довгий час залишався на периферії Античного світу, змушений був підтягуватися до рівня передових полісів Греції, переймати її культуру. Завоювання Римом грецьких полісів поклало початок еллінізації римського суспільства, тобто широкому поширенню грецької культури серед римлян. В епоху імперії ці процеси перепліталися із процесами взаємовпливу грецьких, східних і властиво римських культурних традицій.
Політико-правові вчення в Древньому Римі формувалися на основі філософських напрямків, які були перенесені із Греції. У своїх наставляннях по філософії римські мислителі зазвичай відтворювали грецькі вчення, змінюючи й пристосовуючи їх до римських умов. При розробці політичних концепцій римські автори опиралися на запозичені із грецьких джерел уявлення про форми держави, про співвідношення закону й справедливості, про природне право й ін.
Новизна й оригінальність політичних поглядів римських мислителів полягали в тому, що ними були висунуті ідеї, які відповідають відносинам зрілого рабовласницького суспільства. Можна виділити два кола ідеологічних уявлень, в яких найбільш яскраво виявилася своєрідність римської політико-правової думки.
До першого з них варто віднести зміни в політичній теорії, обумовлені розвитком відносин приватної власності й рабства. Виникнення великої земельної власності й концентрація багатства, яка супроводжувалася поглибленням соціальних антагонізмів, поставили панівні класи перед необхідністю підсилити правовий захист майнових відносин. Усвідомлення цієї потреби викликало в них підвищений інтерес до правових засобів закріплення свого панування, породжувало уявлення про те, що держава служить для захисту майна й тримається на згоді громадян відносно права. У добутках прихильників рабовласницької знаті основними стають визначення раба як речі, як “знаряддя, яке говорить” і т.п.
Результатом практичної діяльності юристів з тлумачення законів з'явилося відокремлення юриспруденції в самостійну галузь знань. Згодом вона здобуває статус джерела права. У працях римських юристів одержують детальне обґрунтування інститути й норми діючого права, у тому числі правовий статус вільних і рабів, класифікація майнових угод, зміст права власності й порядок успадковування.
До другого кола варто віднести зміни в політичній теорії, які відбивали перебудову державного механізму в епоху імперії, коли республіканська форма правління була замінена промонархічним режимом. Правляча верхівка відмовилася в цей період від політичних ідеалів, які наслідувала полісна аристократія. Для офіційної ідеології Римської імперії характерні ідеї космополітизму, світового панування римлян, а також концепції необмеженої імператорської влади й державний культ правлячого імператора.
Один з ідеологів римської аристократії, знаменитий оратор Марк Тулій Цицерон (106-43pp. до н. е.) в діалогах «Про державу» і «Про закони», наслідуючи Платона, виклав вчення про державу. В дусі вчення аристократії він твердить, що держава виростає, природно, з сім'ї, що державна влада вручена мудрецям, здатним наблизитись до осягнення світового божественного Розуму. Якби люди жили за заповітами і звичаями батьків, то держава могла б стати вічною. Мета держави - охорона майнових інтересів громадян. Права мудрих і гідних громадян, включаючи право власності, випливають безпосередньо з природи, з природного закону.
Марк Цицерон твердить, що держава не тільки природний організм, але й штучне утворення, «народне встановлення», визнає рівність всіх людей від природи і можливість досягнення мудрості кожним, хто одержить освіту. Майнові і соціальні відмінності між людьми виникають не від народження, а, отже, в силу відносин приватної власності, що встановлюються в суспільстві. Приватна власність не буває від природи, а виникає або ж на базі давнього володіння нею, або ж володіння за законом і згодою та ін. Позитивно оцінюючи значні багатства і договори в житті суспільства, Цицерон приходить до висновку, що держава тримається на кредиті, народ вручає свої права монарху в кредит за справедливе управління суспільством.
Важливе місце в історії соціально-політичної думки в Стародавньому Римі займає представник римського стоїцизму Луцій Антеп Сенека (4 р. до н. е. ~ 65р. н. е.). Численні праці, і зокрема найбільший твір «Листи до Луцилія», дійшли в оригіналі до сучасності. Зберігаючи пантеїзм грецьких стоїків, тобто розглядаючи світ як єдине матеріальне і розумне ціле, Сенека розробляє переважно морально-етичні проблеми, при правильному вирішенні яких досягається спокій і непорушність духу. Не заперечуючи рабства як соціально-політичного інституту, Сенека разом з тим відстоював людську гідність рабів, закликав гуманно ставитись до них як духовно рівним. Неминучий і божественний за характером, закон долі відіграє рольового права природи, якому підкорені всі людські відносини, в тому числі держава і закон. Всесвіт - природна держава зі своїм природним правом. Люди і є члени такої держави за законами природи.
