Проте не варто ототожнювати демократію із втіленням усіх сподівань, здійснення яких прагне людина. Демократія не тільки має переваги, а й може стати "тиранією більшості", переродитися на диктатуру парламенту або парламентської більшості. Сильна влада - загалом потрібна, а надто у період становлення, але й вона може перетворитися на авторитарну диктатуру. Не виключене виникнення описаного Е. Фроммом феномена "втечі від свободи". Й усе таки людство, за словами У. Черчілля, не вигадало досі нічого кращого, ніж демократія.
Три хвилі демократизації в історії сучасного світу називає
американський політолог С. П. Хантінгтон у книзі "Третя хвиля:
демократизація наприкінці XX сторіччя" (1991 р.). Витоки першої хвилі (1826-
1926 рр.) йдуть від Великої американської та Великої французької революцій.
Становлення демократичних інституцій відбувалося у XIX ст. в таких країнах,
як США, Франція, Англія, Швейцарія, в деяких країнах Північної Європи, у
британських домініонах. Головними чинниками, що сприяли цьому, були
індустріалізація, урбанізація, поява буржуазії та "середнього класу";
формування робітничого класу та його організацій; поступове зменшення
економічної нерівності. Друга хвиля демократизації (1943-1962 рр.)
спричинена підсумками другої світової війни. В одних країнах (Австрія,
Федеративна Республіка Німеччини, Італія, Південна Корея, Японія)
демократія була забезпечена окупаційною військовою адміністрацією.
Аргентина, Бразилія, Венесуела, Греція, Колумбія, Перу, Туреччина, Еквадор
обрали шлях до демократії під впливом підсумків другої світової війни,
зокрема розгрому тоталітарних режимів. Ще одна численна група країн здобула
незалежність у результаті деколонізації, яка також була ініційована
підсумками війни, і стала на шлях демократії.
Дві перші хвилі демократизації були у значній мірі перекреслені,
"змиті" зворотними хвилями, які принесли утвердження різних форм
авторитарного, тоталітарного правління. Перша зворотна хвиля (1922-1942
рр.) відбулася з приходом до влади в Італії фашистського режиму Муссоліні.
Причому навіть у країнах, де зберігалися демократичні інституції (Франція,
Англія), під впливом економічної кризи, депресій ширився антидемократичний
рух. Друга зворотна хвиля (1958-1975 рр.) була масштабнішою, охопила
переважно країни "третього світу", де утвердилися - здебільшого через
військові перевороти - авторитарні режими.
Третя хвиля демократизації почалася в середині 70-х років XX ст., чому сприяли, на думку Хантінгтона, п'ять головних чинників.
Перший чинник зумовлений підривом легітимносгі авторитарних систем, оскільки: в суспільстві наростає незадоволення через невиконання владою її обіцянок; відсутній механізм самооновлення політичного керівництва; крах комуністичних режимів у Східній Європі та СРСР підірвав можливості марксизму-ленінізму як альтернативи розвитку демократії.
Другий чинник зумовлений економічним зростанням. Хоча, згідно з твердженням автора, рівень економічного розвитку сам по собі не є ні необхідною, ні достатньою умовою для затвердження демократії (режими деяких багатих країн, особливо експортерів нафти, не є демократичними), економічні чинники у цьому процесі є вагомими. Перехід до демократії має відбуватися насамперед в країнах із середнім рівнем економічного розвитку (згідно з наведеними даними Світового банку за 1989 р., це середній річний доход на душу населення від 520 до 5810 доларів США). Економічне зростання після другої світової війни дозволило багатьом державам увійти до групи країн із середніми доходами, що розширило потенційну базу демократії, економічно спряло переходові до неї.
Третій чинник пов'язаний з коригуванням своїх позицій католицькою церквою. Річ у тім, що сучасні демократії формувалися передусім у християнських країнах, а католицизм до недавнього часу співіснував з авторитарними режимами. Зміна позиції римсько-католицької церкви, яка почала виступати за необхідність соціальних змін, допомогу бідним, захист прав громадян стимулювала хвилю демократизації.
Четвертий чинник продиктований зміною на початку 70-х років зовнішньої
політики провідних світових політичних сил - США, колишнього СРСР,
Європейського співтовариства, яка полягала у підтримці ідей демократії й
захисті прав людини.
П'ятий чинник викликаний розвитком глобальних інформаційних систем.
Характерною особливістю третьої хвилі демократизації є переважне
використання для її розвитку й затвердження ненасилля, компромісів, угод,
виборів. Використання саме цих засобів є дедалі важливішим, враховуючи той
обсяг проблем, з якими стикаються країни, що вступають у цю третю хвилю.
