Примусовий характер реалізації політичної влади та ставлення до неї суспільства породжують питання легітимності влади.
Обминаючи історичний розвиток поняття легітимності влади наголосимо на сучасному розумінні його як переконання підвладних i світового співтовариства у її правомірності, як визнання існуючої влади.
Звичайно, легітимність зовсім не означає, що абсолютно всі громадяни приймають дану владу. В будь-якому суспільстві є опозиція здійснюваному політичному курсові, а також різного роду правопорушники, що не ладнають із законом i владою. Легітимність влади означає прийняття її основною частиною суспільства. Такий стан передбачає визнання права суб’єктів влади встановлювати загальнообов’язкові правила поведінки, приймати закони та видавати розпорядження, а також високу правову культуру громадян.
Основними джерелами легітимності виступають три основні суб‘єкти: населення, уряд і зовнішньополітичні структури.
Різні можливості політичних суб‘єктів підтримувати певну систему правління передбачають різні типи легітимності влади. Найвідомішою є класифікація типів влади, запропонована М. Вебером: а) традиційний, який спирається на віру в святість традицій і право володарювати тих, хто одержав владу за цією традицією; б) харизматичний, оснований на вірі підвладних в надприродну святість, героїзм чи інші виняткові чесноти володаря і створеної або отриманої ним влади; в) раціональний(легальний), що ґрунтується на вірі в законність існуючого порядку, професіоналізм владних структур.
Є й інші типи легітимності політичної влади. Так, за джерелами рoзpiзняють легітимність yчacтi, технократичну i примусу. Перша ґрунтується на залученні громадян до участі в управлінні суспільними справами, що створює обстановку причетності їx до політики, дає змогу громадянам відчувати відповідальність за її проведення i результати.
Технократична легітимність ґрунтується на високій ефективності влади, здійснюваної висококваліфікованими фахівцями. Легітимність через примус виявляється в силовому примушуванні громадян до визнання й виконання настанов влади. Сила є останнім аргументом влади, за допомогою якого вона прагне підвищити свою легітимність. Чим сильніший примус, тим нижчий рівень легітимності.
Легітимність влади проявляється не лише в загальнодержавному масштабі, а й на регіональному та місцевому рівнях. Визнаючи центральні органи державної влади, люди можуть не довіряти окремим органам публічної влади на місцях, де нерідко правлять за допомогою методів, далеких від демократії.
З легітимністю політичної влади тісно пов'язана її ефективність як ступінь здійснення владою тих функцій та очікувань, які покладає на неї більшість населення. Головним об’єктивним виявом ефективності державної влади є ступінь забезпечення нею прав i свобод громадян.
Чим ефективніша влада, тим більшу підтримку населення вона має.
Легітимність влади, підтримка її населенням, у свою чергу, сприяє підвищенню ефективності влади. Влада як забезпечення прав людини тим ефективніша, чим вищий є її авторитет i чим більшими ресурсами вона володіє.
Здатність влади забезпечити підкорення є її силою. Сила влади може ґрунтуватися на страхові або інтересі. Сила влади, заснованої на боязні покарання за непідкорення, нестійка й нетривала. Такій владі притаманна тенденція до ослаблення внаслідок природного прагнення людей позбутися постійного відчуття страху. Влада, яка базується на інтересі, є сильнішою. Особиста заінтересованість людей у владі спонукає їx до добровільного виконання владних розпоряджень. Така влада стабільна й довготривала.
Легітимність має властивість змінювати характер і ступінь підтримки влади та її інститутів. У зв‘язку з цим можна говорити про кризи легітимності (зниження реальної підтримки органів державної влади чи правлячого режиму в цілому, яке впливає на якісні зміни їхніх ролей і функцій).
