Правова держава та громадянське суспільство
Курсова робота
ПРАВОВА ДЕРЖАВА ТА ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО
1. Сфери держави і громадянського суспільства в соціумі
Весь простір різноманітної життєдіяльності людини умовно можна поділити на дві великі соціальні сфери: Сфера державно-політичних відносин Сфера приватно-громадянського життя.
Перша складає зону державно-політичних відносин, в якій соціальні зв’язки між індивідами повністю регламентуються державою. Сюди, наприклад, можна віднести дії і взаємовідносини людей, зв’язані з їх роботою в урядових структурах; з отриманням громадянами паспортів, водійських прав, реєстрацій, різних ліцензій, дозволів; з сплатою ними податків й проходженням митного догляду; з участю у виборах і т.ін. Усі подібні процеси детально регламентуються законами та іншими державними постановами і тому відносяться до соціального сектора держави.
Друга соціальна сфера – це сфера приватно-громадського життя людей, зона вільної діяльності та взаємовідносин індивідів, що відповідають їх особистим інтересам, цілям і бажанням. Вона й створює сферу громадянського суспільства.
Таким чином, громадянське суспільство – це та сфера соціального життя, де люди взаємодіють добровільно, самостійно й вільно, виходячи з своїх індивідуальних цілей та інтересів, це сфера самодіяльності, самоорганізації і самоуправління людей. У цій сфері громадян об’єднує не сила закону і приписів держави, а взаємний інтерес, однакові потреби, взаємна вигода, добровільні зв’язки, необхідність консолідовано виступати проти можливого свавілля з боку держави.
Зауважимо, що не можна змішувати або ототожнювати „суспільство” як людську спорідненість з категорією „громадянського суспільства” як історичним феноменом, що виникає на певному етапі розвитку людського суспільства. Громадянське суспільство якісно відрізняється від того, що прийнято називати людським суспільством взагалі. Якщо „суспільство” характеризує спільність життєдіяльності людей, то громадянське суспільство – це така система зв’язків та інтересів, що забезпечує вільну реалізацію кожною людиною своїх природних прав – права на життя і гідне існування, працю, свободу робити все, що не шкодить іншим; власність, рівність перед законом і т.ін.
Структура громадянського суспільства складається з двох головних підсистем. По-перше, всю сукупність вільних добровільних взаємовідносин людей, що розвиваються без втручання держави. Це можуть бути: а) спільна підприємницька діяльність або колективні наукові дослідження людей; б) їх заняття в клубах по інтересах (театральні студії, літературні гуртки, спортивні секції тощо): в) взаємовідносини людей у сім’ї; г) їх діяльність у політичних партіях, громадських організаціях, рухах (у тому числі релігійних); д)міжнародні контакти людей на приватному рівні (родинні обміни, гастролі артистів, участь у ділових зустрічах, у роботі міжнародних організацій, симпозіумах, конференціях, змаганнях, конкурсах і т.ін.)
По-друге, в структуру громадянського суспільства входять й ті соціальні інститути, які породжуються вільними відносинами людей (сім’я, приватна власність, домашнє господарство, підприємництво, художня самодіяльність, різні асоціації, кооперативи, комуни, церкви, жіночі, молодіжні, партійні, екологічні та інші організації як всередині країни, так і на міжнародному рівні).
Разом з тим межі сфер громадянського суспільства і держави важко чітко визначити. Ці сфери взаємопов’язані, тісно переплітаються, в них діють одні й ті ж люди. Наприклад, робочі контакти двох народних депутатів у Верховній Раді відбуваються у державній сфері, а їх взаємостосунки, скажімо, у тенісному клубі, де вони займаються у вільний від роботи час – вже у сфері громадянського суспільства.
Навіть приватні стосунки в сім’ї не можуть позбутися втручання, контролю з боку держави: офіційна реєстрація шлюбу, народження дітей, податки, можливо, оформлення пособій, пенсій, спільного бізнесу та інше.
Важливими передумовами розвитку громадянського суспільства є:
а) приватна власність (матеріальна основа самостійності і незалежності громадян від держави);
б) закріплення в країні економічних, а також громадянських і політичних прав та свобод особистості;
в) співдія держави розвитку демократії і самоврядування в суспільстві;
г) громадянська зрілість людей (законослухняність, навички користування правами, не забуваючи про обов’язки; небайдужість до долі співвітчизників, суспільства в цілому і до всього, що відбувається на Землі; готовність активно співробітничати з іншими людьми і т.д.).
В свою чергу розвинуте громадянське суспільство має для суспільства в цілому велике значення, оскільки, по-перше, воно створює умови для вільної самореалізації індивідів та їх різних об’єднань і груп, а по-друге, воно стримує державу від надмірного утискання індивідів і суспільства, роблячи державу більш демократичною і правовою.
Варто зазначити, громадянське суспільство зароджувалось і розвивалось поступово – це історичне явище. В традиційних (феодальних) станово-ієрархічних суспільствах відносини між людьми жорстко регламентувались державою й „колективами” (кастами, станами, „вищим світом”, церквою, селянською общиною і т.ін.). В індустріальних (капіталістичних) суспільствах люди ставали більш самостійними, незалежними і вільними. При цьому на різних історичних етапах і в різних країнах співвідношення між громадянським суспільством і державою міняється: то розширюється сфера і посилюється вплив першого, то домінує держава. На те, яка ситуація складалась у певній державі у певний період безпосередній вплив мали політичний режим, традиції, ситуація в світі, оточення країни, рівень політичної культури суспільства та інші чинники.
