Першою в часі з цих негативних форм виступила, по Платону, тимократія, тобто влада, заснована на пануванні честолюбців. У тимократії спочатку збереглися риси досконалого ладу; тут правителі користуються шаною, воїни вільні від землеробських і ремісничих робіт і від всіх турбот матеріальних, трапези загальні, вправи у військовому мистецтві і гімнастика процвітають. Проте з часом мисливці до дорогоцінних металів починають в таємниці збирати і зберігати золото і срібло в стінах своїх жител, і, при участі в цьому дружин, спосіб життя міняється на розкішний. Так починається перехід від тимократії до олігархії - пануванням небагато над більшістю. Це правління, що ґрунтується на переписі і на оцінці майна, так, що в нім володарюють багаті, а бідні не мають участі в правлінні. У олігархічній державі не виконується основний закон життя суспільства. По Платону, закон цей в тому, щоб кожен член суспільства “робив своє” і притому “тільки своє”. Навпаки, в олігархії, по-перше, частина членів суспільства займаються кожен самими різними справами - і землеробством, і ремеслами, і війною. По-друге, в олігархії право людини, на повний розпродаж накопиченого їм самим майна приводить до того, що така людина перетворюється на абсолютно даремного члена суспільства, він в нім лише бідняк і безпорадна людина.
Подальший розвиток олігархії приводить, по Платону, до послідовного розвитку її в ще гіршу форму державного пристрою, але правління в суспільстві, в якому протилежність між багатими і бідними загострюється ще сильніше, ніж при олігархії. Зростання обурення бідних проти багатих приводить до повстання. Якщо повстання закінчується перемогою бідняків, то вони частину багачів знищують, іншу частину виганяють, а державну владу і функції управління розділяють між всіма членами, що залишилися, суспільства. Це і є демократія.
Якнайгіршою формою відхилення від ідеальної держави Платон визнав тиранія. Це влада одного над всіма в суспільстві. Виникає ця влада, подібно до попередніх форм, як вираз передуючою їй демократичної форми правління. Тиран зростає ні з чого довше, як з кореня, званого представництвом. У перші дні і спочатку він “посміхається і обіймає всіх, з ким зустрічається, не називає себе тираном, обіцяє багато що в приватному і загальному, звільняє від боргів, народу і близьким до себе роздає землі і прикидається милостивим і покірливим у відношенні до всіх”. Тиранові необхідно безперервно затівати війну, щоб простій народ вшановував потребу у вождеві. Оскільки постійна війна порушує проти тирана ненависть і так як громадяни, що сприяли його піднесенню, мужньо засуджуватимуть оборот, який прийняли події, то тиран, якщо захоче утримати владу, вимушений буде поволі знищувати своїх звинувачувачів, “поки не залишиться у нього ні друзів, ні ворогів, від яких можна було б чекати якої-небудь користі".
3.2 Ідеальна держава
Виходячи з цього постулату, Платон моделює ідеальну державу (ідеальне - в сенсі відповідності ідеям Платона). Розкриваючи сенс цієї держави, Платон виділяє наступні його риси:
1. подібно до космосу і людської душі, у яких є три почала, в державі повинні бути три стани: розумному початку душі відповідають філософи - правителі, лютому початку - воїни-охоронці, діловому - землероби і ремісники. Самовільний перехід з нижчого стану у вищий недопустимий і є тяжким злочином. “займатися своєю справою і не втручатися в чужих - це і є справедливість". Платонівське визначення справедливості було покликане виправдати суспільну нерівність, ділення людей на вищих і нижчих від народження;
2. у ідеальній державі функціонує добре відлагоджена система навчання і виховання, яка повинна сприяти відтворенню трьох станів. Важливу роль в цій системі грає не тільки вивчення математики і філософії, але і розповсюдження “благородної вигадки" про те, що хоча люди і народжуються нерівними, їх борг як членів полюса - жити в світі, згоді і братерстві;
3. аристократична форма правління, що забезпечує керівництво державою кращими і благороднішими його представниками.
