Застосувавши термін societas civilitas (пізніше: civil society – цивільне суспільство) для означення нових суспільних порядків, які утверджувались на їхніх очах, ці мислителі започаткували властиве й нинішнім концепціям громадянського суспільства протиставлення суспільства та держави, їх трактування як певного типу антиномії, за допомогою якої суспільна система описується як поділена на дві взаємопов’язані та взаємообумовлені, проте відмінні і, в ідеалі, автономні сфери: політичну і громадську (соціальну, соціетарну). Життя в останній ґрунтується на ідеях індивідуальної свободи громадян та автономности громад, їхньому праві творити спілки та асоціації, захищати власні інтереси, запобігати або протистояти сваволі державних зверхників.
Ранні концепції громадянського суспільства наголошували на економіці як його головній складовій частині. Адже саме тут індивіди проявляли себе незалежними суб’єктами суспільної діяльности і, покладаючись на механізми ринкової самореґуляції, прагнули якомога меншого втручання держави у свої справи. Laissez faire, laissez passer! – таким було головне гасло раннього капіталізму, яке й досі використовують як заклик до невтручання держави в сферу бізнесу. Проте, це не означало, що держава не відігравала жодної ролі в становленні громадянського суспільства. Її функції полягали в творенні та впровадженні в життя законів, що були втіленням загальної волі громадян, оберігали непорушність їхніх прав та свобод.
Отож, громадянське суспільство I, яке формувалося від XVII аж до 1-ої пол. XIX ст., на практиці було молодим буржуазним суспільством, яке утверджувало ліберальні свободи, підкорялося законові, формувало громадську думку щодо проблем, які були визнані загально значущими. Людей у ньому єднали спільні інтереси. Захищати ці інтереси люди намагалися через створювані ними спілки та об’єднання, які функціонували автономно, під охороною закону. Ринок надавав цьому суспільству механізмів самореґуляції, звільняючи неполітичну сферу від потреби в державній реґламентації. Разом з тим, ринок привніс і антигромадянські тенденції: надмірний індивідуалізм, різке соціальне розшарування, пауперизацію трудових класів, втрату ними почуття суспільности.
В міру усвідомлення цих проблем зростала стурбованість щодо них, ширилися класові антагонізми, загострювалася класова боротьба, а теорія громадянського суспільства, яка акцентувала увагу на позитивних, солідаристських аспектах, відходить у минуле. Настає період громадянського суспільства ІІ, який триває від середини ХІХ до 2-ої пол. ХХ ст. Як елемент суспільної системи і як автономна щодо державних структур сфера публічного життя громадянське суспільство значною мірою зберігається (а в країнах т.зв. “другого “ешелону” цивілізації щойно починає утверджуватись). Але в багатьох країнах, де раніше була розроблена теорія громадянського суспільства, його якісні параметри тепер змінюються.
Суспільство, за висловом Дж. Кіна, “дичавіє”[3]. На практиці це проявляється в загостренні класових суперечностей, у пануванні насильницьких методів розв’язання конфліктів, загалом – у “нецивілізованому” поводженні та незбалансованому впливі тих, кого ми нині назвали б “олігархами”. Стають популярними соціалістичні концепції суспільного розвитку, серед них одна з найрадикальніших – марксизм. К. Маркс і Ф. Енґельс та їхні послідовники оголошують громадянські зв’язки і громадянське суспільство формою класових відносин, породжену капіталістичним способом виробництва і приречену загинути разом із ним. А в 1-ій пол. ХХ ст. в низці країн громадянське суспільство взагалі на певний час сходить зі сцени внаслідок гіпертрофії державних функцій “леґітимного насильства” (фашизм і сталінізм). Не дивно, що концепція громадянського суспільства стає непопулярною.
Щоправда, саме на період громадянського суспільства ІІ припадає найвище піднесення громадського життя в Центрально-Східній Европі і, зокрема, в тій частині України, яка належала до Австрійської імперії. Остання саме тоді встала на шлях конституційного розвитку та надала рівні права народам, які входили до її складу. В умовах дотримання владою Австро-Угорської монархії принципів правової держави наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. відбувся злет громадянської свідомости та організованого громадського життя українців Галичини. Він сприяв відродженню їхнього економічного та політичного життя, зростанню національної гідности й спростував упереджені твердження щодо нездатности українців до державного життя, єднання і громадянської поведінки.
Серед західноевропейських теоретиків 1-ої пол. ХХ ст. всебічно досліджував феномен громадянського суспільства італійський марксист Антоніо Ґрамші. Робив він це з властивою марксистам політичною метою: позбутися поділу на громадянське суспільство і державу і побудувати так зване “реґульоване суспільство”. Та після II Світової війни, особливо з настанням ІІІ хвилі демократизації країн світу, твори Ґрамші послужили містком, який з’єднав майже розірвану традицію теорії та практики громадянського суспільства в західних країнах, а сам він став провісником наступного етапу в її розвитку – громадянського суспільства ІІІ. Цей етап приніс відродження та осучаснення ідеї, впровадження її в життя нових країн і навіть континентів.
Надзвичайний успіх раніше забутої концепції громадянського суспільства в післявоєнний період, а особливо у 80-90-ті роки ХХ ст. пояснювався тим, що за її допомогою спершу було розроблено нову “стратегію трансформування диктаторських режимів”, а відтак вона стала інструментом пояснення, чому і як відбулося падіння комуністичних режимів у Центральній та Східній Европі та від чого тут залежатимуть успіхи в утвердженні демократичних інститутів. Проте вплив концепції не обмежується країнами, що здійснюють перехід від авторитарних і тоталітарних режимів до демократії.
