Ще одним здобутком Липинського є теорія модерної нації, яку він почав розробляти також чи не першим серед європейських філософів. На противагу панівному тоді розумінню нації як етнічної спільноти, об’єднаної кровною спорідненістю, походженням від одного предка, історичною долею, віросповіданням, мовою і звичаями, Липинський вважав головною підставою належності людини до нації її почуття «територіального патріотизму» та солідарності з усіма постійними жителями своєї країни: «Українцем, своїм, близьким, людиною однієї нації єсть кожна людина, що органічно (місцем осідку і праці) зв’язана з Україною». Власне, такими є всі сучасні політичні нації — спільноти громадян певної країни, які, незалежно від етнічного походження, визнають цю країну своєю, мають спільне бачення її минулого і майбутнього.
Але В’ячеслав Липинський випередив свій час не лише як науковець, а й як політик. Він заговорив про необхідність здобуття українцями власної держави ще перед Першою світовою війною, коли абсолютна більшість українських інтелектуалів і політиків уважала самостійництво «політичним божевіллям». 1911 року Липинський ініціював створення у Львові Українського інформаційного комітету для пропаганди в Західній Європі ідеї незалежності України. А наступного року він підготував проект організації Союзу визволення України, наголошуючи, що його метою «є Україна не «російська» і не «австрійська», а Україна вільна». Як політолог Липинський вважав державу необхідною умовою буття нації. Як історик він добре знав, що етноси, позбавлені власної державності, асимілювалися й розчинялися в середовищі своїх сусідів. Отже, недаремно співзасновник Української соціал-демократичної робітничої партії Лев Юркевич, знайомий із В’ячеславом Липинським іще по Першій київській гімназії, схарактеризував його як «викінченого самостійника і націоналіста».
1.2 Доба визвольних змагань
У 1917 році, на початку визвольних змагань, Липинський звинувачував українських соціал-демократів у браку державницької волі. Після Лютневої революції брав участь в українізації військових частин на Полтавщині і одночасно разом з Сергієм Шеметом, як він сам згадував «політично організовував хліборобські консервативні елементи на Полтавщині».
У жовтні 1917 року Липинський опублікував у Лубнах власноруч написану програму Української хліборобсько-демократичної партії, співзасновником якої був. Програма базувалася на двох засадах: державна самостійність України і приватна власність на землю. А майже в ті самі дні у Києві Українська Центральна Рада (УЦР) ухвалила свій ІІІ Універсал, яким проголосила Українську Народну Республіку автономією у складі Російської Федерації і скасувала право приватної власності на землю. Щоправда, на той час Російської Федерації не існувало в природі — керманичі УЦР чудово знали про більшовицький переворот у Петрограді. Згодом у своїх «Листах до братів-хліборобів» Липинський серед причин поразки Української революції назвав і політику Центральної Ради: «Весь перший період Центральної Ради у внутрішній політиці пройшов під гаслом боротьби з самостійниками взагалі і з самостійниками несоціалістами зокрема». УЦР фактично розігнала українізовані військові частини, які складалися з багатьох сотень тисяч вишколених вояків. Військовий секретаріат УЦР у грудні 1917 року так відповів полковнику Павленку, який намагався сформувати національну гвардію: «Армія була досі і буде надалі знаряддям пануючих класів у їх боротьбі проти селянства і робітництва». Свята віра у соціалістичне «братерство народів» призвела до трагедії Крут і першої окупації частини України більшовиками.
Восени 1917 року Липинський звернувся до Генерального секретаріату (так називався уряд автономної України) по дозвіл сформувати у Полтаві українську кінну військову частину, проте дістав відмову. Її причину сам історик пояснював так: «Для тодішніх провідників нації «пан» та «поміщик», а ще до того по своїм переконанням давній український самостійник, був людиною в високій мірі національно й політично непевною, хоч би він був «найсвідоміший Українець» і хоч би він хотів тільки виконати свій звичайний національний обов’язок» [5, 94].
Після визволення України від більшовиків, навесні 1918-го року, В'ячеслав Липинський зближується з Павлом Скоропадським, майбутнім Гетьманом Української Держави. У той самий час консервативні сили (УДХП, «Українська Народна Громада» П. Скоропадського та «Союз земельних власників») створюють опозиційну до Центральної Ради коаліцію і за офіційного нейтралітету німецьких окупаційних сил розпочинають підготовку до державного перевороту. 29 квітня 1918 року Центральну Раду було повалено, Павла Скоропадського — проголошено Гетьманом.
Націоналізм буває двоякий: державотворчий і державоруйнуючий — такий, що сприяє державному життю нації, і такий, що це життя роз’їдає. Прикладом першого може бути націоналізм англійський; другого — націоналізм польський, український.