Основним принципом ідеального державного пристрою Платон вважає справедливість. Кожному громадянинові держави справедливість відводить особливе заняття і особливе положення. Панування справедливості об'єднує різноманітні, і навіть різнорідні частини держави в ціле, відображене єдністю і гармонією. Це якнайкраща державна система винна, по Платону, володіти поряд рис етичної і політичної організації, які були б здатні забезпечити державі вирішення найважливіших завдань. Така держава, по-перше, повинна володіти силою власній організації і засобами її захисту, достатніми для заборони і віддзеркалення ворожого оточення; по-друге, воно повинне здійснювати систематичне постачання всіх членів суспільства необхідними для них матеріальними благами; по-третє, воно повинне керувати і направляти високий розвиток духовної діяльності творчості. Виконання всіх цих завдань означало б здійснення ідеї блага як вищої “ідеї", правлячої миром.
У державі Платона необхідні для суспільства в цілому функції і види роботи розділені між спеціальними розрядами його громадян, але в цілому утворюють гармонійне поєднання. За основу розподілу громадян Платон узяв відмінність по аналогії з розподілом господарської праці. У розподілі праці Платон бачить фундамент всього сучасного йому суспільного і державного устрою. Він досліджує і походження спеціалізації, що існує в суспільстві, і склад галузей розподілу праці, що вийшов таким чином.
Основна думка Платона в твердженні, що потреби громадян, складових суспільство, різноманітні, але здібності кожної окремої особи до задоволення цих потреб обмежені: “Кожен з нас сам для себе буває недостатній і має потребу в багатьох". Звідси необхідність виникнення гуртожитку, або “міста”, “коли один з нас привертає інших або для тієї, або для іншої потреби; коли, маючи потребу з багато чому, ми розташовуємо до співіснування багато спільників і помічників: тоді це співіснування отримує у нас назву міста".
Значення розподілу праці для суспільства Платон розглядає не з погляду працівника, що проводить продукт, а виключно з погляду інтересів споживачів. Кожна річ, згідно Платону, проводиться легшим і кращим і в більшій кількості, “коли одна людина, роблячи лише одне, робить згідно зі своєю природою, в сприятливий час, залишивши всі інші заняття”. Ця точка зору приводить Платона до того, що в розподілі праці основний принцип будови держави.
Торгівля, обмін товарами і продуктами необхідні державі не тільки для зовнішніх стосунків, але і унаслідок того ж розподілу праці між громадянами держави. Звідси Платон виводить необхідність ринку і чеканки монети як одиниці обміну.
При переході від класу працівників продуктивної праці до класу воїнів-вартових впадає в очі те, що Платон порушує принцип ділення. А саме: етичні риси працівників господарства Платон ставить нижче за етичні достоїнства воїнів-вартових і особливо нижче - правителів держави.
3.3 Чесноти в державі
Втім, етична дискримінація трудящих декілька складається у Платона обмовкою, згідно якої всі три розряди громадян держави в рівній мірі необхідно державі і, узяті всі разом, виявляють велике і прекрасне.
Інша обмовка Платона полягає у визнанні, що між походженням з того або іншого розряду і етичними властивостями немає необхідного зв'язку: люди, наділені вищими етичними завдатками, можуть народитися в нижчому суспільному розряді, і навпаки: народжені від громадян обох вищих розрядів можуть народитися з низькими душами.
Найдосконаліша по своєму ладу і тому блага держава володіє чотирма головною доблестю:
1) мудрістю,
2) мужністю,
3) стримуючою мірою і 4) справедливістю.
Під “мудрістю" Платон розуміє вище знання або здатність дати добру раду про державу в цілому, - про спосіб напряму його внутрішніх справ і керівництво ним в його зовнішніх відносинах. “Мудрість" - доблесть, що належить не безлічі ремісників, а вельми небагато чим - філософам, - і є, найближчим чином, не стільки навіть спеціальність по керівництву державою, скільки споглядання занебесної області вічних і досконалих “ідей" - доблесть, в основі своїй етична.
Тільки філософи повинні бути правителями, і лише при правителях-філософах держава благоденствуватиме і не знатиме що існує в даний час зла. “Поки в містах, - говорить Платон, - або не царюватимуть філософи, або щиро і задовільно філософствувати нинішні царі і володарі, поки державна сила і філософія не співпадуть в одне. доти ні для держав, ні навіть, вважаю, для людського роду немає кінця злу".
Друга доблесть, якою володіє якнайкраща по своєму пристрою держава, - “мужність". Воно, так само як і “мудрість”, властиво невеликому коло осіб, хоча порівняно з мудрими ці осіб більше. Платон роз'яснює, що достатньо, щоб в державі існувала хоч би деяка частина громадян, що володіють здатністю постійно зберігати в собі правильну і приголосну із законом думку про те, що страшно і що ні. На відміну від “мудрості" і від “мужності”, третя доблесть досконалої держави, або “стримуюча міра”, є якість вже не особливого або окремого класу, а доблесть, що належить всім членам якнайкращої держави. Там, де вона в наявності, всі члени суспільства визнають прийнятий в досконалій державі закон і уряд, що існує в нім, стримуючий погані пориви. “Стримуюча міра” приводить до гармонійного узгодження як кращі, так і гірші сторони.