Окремі ж державні утворення - випадкові і значні для всього людського роду. Розуміння закону долі (природного права), божественного духу власне і полягає в тому, щоб протистояти випадковості і в тому числі і належності до тієї або іншої малої держави, визнати необхідність світових законів і керуватися ними. Та Сенека свою, в основному індивідуалістичну етику намагається зв'язати з завданнями суспільства і держави. Етика Сенеки мала великий вплив на формування християнської ідеології.
Наростання кризи рабовласницького ладу вело до різкого погіршання становища трудящих. Могутня державна машина Римської імперії жорстоко придушувала повстання рабів і вільних бідняків. Безсилля народних мас вело до посилення релігійних настроїв, надій на допомогу фантастичних сил. В І ст. виникає християнство - рух пригноблених, яке виступало спочатку як релігія рабів, бідняків і безправних, покірних або розсіяних Римом народів.
Християни чекали пришестя месії Христа - рятівника, божого посланця, який знищує царство Зла, скине гнобителів в «гієну вогняну», встановить обіцяне пророками царство, де всі люди будуть рівні та ін. Християнство набирає широкий розмах. Бурхливий розквіт політичної думки в Стародавньому Римі припадає на правління імператора Юстініана (527-568pp.), який завершив кодифікацію римського права. Справа в тому, що на період правління Юстініана нагромадилась величезна кількість законів, вердиктів, конституцій і праць римських юристів поза всякої системи та ін. Частина з них застаріла, частина законів, вердиктів суперечила один одному і потребувала систематизації, модернізації потребували і громадянське, преторське імператорське право. З ініціативи Юстиніана здійснено кодифікацію законів.
Таким чином, значний вплив на ідеологію римського суспільства зробила філософія стоїків. Її послідовники (Сенека, Марк Аврелій) міркували про “духовну рівність” всіх людей, включаючи панів і рабів, про їхню безсиллість змінити долю, про необхідність підкоритися світовому закону. Містичні сторони й песимізм навчання стоїків підсилювалися з наростанням кризи рабовласницького ладу. Багато ідей стоїцизму були сприйняті християнством - ідейною течією, яка зародилася серед соціальних низів Римської імперії.
Протягом II-III ст. християнська релігія поступово втратила свій первісний бунтарський дух, а в IV ст. була зведена в ранг офіційної ідеології римської держави.
Висновки
Політичні вчення раннього класового й рабовласницького суспільства опиралися переважно на релігійні — у державах Раннього Сходу, і на філософські — Раннього Заходу (Древня Греція і Древній Рим) обґрунтування. Чільне місце в політичній свідомості ранньокласових суспільств займали міфи про божественне, надприродне походження громадських порядків. Із цими міфами були тісно зв'язані традиції обожнювання існуючої влади і її приписань. Царі, жерці, судді й інші представники влади вважалися нащадками або намісниками богів і наділялися священними рисами.
Найдавніші політико-правові навчання виникли в Єгипті, Індії, Палестині, Китаєві й інших країнах древнього Сходу.
Вивчення політико-правової думки Древнього Сходу має не тільки пізнавальне, але й теоретичне значення. Документи й пам'ятники літератури, що дійшли до нас від найдавніших цивілізацій Єгипту, Месопотамії, Палестини, Індії й Китаю, дозволяють простежити формування політичних і правових ідей на самих ранніх етапах становлення класового суспільства.
Історія Древнього Сходу надає щодо цього унікальні можливості, оскільки багато країн ранньо-східного світу тривалий час розвивалися ізольовано один від одного й процес зародження політичної ідеології протікав у них що називається в чистому вигляді, незалежно від зовнішніх впливів. Подібна ситуація вкрай рідко повторювалася в наступній історії в інших народів. Крім того, високий рівень культури й багаті літературні традиції сполучалися тут з уповільненими темпами соціального розвитку.
В античній Греції філософія стала світоглядною основою політичних і правових навчань. Це визначило постановку таких питань, як причини виникнення держави й законів, їхню взаємодію й загальні закономірності розвитку. Теоретичний підхід до вивчення політики й права в давньогрецьких вченнях відокремлюється від практико-прикладних описів техніки державного управління. Усяке дійсне знання, у тому числі й політичне, стверджував Аристотель, має справу із загальним й існуючим по необхідності. От чому “мудрість і мистецтво управляти державою не будуть тотожні”. Дотримуючись цього ідеалу щирого знання, філософи прагнули оформити свої погляди на державу й право у вигляді політичної теорії, перетворити їх у єдиний комплекс взаємозалежних понять і доказів.