Отже, громадянське суспільство – це стара, але дуже актуальна теоретична концепція, котра усе ще “володіє значним аналітичним, нормативним і політичним потенціалом” . Причому тепер, як вважає Дж. Александер, вона прийшла в науку надовго. З крахом комунізму і кризою соціалістичних ідеологій центр ваги в дослідженні соціальних проблем перенесено з соціалізму на демократію. А в “арсеналі” демократичної теорії найбільш підходящою для аналізу соціальних проблем є саме концепція громадянського суспільства.
2.2 Проблема становлення громадянського суспільства в контексті забезпечення соціально-політичної стабільності в Україні
Однією з головних умов забезпечення соціально–політичної стабільності є належний розвиток громадянського суспільства. Саме тому згідно із Законом України “Про основи національної безпеки України” створення громадянського суспільства віднесено до пріоритетних національних інтересів. Це означає, що розв’язання проблеми інтенсифікації процесів його становлення як одного із ключових чинників забезпечення суспільно–політичної стабільності є досить актуальним завданням, на що звертає увагу чимало дослідників.
Так, Н.Р.Нижник та Г.П.Ситник зазначають[2], що глибинні зміни у відносинах власності, системі ідеологічних та політичних координат розвитку українського суспільства, соціально–статусні зміни впливають на фундаментальні критерії та установки соціального самовизначення людей. Внаслідок цього в сучасних умовах реформування суспільно–політичних та економічних відносин тій чи іншій людині досить важко побачити контури майбутнього, знайти своє місце та з’ясувати власне призначення, віднайти оптимальні засоби для розв’язання конфліктних ситуацій, визначити шляхи саморозвитку та забезпечення власної безпеки.
Як відомо, під поняттям громадянське суспільство розуміється сукупність існуючих у суспільстві неполітичних відносин. Ця сукупність включає в себе господарські, соціальні, культурні, духовні, сімейно–побутові відносини і інститути, а також положення, роль, права і обов’язки особи в системі суспільних зв’язків та інститутів. Це сторона життєдіяльності суспільства та окремих індивідів, яка перебуває поза сферою директивного регулювання з боку держави, хоча без підтримки з боку держави інститути громадянського суспільства постати не можуть (держава принаймні має створити належне правове поле для створення, розвитку та функціонування вказаних інститутів).
Оскільки держава – форма політичної організації суспільства, то поняття “держава” та “громадянське суспільство” немовби поділяють цілісний соціальний організм на дві взаємопов’язані сфери суспільного життя – політичну та соціальну.
Основні теоретичні положення концепції громадянського суспільства були обґрунтовані в епоху становлення соціальних зв’язків буржуазного типу. Вважалося, що за умови перемоги буржуазних суспільних відносин (утвердження відносин приватної власності, вільного підприємництва, ринкової економіки) суспільство зможе перейти до стану, коли будуть подолані неупорядковані відносини між: індивідом і суспільством, індивідом і державою, суспільством і державою. Фактично це означало, що уряд мав упорядкувати все соціальне та економічне життя, зняти протиріччя між сім’ями, суспільними прошарками, між індивідом і суспільством у цілому.
В умовах громадянського суспільства можна виділити низку основних принципів, які характерні у ставленні до індивіда: усі члени суспільства рівні перед законом; усі члени суспільства мають рівні можливості для реалізації своїх цілей; кожен член суспільства має право вибору при вирішенні будь-яких питань, що стосуються його особисто; чим більшої кількості індивідів стосується рішення, тим менше воно залежить від дій окремої особи; рішення загальної компетенції приймаються за участю всіх сторін; рішення про делегування влади приймаються з найбільшою демократичністю.
Очевидно, що переважна частина громадян України переживає цей період досить болісно. Але підстав стверджувати, що він закінчиться найближчим часом немає. Українська реальність дає аж занадто велику кількість порушень конституційних прав і свобод людини в Україні. Серед них навіть порушення фундаментальних природних прав людини (на життя, на свободу та особисту недоторканість, рівності перед законом). Якщо при цьому врахувати політичну, етнічну, конфесійну та соціальну роздробленість українського суспільства, що об’єктивно призводить до все корпоративніших вимог окремих груп населення, то стає цілком очевидним, що саме дієздатні інститути громадянського суспільства мають стати на заваді можливого згубного внутрішнього розколу держави.
Відсутність надійного правозахисного механізму призводить до того, що населення починає орієнтуватися на неконституційні способи захисту своїх прав та свобод. Стали звичним явищем мітинги, страйки, пікетування адміністративних будівель, голодування. Всі ці обставини безпосередньо впливають на соціальне самопочуття суспільства та значною мірою визначають суспільно-політичну стабільність у державі.
Загальновідомо, що діяльність індивідів, які переслідують особисті інтереси та цілі, утворюють основну сторону буття. Інша сторона – спільний інтерес, що має об’єктивну основу. Її суть у взаємозалежності людей внаслідок розподілу праці, потреби в спілкуванні, в соціальному захисті та допомозі, у соціальних гарантіях, вирішенні більш складних завдань, які перевершують індивідуальні можливості людини. Особливе значення має більш справедливий розподіл національного доходу, підвищення можливостей для освіти, соціального забезпечення тощо, оскільки посилення соціальної нерівності буде призводити до подальшого посилення соціально-політичної напруженості.
Таким чином, суб’єктом і базисом демократичної держави та її ідеології є громадянське суспільство. Тому за його відсутності демократичний устрій дослідники цілком обґрунтовано характеризують як квазідемократичний. Тому формування громадянського суспільства можна розглядати як одну з передумов забезпечення соціально-політичної стабільності, а отже і національної безпеки України. Проте практична реалізація цього завдання перебуває не на належному рівні.