Четверта доблесть досконалої держави - “справедливість". Її наявність в державі готується “стримуючою мірою". Завдяки справедливості кожен розряд в державі і всяка окрема людина, обдарована відомою здатністю, отримує для виконання і здійснення свою особливу справу.
Для Платона держава - як би макросвіт, якому відповідає мікро мир в кожній окремій людині, зокрема в його душі.
У державі три розряди його громадян - правителі, воїни і працівники продуктивної праці - складають гармонійне ціле під керівництвом найбільш розумного класу.
3.4 Різновиди держави за Платоном
В попередніх підрозділах різновиди держави за Платоном вже розгляд далися, але б хотілося чітко їх виділити і охарактеризувати.
1. Тимократія - влада честолюбців, на думку Платона, ще зберегла риси "зробленого" ладу. У державі такого типу правителі і воїни були вільні від землеробських і ремісничих робіт. Велика увага приділяється спортивним вправам, однак уже помітне прагнення до збагачення, і "при участі дружин" спартанський спосіб життя переходить у розкішний, що обумовлює перехід до олігархії.
2. Олігархія. В олігархічній державі уже мається чіткий поділ на багатих (правлячий клас) і бідних, котрі уможливлюють зовсім безтурботне життя правлячого класу. Розвиток олігархії, по теорії Платона, приводить до її переродження в демократію.
3. Демократія. Демократичний лад ще більш підсилює роз'єднаність бідних і багатих класів суспільства, виникають повстання, кровопролиття, боротьба за владу, що може привести до виникнення найгіршої державної системи - тиранії.
4. Тиранія. На думку Платона, якщо деяка дія робиться занадто сильно, то це приводить до протилежного результату. Так і тут: надлишок волі при демократії приводить до виникнення держави, що взагалі не має волі, що живе по примсі однієї людини - тирана.
Негативні форми державної влади Платон протиставляє своєму баченню "ідеального" суспільного устрою. Величезну увагу автор приділяє визначенню в державі місця правлячого класу. На його думку, правителями "ідеального" держави повинні бути винятково філософи, для того щоб у державі панували розважливість, розум. Саме філософи обумовлюють добробут, справедливість держави Платона, адже їм властиві "... правдивість, рішуче неприйняття якої б то не було неправди, ненависть до неї і любов до істини". Платон вважає, що будь-яке нововведення в ідеальній державі неминуче погіршить що (не можна поліпшити "ідеальне"). Очевидно, що саме філософи будуть охороняти "ідеальний" лад, закони від усіляких нововведень, адже вони володіють "... усіма якостями правителів і стражів ідеальної держави". Саме тому діяльність філософів обумовлює існування "ідеального" держави, його незмінність. Власне кажучи, філософи охороняють інших людей від пороку, яким є будь-яке нововведення в державі Платона. Не менш важливе і те, що завдяки філософам правління і все життя "ідеальної" держави буде побудована за законами розуму, мудрості, там не буде місця поривам души і почуттям.
Розділ 4. Етичні та естетичні погляди платона
Платон поділив суспільство на стани, однак розподіл суспільства на стани не спадково, воно обумовлено природними задатками тієї чи іншої людини.
Запропонована Платоном система виховання спрямована, насамперед, на виховання стражів і правителів. Важливе місце в ній займає гімнастика, навчання читанню, листу, вивчення арифметики, геометрії, астрономії і теорії музики. Це той рівень утворення, що достатній для виховання стражів. Ті ж, хто має природні здібності до того, щоб стати правителями, повинні вивчати також філософію. Власник низинної частини душі, навпроти, не прагне до наук, він любить слухати, цінує красиві речі, але не здатний оцінити красу саму по собі (це хлібороб, чи ремісник торговець.