Перший є націоналізм територіальний, другий — націоналізм екстериторіальний і віросповідний. Перший називається патріотизмом, другий — шовінізмом. Коли Ви хочете, щоб була Українська Держава — Ви мусите бути патріотами, а не шовіністами. Що це значить? Це значить, перш за все, що Ваш націоналізм мусить спиратися на любов до своїх земляків, а не ненависть до них, за те, що вони не українські націоналісти. Для Вас, наприклад, мусить бути ближчий український москвофіл чи полонофіл (оцей, як Ви його звете, малорос і русин), аніж чужинець, який Вам мав би помогти визволитися від Москви чи від Польщі. Ви мусите все своє почуття і весь свій розум зосередити на тому, щоб найти розуміння, найти спільну політичну мову з місцевим москвофілом чи полонофілом — іншими словами: сотворити з ними разом на Українській Землі окрему державу, а не на то, щоб поза межами України знайти союзника, який би допоміг Вам знищити місцевих москвофілів і полонофілів — писав В'ячеслав Липинський у листі до Богдана Шеметa.
На початку червня 1918 року В'ячеслав Липинський виїхав з України до Відня, щоб обійняти там посаду посла Української Держави.
Наприкінці червня 1919 року Липинський на знак протесту проти, на його думку, руйнівної для держави політики Директорії, подав у відставку з посади посла УНР у Відні (останнім поштовхом до такого кроку посла Липинського стала страта за вироком військово-польового суду політичного опонента Симона Петлюри — полковника Петра Болбочана). Згодом Липинський у приватному листі висловиться про українських політиків-соціалістів однозначно й лаконічно: «Недержавних свиней в державних орлів перетворити не можна» [15, 21] .
Липинський був в опозиції не тільки до соціалістів — він чи не першим з європейських політологів помітив ідейну спорідненість фашизму і комунізму, а інтегральний націоналізм уважав різновидом охлократії. Однак через свої принциповість та ідеалізм Липинський мав конфлікти і непорозуміння не лише з політичними опонентами, а й з однодумцями — приміром із гетьманом Павлом Скоропадським, що його історик уже в еміграції «перевиховав» на самостійника. Мабуть, тому В’ячеслав Липинський так часто відчував себе «чужим тілом» у будь-якому середовищі і не раз нарікав на свою самотність. Він і справді був самотнім у політиці, бо дивився на неї як на лицарське служіння: «Замість способу думання пасивного «фаталістичного», мовляв, Україна сама зробиться, я хотів дати спосіб думання активний динамічний: що і як ми, Українці, повинні робити, щоб була, щоб здійснилась Україна» [5, 96].
1.3 Роки еміграції
Послом Липинський залишався і після повалення Гетьманату. Хоч він і був «переконаним сторонником гетьманської форми правління», все ж вважав, що у складні для нації часи слід відкинути усі ідеологічні розбіжності задля роботи на благо України. Однак подальші події в Україні, той процес «самоспалення, в якому згоряє наша хата» (В. Липинський), а, зокрема, розстріл полковника Болбочана стали безпосередньою причиною відставки з посади посла УНР у Відні. Наприкінці серпня 1919 року Липинський передав справи посольства своєму заступникові, і після короткого перебування у санаторії «Ґутенбрун» у Бадені оселився у Райхенау, гірському містечку у нижній Австрії.
У Райхенау Липинський прожив майже безвиїзно до осені 1926 року, якщо не враховувати коротких поїздок до Відня, недалекого Бадена і десятиденного перебування у Берліні у травні 1921 року. Саме на ці роки припадає його найінтенсивніша наукова і громадська діяльність. Там була опрацьована монографія «Україна на переломі. 1656 — 59», звідти він керував діяльністю створеного у 1920 році Українського союзу хліборобів-державників. Також В'ячеслав Липинський видавав неперіодичні збірники «Хліборобська Україна» (1920 — 25 роки), де друкувався його історіософський трактат «Листи до братів-хліборобів» (окремо виданий 1926 року).
У листопаді 1926 року Липинський за дорученням Гетьмана Павла Скоропадського переїжджає до Берліну працювати до новоствореного Українського Наукового інституту як його дійсний член. Берлінський клімат та часті зустрічі й непорозуміння з близькими до гетьманського центру людьми впливали шкідливо на фізичний стан його здоров'я і психологічний спокій. За порадою лікарів Липинський покидає працю в Інституті і знову повертається до Австрії. Тут він оселяється у гірській місцевості Бадеґ поблизу Ґраца. Це сталося у 1928 році.
Саме у цей час загострюються суперечності між Павлом Скоропадським та В'ячеславом Липинським. Липинський фактично розриває свої стосунки із Скоропадським і, натомість, зближується з Василем Вишиваним (псевдонім австрійського ерцгерцога Вільгельма фон Габсбурґа), що зарекомендував себе українським патріотом і докладав значних зусиль до справедливого вирішення українського питання закордоном. Український союз хліборобів-державників розколюється. Прихильники Гетьмана об'єднуються у Союз гетьманців-державників, а прихильники В. Липинського у 1930 році створюють Братство українських класократів-монархістів, гетьманців [6, 55].
Але хронічна легенева недуга Липинського загострюється. Весною 1931 року хворобою вражене і його серце. Після сердечного приступу 26 квітня 1931 року Липинського перевозять до санаторію «Вінервальд», де він помирає 14 червня 1931 року.