У сучасних умовах суспільно-політичного розвитку кризи легітимності спричинені нездатністю органів влади здійснювати свої функції, нелегітимними формами насилля над людьми, неспроможністю уряду адаптуватися до динамічної зміни умов суспільного розвитку, руйнуванням конституційного порядку, розривом між конституційними нормами та практикою їхнього втілення, відсутністю серйозних структурних змін.
Сучасний російський політолог Олександр Соловйов, узагальнивши теоретичний і практичний досвід, запропонував такі шляхи і засоби виходу з кризових ситуацій:
1. Підтримка постійних контактів з населенням;
2. Проведення роз‘яснювальної роботи щодо своїх цілей;
3. Посилення ролі правових методів досягнення цілей та постійного оновлення законодавства;
4. Врівноваженість гілок влади;
5. Виконання правил політичної гри без ущемлення інтересів сил, які беруть у ній участь;
6. Організація контролю з боку організованої громадськості за різними рівнями державної влади;
7. Зміцнення демократичних цінностей у суспільстві;
8. Подолання правового нігілізму населення тощо.
Концепції влади
Влада, як і будь-які інші суспільні явища вимагає спирання на певні концепції, основними з яких є наступні: а) телеологічна (від грец. telos, teleos – мета, результат, кінець) концепція влади характеризує її як здатність досягнення поставлених цілей, одержання намічених результатів. б) реляціоністська (від франц. relation – відношення, зв'язок) концепція влади (П. Блау, Дж. Картрайт та ін.) тлумачить владу як міжособові стосунки, що дають змогу здійснювати вольовий вплив на індивіда і змінювати його поведінку. Тому американський соціолог
П.Блау визначає владу як здатність одного індивіда(чи групи)нав‘язувати свою волю іншим, не нехтуючи такими засобами, як страх, покарання тощо. в) системна концепція влади розглядає владу як системоутворююче відношення в політичній системі суспільства. Влада, що в політичній системі виступає як політична влада, з’єднує всі елементи системи в єдине ціле. Основне призначення політичної влади полягає в тому, щоб забезпечувати стабільність у суспільстві, а для цього вона повинна регулювати відносини між людьми й суспільством у цілому, в тому числі й державно-політичними інститутами. Влада покликана вирішувати суперечність між необхідністю організованості й порядку в суспільстві та багатоманітністю інтересів членів суспільства, між якими виникають конфлікти. Влада з’єднує всі елементи політичної системи таким чином, щоб це сприяло збалансованому стану як самої системи, так i суспільства в цілому. г) біхевіористська (від англ. behaviour – поведінка) концепція розглядає владу як особливий тип поведінки, за якої одні люди командують, а інші підкоряються. Тому цю концепцію називають ще поведінковою. Подібно до реляціоністської концепції вона розглядає владу як відношення панування i підкорення, однак головну увагу зосереджує на особливостях людей, мотивах їхньої поведінки в боротьбі за владу. При цьому прагнення до влади проголошується домінуючою рисою природи людини, яка визначає її політичну поведінку.
Наголошується, що у прагненні до влади важливу роль відіграють ті блага i привілеї, які отримують наділені владою люди.
У межах біхевіористської концепції влади виокремлюються три основні моделі трактування влади: силова, ринкова та ігрова. Силова модель виходить з того, що головним мотивом політичної поведінки людини є її прагнення до влади. Набута влада, у свою чергу, стає засобом досягнення інших благ. Оскільки владні прагнення людей є різноспрямованими, то головне завдання політичної влади полягає в тому, щоб забезпечити оптимальне співвідношення, баланс сил як владних вольових прагнень.