Згідно з Хантінгтоном, це такі проблеми становлення демократії: а) розробка
нової конституції й нового виборчого закону; б) чистка державного апарату,
заміна чиновників проавторитарної орієнтації на прихильників демократії; в)
скасування або модифікація законів, які не відповідають демократії; г)
скасування або докорінне реформування таких авторитарних інституцій, як
таємна поліція; д) в однопартійних державах розподіл прав власності,
функцій, кадрів між державою та партією; е) формування головних політичних
еліт, здатних працювати спільно для розв'язання посталих перед суспільством
проблем і утримуватися від спокуси експлуатувати їх у своїх групових
економічних та політичних інтересах.
Багато які гострі соціальні проблеми (що виникають часом навіть незалежно від форми правління, скажімо, етноконфлікти, тероризм та ін.) швидко розв'язати неможливо, і це породжує в суспільстві апатію, розчарування, виникнення феномена "авторитарної ностальгії". Тому учений не виключає можливості виникнення третьої зворотної хвилі, тобто наступу й поширення різних форм авторитарного режиму. Хантінгтон вважає можливою появу нових форм політичного режиму, зокрема технократично-електронної диктатури, за якої авторитарне правління грунтуватиметься на здатності контролювати засоби масової інформації й маніпулювати ними. Проте, стверджує американський політолог, можлива заміна третьої хвилі демократизації зворотною хвилею авторитаризму не зможе запобігти наступові четвертої хвилі демократизації у XXI ст. Однак лише два ключових чинники впливатимуть на майбутню стабільність і зростання демократії - економічний розвиток та політичне керівництво.
Отже, демократія - це продукт спектра певних еволюційних соціальних змін. Характер еволюції політичного режиму сьогодні залежить передусім від конкретних якостей політичної еліти, від пріоритетів реорганізації нею системи влади та управління, від домінуючих способів балансування взаємовідносин правлячої та опозиційних політичних сил, від методів, спрямованості, міри їхньої участі в урегулюванні й розв'язанні криз соціального розвитку.
Виходячи зі сказаного, є недоречними як зневажливе ставлення до демократії, так і романтизм надшвидкого переходу до неї. До того ж декретувати демократію, впровадити її за допомогою законів чи конституції - це чергова міфотворчість. М. В. Загладін (Росія) стверджує, що заяложена в пресі та науковій літературі формула про перехід країн СНД від тоталітаризму до демократії є хибною за своєю суттю. Перехід у безпосередньому значенні цього слова до демократії можливий лише там, де вже існували демократичні традиції, є досвід соціального розвитку на демократичних засадах, але з певних причин цей розвиток був перерваний встановленням іншого політичного режиму (зворотною хвилею). У нас у зрілому, усталеному стані демократії ніколи не було.
Як зазначено в науковій літературі, формули "переходу", "перехідного періоду" були вигадані радянськими суспільствознавцями, коли стало зрозуміло, що побудови більшовиками справедливого, гуманного суспільства відповідно до ідей фундаторів наукового комунізму не відбувається. Відтак посилання на складності "переходу" стали ідеологічним маневром, за допомогою якого КПРС упродовж десятиріч відмежовувалася від серйозного аналізу підсумків власного правління. Втім, років 15-20 тому багато які західні вчені також характеризували тодішній СРСР як "перехідне суспільство". Проте ні тоді, ні сьогодні ніхто з тих, хто на існуванні цього "переходу" (тепер уже України), не може скільки-небудь точно визначити, куди ж його суб'єкт "переходить".
ІІІ. Політичний режим в Україні як реальність, модифікаційні тенденції та перспективи.
Сьогоднішній стан України з точки зору політичного режиму - це звичайна в рамках авторитаризму плюралізація (на противагу звичному для нас монізмові) суспільного життя, яка може бути, а може й не бути початком становлення демократії. Відновлення природних плюральних засад суспільного життя за відсутності характерного для нього стану несуперництва, за запеклої, часом брутальної за своїми методами боротьби за владу або вплив на неї, що відбувається в умовах загальної соціально-економічної й політико- духовної кризи, є, за визначенням С. П. Хантінгтона, частиною "великого процесу модернізації" в світі. Головні завдання модернізації суспільства здатні розв'язувати політичні режими різного тилу, як авторитарні, так і демократичні. До того ж, зіткнувшись з колосальними соціальними проблемами модернізації, політичний істеблішмент завжди відчував спокусу принести в жертву демократію задля економічних реформ.
В сучасній Україні існує специфічний "змішаний" політичний режим, в якому поєднуються ознаки всіх основних "чистих" різновидів політичних режимів: а) демократичного, б) авторитарного, в) автократичного, г) тоталітарного, д) анархічного, е) охлократичного.