Для того щоб вищі стани могли відповідати своєму призначенню, вони повинні одержати відповідне виховання: тілесне і духовне. Так, страж повинний бути розвитий фізично, сполучаючи в собі відвагу з лагідністю. Він повинний уміти діяти і силою і переконанням. А оскільки правителі виходять зі стражів, остільки виховання майбутніх філософів починається на рівні стражів. Тільки шляхом ретельного добору найкращих, можна буде в наслідку виявити філософів. Духовне виховання починається в дитинстві і містить у собі знайомство стражів з рахунком, геометрією й іншими знаннями. Робиться це в процесі гри, тому що "насильно впроваджене в душу знання неміцне". Перший добір філософів відбувається тоді, коли їм виповнюється двадцять років. Після чого їм дається повний огляд наук. У тридцять років, з цих кандидатів, виробляється другий добір, у процесі якого віддають перевагу тим, "хто з них уміє, не звертаючи уваги на зорові й інші відчуття, піднятися до щирого буття". Після чого вони навчаються діалектиці ще 5 років. Досягши 35-літнього віку, вони стають правителями і протягом 15 років займають державні посади.
Причому, і стражи і правителі повинні бути поставлені в особливі умови: у них не повинно бути родини і приватної власності. Плату за свої праці вони одержують натурою від нижчого стану. До грошей вони не повинні доторкатися, щоб уникнути спокуси до нагромадження.
Філософів відбирають з числа найбільш обдарованих від природи стражів, але лише в правильно організованій державі вони можуть виявити свою божественну природу. В іншій ситуації навіть "самі обдаровані душі при поганому вихованні стають особливо поганими" - саме з них виходять софісти, лиходії і тирани.
Відповідно до Платона, філософ має уроджену схильність до знання, він характеризується любов'ю до істини, відрізняється правдивістю, може відмовити собі в тілесних задоволеннях. Природжений філософ шляхетний, не хвалькуватий, великодушний, справедливий. Оскільки істина те саме що домірності, гармонії, те і від філософа потрібно природжена тонкість розуму, здатна охопити і буття в окремих частинах, і буття в цілому. Він здатний піднятися до осмислення "самої краси і бачити її саме по собі".
Філософи як правителі, на думку платоновского Сократа, мають право на владу остільки, оскільки вони, споглядаючи щось струнке і вічно тотожне, повне порядку і змісту, що не діє несправедливості, будуть наслідувати цьому ідеальному буттю, і внесуть ці відносини в повсякденний побут людини. Він думає, що "ні для держави, ні для громадян не буде кінця нещастям, поки владикою держав не стане плем'я філософів".
На це Сократові заперечує Адимант, на думку якого філософи нікуди не придатні, нікчемні люди, вони витрачають на філософію масу часу, у силу чого "здебільшого стають дуже дивними, щоб не сказати зовсім негідними". Однак Сократ не приймає цих заперечень, він вважає, що в неправильно улаштованій державі інакше і не може бути, оскільки природжених філософів псують софісти і пануючі в суспільстві порядки. Але для цього правителі повинні очистити державу й очистити вдачі людей, як очищають дошку, зробити людські вдачі бажаними богу. Платон не розуміє того, що правитель повинний добре знати не ідеальне буття, а реальне життя і реальних людей: матеріальне виробництво, торгівлю, політику (саме те, що нехтує Платоне.
Сьогодні ми можемо вважати Платона попередником наукового комунізму, оскільки головне джерело соціальної несправедливості, воно бачить у приватній власності. Саме приватна власність, на думку Платона, руйнує цілісність і єдність держави, відновлює людей друг проти друга. Тоді як суспільна власність поєднує його, а це можливо лише в такій державі, "де більшість говорить... про одне й те саме: "Це - моє!" чи "Це не моє!"". Тому Платон ратує за те, щоб вищий стан не мав ніякий приватної власності, навіть особистої.
Раз у рік вони одержують продовольство й інші необхідні їм товари від хліборобів і ремісників. Живуть і харчуються спільно. Родина, відповідно до Платона скасовується: "усі дружини цих чоловіків повинні бути загальними, а окремо нехай жодна ні з ким не сожительствует. І діти теж повинні бути загальними, і нехай батько не знає, який дитина його, а дитина - хто його батько". Однак не випливає спільність дружин у Платона розуміти буквально. В ідеальній державі заборонені неупорядковані полові зв'язки, оскільки вони строго регламентовані з метою одержання найкращого потомства. Жінкам дозволяється мати дітей з 20 до 40 років, а мужичинам (з 25 до 55років. Діти, породжені від гірших чи громадян поза зазначеними віковими рамками, повинні знищуватися. Жінки поряд з чоловіками мають рівні права.