2. Правова держава: теорії та принципи
Вважається, що для країн з перехідною економікою, а саме такою країною є Україна, формування громадянського суспільства являє собою необхідну умову їх переходу до ринку і правової державності.
Ідея правової держави зародилася у глибокій давнині і має давні ідейно-теоретичні витоки. Ще в працях давньогрецьких філософів стверджувалось, що громадянин є особою політичною, членом суспільства й тому зобов’язаний виконувати закони цього суспільства. У суспільстві (державі) людина має свої права і обов’язки. Однак, підкорення людини суспільству не повинно доводити до утиску його особистості. Держава, яка керується в управлінні підданими законом, встановлює обов’язкові норми громадського життя, тобто обмежує свободу кожного громадянина, але й її право ущімлювати свободу інших громадян, усього суспільства, обмежено суспільством. Ідея про необхідність панування закону в суспільстві з’явилась як противага свавіллю та самовладдю правителів держави. Наприклад, про владу закону, однакового для всіх громадян, говорив ще в VI ст. до н.е. давньогрецький архонт Солон, про співвідношення природних прав людини писали Аристотель і Цицерон.
Але цілісна концепція правової держави сформувалась у період становлення буржуазного суспільства у Європі в XVII-XIX ст. У цей період в історично прогресивних теоріях здійснювалась всебічна критика феодального свавілля і беззаконня, абсолютистських режимів, стверджувались ідеї свободи і рівності усіх людей, не відчуженість прав людини, відкидались узурпація публічної політичної влади, її безвідповідальність перед людьми і суспільством. В працях філософів-просвітників Дж.Локка, Ш.-Л.Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо та інших підкреслювалось, що в природі і суспільстві діють природні закони. Люди приходять до необхідності створення правової держави у результаті суспільного договору, делегуючи частину своїх прав і свобод державній владі. А влада встановлює закони, що регулюють відносини між людьми, народами і правителями і ніхто не може бути вище закону.
Розвиваючи ідею про правову державу, німецький філософ І.Кант зауважував, що всі люди народжуються вільними, але кожна людина повинна узгоджувати свою свободу із свободою своїх співгромадян. Держава об’єднує людей у правових рамках законів і забезпечує виконання їх усіма підданими, реалізуючи на практиці свободу громадян. Кант передбачав, що людство у своєму розвитку буде постійно розширяти практичне застосування принципів свободи і соціальної справедливості, керуючись законами. Інший німецький мислитель К.Маркс вважав необхідним, щоб держава гарантувала народові його свободи законодавчим шляхом і в подальшому перехід держави у підкорення суспільству.
Таким чином, у працях відомих філософів ідея правової держави була всебічно обґрунтована. Змістовно ця ідея полягає в утвердженні суверенності народу як джерела влади, гарантуванні державою його прав і свобод, підкоренні держави інтересам суспільства.
Самий термін „правова держава” з’явився у німецькій юридичній літературі у передовій половині XIX ст. у працях К.Велькера, Р. фон Моля та ін.
Існують різні визначення правової держави. У загальному вигляді можна сказати, що правова держава – це держава, де на практиці забезпечено верховенство закону, норм права, де влада заснована на праві, їм обмежується і через нього реалізується.
Правовою також можна назвати державу, в якій все життя суспільства підкорено закону, а закон направлений на забезпечення всезагального рівноправ’я і соціальної справедливості.
ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ
1. Верховенство і всезагальність закону в суспільстві. Це означає, по-перше, що лише закон (а ні окремі особи, ні відомі приписи та інструкції) регулює життя суспільства та всіх його галузей. А по-друге, що закони країни є обов’язковими для всіх: не лише для громадян, підданих, а й для самої держави, усіх її органів і посадових осіб.
2. Правовий характер самих законів, тобто їх висока правова якість. Це означає, що закони країни повинні відповідати міжнародним правовим стандартам, бути гуманними і справедливими, повинні відображати волю народу і прийматися також у законному порядку (через референдуми, парламент, а не розпорядженням окремих посадових осіб). Правові норми повинні бути простими і не занадто багаточисельними, щоб не обмежувати свободу людей. А покарання, що присуджується судом повинні відповідати складу та тяжкості скоєного злочину.
Досвід багатьох країн, України зокрема, переконує, що чим більше в суспільстві заборон і несвободи, тим більше в ньому поширюються корупція і злочинність. Тому важливо також, щоб у суспільстві діяв принцип „дозволено все, що не заборонено законом” (а не навпаки: „заборонено все, що не дозволено законом”).
3. Пріоритет прав і свобод людини. Цей принцип означає, що головним у діяльності держави є забезпечення й охорона основних прав і свобод особи в суспільстві. При цьому, однак, рівність громадян вбачає, що свобода кожного не може бути абсолютною, тобто має певні межі. Кожен може бути вільним настільки, наскільки це не заважає бути вільними іншим. Право однієї людини не може стати його однобічними привілеєм.
4. Взаємовідповідальність держави і особистості. Права людини стають реальністю лише тоді, коли вони нерозривно пов’язані з обов’язками і відповідальністю людей. Права і обов’язки, як дві сторони однієї медалі, взаємообумовлюють існування один одного. Наприклад, право однієї людини (скажімо, на приватну власність) означає обов’язок інших людей не чіпати цієї власності. Звідси зрозуміло, чому громадяни зобов’язані дотримуватись законів, поважати права і свободи інших осіб, зберігати природу, сплачувати податки, служити у війську і т.д. Ті ж, хто не виконує своїх обов’язків, справедливо підлягають примусу і покаранню.