Серед ознак демократичного політичного режиму, притаманних Україні, слід відзначити:
1) виборність найважливіших органів політичної влади (як державних, так і громадських);
2) юридичну рівність громадян;
3) гарантії прав меншості та запобігання свавілля більшості.
В той же час є певні обмеження у сфері двох інших основних принципів демократичного режиму - вирішення найголовніших політичних проблем відповідно до волі більшості громадян та забезпечення широкого кола особистих, громадянських та політичних прав та свобод. Відсутнім є належний постійний контроль народу за органами політичної влади, за бюрократичним апаратом держави; суттєву роль відіграє маніпулювання інформацією. Для значної частини населення багато декларованих прав та свобод не підкріплені економічно та організаційно. Деякі з демократичних прав грубо порушуються існуючими підзаконними актами та бюрократичними процедурами (наприклад, право на вільний вибір місця проживання - антидемократичним інститутом прописки). Корупція та безвідповідальність зводять нанівець найкращі побажання законодавців та політиків-романтиків.
Існуючі обмеження демократичних принципів дають підстави для висновку про наявність у сучасній Україні певних елементів авторитарного політичного режиму. До таких елементів також належать:
1) широкі законодавчі повноваження виконавчих органів держави (уряду та президента);
2) звуженість принципу гласності у діяльності органів політичної влади та реальної відповідальності їх керівників та інших представників за зміст та наслідки своєї діяльності. Зокрема схованою від громадськості є інформація про фактичні основні джерла та реальний розмір доходів вищих посадових осіб у державі.
Найважливішою ознакою автократичного політичного режиму, яка притаманна сучасній Україні, є обмеженість кола осіб, що здійснюють реальну політичну владу, та відокремленість абсолютної більшості народу від процесу її здійснення.
До числа залишків тоталітаризму слід віднести такі специфічні риси політичної свідомості значної частини адміністративних кадрів, політиків та простих громадян, як впевненість у власній непогрішимості, нетерпимість до політичного інакомислення, анти-інтелектуалізм у сфері гуманітраних знань, догматизм, примітивізація полі-гичної культури. В основі своїй знищений на центральному інституційно-нормативному рівні тоталітаризм і далі розквітає в багатьох сферах на локальному і навіть регіональному та секторному рівнях політичної системи.
Анархічний політичний режим часто буває представлений такими своїми компонентами, як:
1) відсутність системи ефективного нормативного регулювання суспільних відносин, свавілля сильнішого або більш спритного, відсутність гарантій безпеки населення та представників органів політичної влади;
2) конфронтація владних структур, відсутність ефективних форм координації їхніх дій;
3) ерозія загальної ідеї єдиної політичної системи (що виявляється в діяльності впливових сепаратистських сил та сил, що претендують на виключне право репрезентувати "справжні інтереси народу" та вимагати заборони діяльності своїх опонентів);
4) втрата (у деяких випадках) вищими органами політичної влади монополії на організоване застосування насиля.
І, нарешті, суттєві елементи охлократичного політичного режиму характеризують політичне життя України тою мірою, якою її владним структурам притаманні:
1) некомпетентність, презирливе ставлення до знань, до досвіду світової цивілізації, зокрема постійні намагання неадекватними реальній ситуації простими засобами і дуже швидко розв'язувати складні проблеми суспільного життя, що потребують для свого вирішення довгої копіткої праці;
2) відсутність у представників органів політичної влади реального почуття громадянської відповідальності перед народом своєї країни та світом; 3) рекрутування певної частини правлячої політичної еліти з середовища "соціальних низів" та "маргінальних верств" суспільства, представники яких жадають швидкого підвищення свого індивідуального та групового соціального статусу та покращення матеріального рівня життя.
Передбачити напрямки подальшої еволюції політичного режиму сучасної
України досить складно, тому що характер цієї еволюції залежатиме від дуже
великої кількості факторів (у тому числі випадкових), і не лише
внутрішніх, тобто таких, що мають відношення до процесів всередині України,
але й зовнішніх - тих, що стосуються процесів у інших країнах та у
світовому співтоваристві в цілому. Однак з достатньо високим ступенем
вірогідності можна припустити, що збережеться тенденція до посилення того
чи іншого роду реформаційного авторитаризму.
Як і було за Радянського Союзу до волі народу не прислухаються і зараз. І, взагалі, старі норми і ідеали ще надто глибоко сидять в мозку нашого народу. Розглянемо сучасне становище нашої країни, спираючись на чинники, які впливають на демократичний розвиток України.
По-перше, як я вже зазначала вище, громадяни України, особливо старше
покоління, живуть як мінімум за половиною старих, комуністичних, принципів.