Ринкова модель біхевіористської концепції влади ґрунтується на тому, що за умов ринкової економіки влада також стає товаром. На цей товар, як i на будь-який інший, поширюються відносини попиту і пропозиції. В результаті виникає своєрідний ринок влади зі своїми покупцями i продавцями та менеджерами як посередниками між ними
Вони, зокрема, готують кандидатів на владу i забезпечують їx перемогу на виборах. Ігрова модель влади розглядає владні відносини, боротьбу за владу як своєрідну гру, що відбувається за певними правилами. д) психологічна концепція влади пояснює владні відносини психологічними мотивами. В одних випадках, наприклад у біхевіоризмі, постулюється воля до влади як її джерело, в інших – прагнення людини до влади, особливо володіння владою, пов'язуються з необхідністю суб'єктивної компенсації нею притаманних їй фізичних чи духовних вад.
Деякі дослідники психологічні основи волі до влади шукають у підсвідомих мотивах, у тому числі сексуальних. Стверджується, зокрема, що у психіці людини є структури, які сприяють тому, що вона підсвідомо віддає перевагу рабству перед свободою заради уникнення відповідальності, власної захищеності й заспокоєння за допомогою любові до володаря. Психологічна концепція влади допомагає з'ясувати механізми мотивації влади, як відносин панування i підкорення.
Поділ державної влади
У демократичних суспільствах домінуючим принципом механізму функціонування державної влади є принцип її поділу.
Поділ влади – це система організації i функціонування державної влади, в якій функції законодавчої, виконавчої і судової влади здійснюються різними державними органами.
Ідея поділу влади висувалася ще античними (Аристотель) та середньовічними (Марсилій Падуанський) філософами. Як самостійне вчення вона була обґрунтована в середині XVIII ст. Ш.-Л. Монтеск’є.
Він доводив, що політична свобода можлива лише там, де виключена можливість зловживання владою, для чого в державі необхідно здійснити поділ влади на законодавчу, виконавчу i судову. Основна мета поділу її полягає в тому, щоб уникнути зосередження влади в одних руках i зловживання нею. Необхідно, щоб piзнi гілки влади могли взаємно стримувати одна одну.
Принцип поділу влади вперше i найбільш послідовно був утілений в
Конституції США 1787 р., де три гілки влади не тільки розділені, а й контролюють одна одну через так звану систему стримувань i противаг.
За цієї системи законодавча, виконавча i судова гілки влади розділені не тільки організаційно, а й формально i цілком незалежні одна від одної Водночас кожна з гілок наділена повноваженнями, які дають їй можливість контролювати й обмежувати інші гілки. Ці повноваження i складають систему стримувань i противаг. Жодна з гілок влади не має ні формального, ні фактичного верховенства над іншими. Така система влади була зафіксована і в Конституції Української козацької республіки в 1710 р.(Конституція гетьмана П.Орлика). Принцип поділу влади вже закріплений у більшості конституцій країн світу. Утвердився він і в Україні, хоча майже не функціонує.
Законодавча влада у США зосереджена в конгресі – парламенті, який складається з двох палат: Палати Представників i Сенату. Виконавча влада передана президенту країни як главі держави i одночасно главі уряду, а судова влада – верховному суду, а також судам, створеним конгресом. Конгрес приймає закони, на які президент може накласти вето. Президент призначає міністрів, інших вищих посадових осіб, суддів верховного суду, послів, але «за порадою i згодою» Сенату. Він наділений правом укладати міжнародні договори, які підлягають схваленню Сенатом. Конгрес має право оголосити імпічмент президенту у разі скоєння ним антиконституційних дій. Верховний суд наділений функцією конституційного контролю i може оголосити неконституційними акти конгресу i президента.
Поділ влади, який характеризується формальною ізольованістю кожної з її гілок i відсутністю між ними тісних функціональних відносин, визначається як «жорсткий». Найповніше він проявляється у президентській республіці. Інший характер має поділ влади за парламентарних форм правління, де різниця між законодавчою й виконавчою владою не має суттєвого значення, оскільки тією й іншою володіє партія парламентської більшості, лідер якої одночасно керує урядом i контролює цю більшість. Реальний поділ державної влади тут відбувається всередині парламенту між сформованим партією чи коаліцією партій парламентської більшості урядом та опозицією.