Заперечуючи Сократові, Адимант знаходить, що люди з вищого стану не занадто щасливі. На що Сократ відповідає: "... ми ліпимо в нашій уяві держава, як ми думаємо, щасливе, але не в окремо узятій його частині, не так, щоб лише дехто в ньому був щасливий, але так, щоб воно було щасливо усі в цілому... ". У Платона, таким чином, суспільний початок коштує вище особистого. Тому етика Платона органічно сполучається з його навчанням про ідеальну державу.
Але побудувати така держава можна за умови продуманої системи виховання й утворення, у яких значне місце займає мистецтво, але воно відповідно до Платона не дає безпосереднього виходу в ідеальний світ. Людина мистецтва (усього лише наслідувач, але наслідує він не ідеям, а речам (усього лише тіням ідей. Тому художні твори утроє відстоять від справді сущого буття, тобто від ідеального світу. По Платонові, було б краще, якби письменники і поети не розповідали про керівництво воєнними діями, про керування державою, чи про виховання людей, тобто про те, чого вони зовсім не розуміють, а все це здійснювали на ділі тоді вони стояли б на другому місці від дійсного світу. Крім того, світ художнього слова (світ класифікаційних понять), відповідно до Платона, не подвластен виміру, рахунку і зважуванню. Тому Платон невисоко ставить мистецтво.
Що ж стосується нового мистецтва, те Платон пропонує поставити творчість у рамки, не дозволяючи зображувати несправедливих людей щасливими, поети повинні втілювати у своїх утворах тільки моральні образи, а "хто не в змозі виконати цю вимогу, того нам не можна допускати до майстерності". Крім того, з мистецтва потрібно вигнати зображення неправди, безрозсудності, користолюбства, пияцтва, як і всього того, що сприяє руйнуванню здоров'я.
Для формування нової держави і нової людини, Платон підкреслює значення побожності і шанування богів, тому що ідея побожності коштує дуже близько до ідеї добра і краси.
Висновки
На переломі ХХІ століття наше суспільство знаходиться на етапі глибоких соціально-економічних перетворень. Таким періодам властиве переосмислення людьми оточуючого світу, відродження старих та становлення нових філософських вчень, саме тому виник інтерес розглянути та проаналізувати творчість античних філософів Платона та Аристотеля. Саме це і було зроблено в даній роботі. Світ у працях Платона - це світ краху системи грецьких міст-полісів та виникнення імперії Олександра Македонського. З цієї точки зору було дуже цікаво, вивчаючи філософські та політичні погляди Платона, зрозуміти світогляд цього філософа не в закінченому вигляді, а прослідкувати їх розвиток, побачити як події суспільного життя в епоху Платона та Аристотеля знаходили своє відображення у становленні їхніх філософських та політичних систем. Тим більше, що властивий цим двом мислителям, особливо Платону, антидогматизм та особливий стиль у викладенні поглядів дозволяє не тільки ознайомитись з кінцевими результатами їх творчих пошуків, але й прослідкувати за ходом їх думок та суджень.
Розквіт філософської та політичної думки Платона завжди поєднувався в них з досить активною політичною діяльністю. Як справжній грек, він нескінченно відданий своїм патріотичним інтересам та всіма силами хотів зберегти Грецію саме класичного періоду. Але вже тут вони стикнулися з досить суворою долею грецького класичного полісу, який стрімко йшов до своєї неминучої гибелі.
Платон зробив суттєвий вклад в розвиток політико-правових вчень, в теоретичну розробку проблем держави і права. Цим зумовлений його помітний вплив на наступних авторів та їх видатне місце в історії політичних та правових вчень.
Список використаних джерел
1. Асмус В.Ф. “Антична філософія”. Навчань. допомога. Видавництво 2-е, доп. - М., “Висш. школа", 1976, - 543 с.
2. Асмус В.Ф. Платон.М., 1975.
3. Лосєв А.Ф. Історія античної естетики. Софісти, Сократ, Платон.М., 1969.
4. Лосев А.Ф., Тахо-годі А.А. “Платон". Життєпис. М.,”Дит. літ. ", 1977,-320с.
5. Мальцев В.А. “Основи політології". Підручник для вузів. - М.: ІТРК РСПП, 1997. - 480с.
6. Політологічний енциклопедичний словник. - К., 1997. - 400 с.
7. Політологія. Підручник. / За ред. Семківа О.І. - Л., 1994. - 592 с.
Страницы: 1, 2