Старі догми і правила поведінки керують їхними вчинками, а люди, спираючись
на них, і не відчувають їхнього впливу на свої думки та дії. Але існує
також і інша група населення, яка свідомо керується недемократичними
правилами. І це не тільки "комуністи старої закалки", або нові комуністи;
окрім них існує ще багато людей зі своїми нормами і ідеалами, які заважають
сприймати демократію в тому розумінні, яке закладене в визначення цього
поняття. Це, наприклад, націоналісти з Західної України, соціалісти чи
просто люди без яких-то було б конкретних політичних уподобань, але які
несвідомо суперечать в своїх думках принципам демократії. Це перший чинник,
на мою думку, який впливає на розвиток демократії в нашій країні.
За другий чинник я хотіла б взяти різноманітність партій і
організацій, які задля самозабезпечення і власного розвитку на суспільних
сходах проповідують принципи недемократичного суспільства. Це - комуністи,
які обіцяють стабільне життя і економіку (недосяжні мрії); ті ж
націоналісти, які закликають боротись за визнання нації; соціалісти -
зовсім райдужні мрійники тощо. І це ще не весь список таких "обіцяльників",
які затьмарюють очі населенню України своїми обіцянками, щоб дістатись до
влади. Та й ті ж "демократи" не кращі за усіх інших - ті ж обіцянки і мрії.
Рідко знаходиться партія, яка б наполегливо спрямовувала свої дії на
справжній розвиток демократичного суспільства.
Третій фактор - це правління держави, і, взагалі, урядовці. Небачений розвиток корупції в усіх гілках влади після розпаду СРСР сам собою вже заперечує демократію. А хто ж приймає ці рішення і закони, які начебто повинні йти на користь розвитку демократичного суспільства? Ці ж самі голови владних структур, які "правдами і неправдами" проникли до верхівки суспільства. Народні обранці - депутати - збагачують кишені, а не працюють на користь їх обиравших - народа. Та навіть ті, хто не намагаються "нагріти руки у багаття влади", хоча їх не так вже і багато, не можуть протидіяти такій масі інших своїх колег. Деякі з них і не намагаються - стоячи з боку, а деякі просто так довго жили за іншими принципами, що їм просто не хочеться з ними розставатися.
За четвертий фактор я хотіла б взяти саме розвинутість нашого суспільства в політичному відношенні. Починаючи від простого середньорозвиненого громадянина і закінчуючи людьми, які стоять в правлінні,- більшість не має належної політичної освіти. І це звичайно сказується на рішеннях які приймає держава. Ці рішення не мають належного підгрунтя, тобто вони не можуть бути правильними, якщо їх приймають неосвічені люди. І звичайно, що цій освіті не було звідки братись, оскільки усе населення колишнього Радянського Союзу виховувалось на пропаганді партії, тобто комуністичних принципах. А значить і те населення, яке б хотіло отримати належну політичну освіту не мало змоги цього досягнути. І цей чинник можна вважати основним серед тих, які впливають на розвиток демократичної держави, оскільки постає питання: звідки візьметься демократія в нашому суспільстві, якщо люди не можуть навіть зрозуміти, що це слово означає, не говорячи вже про те, щоб визначити це поняття.
Існує ще велика кількість факторів, які можуть вплинути і впливають на розвиток демократії, але все ж таки переліченні чинники - основні в нашій державі і найбільше впливають на розвиток суспілства взагалі.
Хоча я зобразила становище в нашій країні дуже песимістичним, все ж існують і позитивні моменти, як то прийняття демократичних законів і їх впровадження у життя. Прийнята Конституція України - перше підтвердження цьому. Залишається сподіватись, що ті демократичні засади, які в неї закладені будуть виконуватись у майбутньому.
Також існують і люди в правлінні, і в населенні, які щиро вірять в демократичне майбутнє України і намагаються запровадити такі принципи в життя. Будемо сподіватись, що цих людей стане більше і вони візьмуть справу демократичного розвитку країни в свої руки. А якщо цього не відбудеться, то через покоління, можливо не одне, все ж таки зміняться старі правила і догми, і тоді запанує на нашій багатостраждальній землі влада народу.
Література:
Гуггенберг Б. Теорія демократії. //Поліс, 1991, №4.
Якушик В. Різновиди політичних режимів. //Віче, 1995, №9
Характер політичного режиму. //Політична думка, 1993, №1
Бабкіна О. Політологія. Посібник для студентів вузів. Київ, 1998.
Дзюба І. Політологія. Курс лекцій. Київ, 1993.
Лазоренко О. Теорія політології. Для тих, хто прагне успіху. Київ,
1996.
Потульницький В. Нариси з української політології. Київ, 1994.
Потульницький В. Теорія української політології. Курс лекцій. Київ, 1993.