Саме в давньогрецьких філософів ми знаходимо перші в історії визначення держави й закону, класифікації форм державної влади, концепції переходу від одного політичного пристрою до іншого.
Величезний вплив на наступний розвиток політико-правової ідеології зробило навчання Платона. Під його впливом складалися філософські й соціально-політичні погляди Аристотеля, стоїків, Цицерона й інших представників античної політичної думки. Висунуті Платоном ідеї “правління філософів” й “мудрих законів” були сприйняті багатьма мислителями епохи Просвітництва.
Платонівський проект спільності майна активно обговорювали ранні представники соціалізму - Т. Мор, Т. Кампанелла й ін. На цій підставі деякі дослідники називали Платона “родоначальником комунізму”. У дійсності платонівські побудови не містять комуністичного ідеалу, тому що спільність майна в нього поширюється лише на вузький прошарок стражів-правителів і не становить економічної основи проектованого суспільного ладу.
Далеко за межі античності вийшов вплив політико-правових ідей Аристотеля. Широке поширення в наступній політичній думці одержало запропоноване ним визначення держави як об'єднання громадян заради загального добра. Взяте поза своїм контекстом, воно виявилося досить зручним, оскільки дозволяло захищати різні соціальні інтереси. Залишалося тільки уточнити, кого варто включати до складу громадян і що потрібно розуміти під загальним добром. Віддалені відгомони цього визначення чутні в сучасних концепціях держави загального благоденства.
У політичну ідеологію середньовіччя й Нового часу з аристотелевського вчення перейшли класифікація форм держави, положення про причини зміни політичних станів, змішаний державний устрій. Уявлення Аристотеля про природне й умовне право дали потужний поштовх розвитку природно-правових концепцій.
Антична політико-правова ідеологія зробила перші кроки по осмисленню політичної волі. Держава й закони в Древній Греції починають розглядатися як встановленні, створені самою людиною й покликані служити її інтересам. Подібного роду уявлення, однак, відносилися тільки до вільних громадян держави й супроводжувалися обґрунтуванням підневільного положення рабів. Розширення цивільних свобод в Античному світі відбувалося за рахунок розвитку рабовласницьких відносин.
Політико-правова ідеологія Древнього Рима, яка складалася під сильним впливом ідей грецьких мислителів, розробила ряд своєрідних конструкцій, що залишили помітний слід в історії політичних і правових навчань. Серед них - знамените визначення держави (“справа народна”), дане Цицероном, а також його ідея про право (закон) як зв'язок, як основу суспільства. Значний вплив на відокремлення теорії права від філософії зробили логіко-правові конструкції римських юристів, розробка ними догми права.
Проблема подолання політичного відчуження в політико-правовій ідеології Древнього Рима виражена слабко. Термінологічно вона намічена визначенням держави як “справи народної”, теоретично - виправданням системи стримувань і противаг, яка попереджає виродження республіки в тиранію. Цицерон визначав право як з’єднання суспільства (народу), але в його розумінні воно поширювалося лише на вільних; крім того, він же стверджував, що при гуркоті зброї (у період війни) замовкають закони.
Зовсім виняткове значення в історії суспільно-політичної думки належить християнству. Складність самого процесу становлення нової світової релігії, відбиття цієї складності в християнському каноні (Новий заповіт) обумовили й довгострокове панування християнства в Європі, і можливість використання його в середні століття в прямо протилежних цілях: від апології рабства (Августин) і кріпосництва (Фома Аквінський) до обґрунтування демократично-революційних (таборити) і комуністичних (Томас Мюнцер) програм.
Список використаної літератури
1. Андрусяк Т.Г. Історія політичних та правових вчень. — Львів, 2002.
2. Брегеда А.Ю. Політологія: Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц. - К., 1999.
3. История политических и правовых учений / Под. общ. ред. B.C. Нерсесянца. М., 1997.
4. Кремінь В. Політологія. — К-Х.: Єдинорог, 2001.
5. Політологія: курс лекцій: Навчальний посібник. — Тернопіль, 2004.— 236 c;
6. Політологія: підручник. За ред. О. В. Бабкіної, В. П. Горбатенка. - 3-тє вид., перероб., доп. - К.: Академія, 2006. - 568 с.
