Іншим критерієм класифікації політичних об'єднань є організаційна будова, або внутрішня субординація: розрізняють централізовані та децентралізовані партії. Як правило, централізовану внутрішню субординацію мають партії авторитарної й тоталітарної спрямованості ідеологічних засад, усі інші — децентралізовану.
Для партій парламентського типу характерне використання методів і засобів діяльності в межах правових норм держави. Свої політичні платформи вони втілюють через законні органи влади, які самі й формують за результатами виборів. Зовнішня діяльність таких партій зосереджена переважно на вищих урядових щаблях.
Соціальною базою політичних об'єднань є ті соціальні групи, представники яких переважають серед їхніх членів та прихильників.
Електорат (від франц. еlесtеиг — обираю) політичного об'єднання складається з виборців, що віддали свої голоси за кандидатів від даного об'єднання.
Слід зауважити, що до середини XX ст. в політології домінував класовий підхід до визначення соціальної бази політичних об'єднань. І лише з другої половини нинішнього сторіччя, з переміщенням центру ваги в парламентську площину, стає дедалі очевиднішим, що для досягнення успіху, насамперед на виборах, партія повинна враховувати, узгоджувати інтереси не якого-небудь одного класу чи верстви, а цілого блоку соціальних сил. Саме тому на зміну класовим почали приходити «загальнонародні партії», або, за термінологією західних політологів, «партії для всіх». До того ж в умовах, коли науково-технічний прогрес вніс докорінні зміни до соціальної структури суспільства, ортодоксальний поділ на класи став анахронізмом.
Однак це не означає, що аналіз соціального складу населення й характеристика соціальних груп не має практичної ваги для аналізу діяльності й перспектив політичних об'єднань. Соціальні орієнтації політичних сил і, тим більше, політичні орієнтації соціальних груп мають велику силу інерції й певною мірою зберігаються, хоч і не в «класичному» вигляді.
Розглянемо, наприклад, соціальну базу й електорат правлячого сьогодні блоку ХДС/ХСС у Німеччині як впливової й типово консервативної сили на заході. До неї тяжіють насамперед дрібні й середні підприємці. Таких у партії 25 % (хоча вони становлять усього 9 % населення країни). Робітників серед членів ХДС — 10 %, службовців — 28, чиновників — 13, пенсіонерів 5, домашніх господарок — 10 %.
Хто йде сьогодні за консерваторами в Німеччині? Найбільшу частину серед виборців ХДС/ХСС становлять службовці нижчого та середнього рівня (22 %), чиновники (20 %), некваліфіковані (13 %) й кваліфіковані (17 %) робітники, підприємці (16 %). Здебільшого голосують за консерваторів і селяни.
Соціал-демократів традиційно підтримують робітники. Так, на виборах 1982 р. за СДПН голосувало 72 % виборців — представників робітництва й 28 % — середнього класу.
Що ж стосується електорату неофашистських партій, то він складається переважно з представників маргіналізованих прошарків, насамперед маргінального малого бізнесу та маргінальних фермерів.
Для аналізу основних тенденцій розвитку політичних об'єднань та окреслення їхніх перспектив необхідно аналізувати їхню діяльність у сукупності з іншими об'єднаннями, з усіма елементами політичної системи. В цьому зв'язку надто важливим є питання про місце й роль партійних систем у політичному житті суспільства.
Партійна система та їхня типологія
Партійна система — це об'єднання взаємозалежних партій, які прагнуть до завоювання, утримання та здійснення влади.
Партійна система — це сукупність партій (правлячих та опозиційних), які тісно зв'язані між собою і з державою й беруть участь у здійсненні влади. Від неї як важливої складової політичної системи безпосередньо залежить стабільність і ефективність останньої, зокрема тривалість існування уряду в даному складі. Така залежність виявляється насамперед у тому, наскільки адекватна проголошеним намірам передвиборна чи поточна програма партії, партійної коаліції, що перемогла на виборах.
Типологія партійних систем
Найбільш поширена типологія партійних систем ґрунтується на кількісному критерії — числі партій, які реально борються за владу або здійснюють на неї вплив. Відповідно виділяються однопартійна, двопартійна й багатопартійна системи.
Однопартійна система має такі ознаки:
· існування тільки однієї легальної партії, заборона утворення інших;
· домінуюча роль партії в державі, зрощення партійного апарату з державним;
· тоталітарний політичний режим.
Однопартійна система існувала в 20—40-х роках у фашистській Італії, в 30—40-х — у гітлерівській Німеччині, в 20—80-х — у Радянському Союзі, сьогодні — на Кубі, в Північній Кореї, Іраку та в деяких країнах Африки (Кенії, Малі, Лівії та ін.).
Двопартійна система характеризується такими рисами:
ü наявністю кількох політичних партій;
ü існуванням двох партій, значно авторитетніших за інші;
ü формуванням складу уряду однією з двох партій, котра перемогла на виборах;
ü впливовою опозицією партії, яка програла вибори;
ü демократичним політичним режимом.
Класичними країнами з двопартійною системою залишаються Великобританія та Сполучені Штати Америки. Республіканська й Демократична партії США, Консервативна та Лейбористська партії Великобританії мають вікові традиції політичної боротьби, а виборче законодавство цих країн сприяє існуванню саме такої системи.
Серед багатопартійних систем італійський політолог Сарторі виділяє системи обмеженого й поляризованого плюралізму, а також атомізовану партійну систему.
Система обмеженого плюралізму, за Сарторі, характеризується такими ознаками:
ü наявністю у країні багатьох політичних партій;
ü репрезентацією в парламенті лише кількох партій;
ü репрезентацією в уряді деяких із представлених у парламенті партій;
ü відсутністю позасистемної опозиції;
ü демократичним політичним устроєм.
Залежно від механізму формування уряду виділяють різні варіанти системи обмеженого плюралізму.
1. Однопартійне правління, коли уряд формується партією, що дістала абсолютну більшість голосів на парламентських виборах. Типовим прикладом є Іспанія, де офіційно зареєстровано близько 250 політичних партій та організацій, у парламенті їх представлено вісім, а уряд сформовано соціалістичною партією, котра перемогла на виборах. Так формується уряд і в Індії.
2. Двоблокова коаліція, коли уряд формується одним із двох блоків, що перемагає на виборах. Наприклад, у ФРН, де з 1969 по 1982 р. уряд формувався блоком соціал-демократів з вільними демократами (СДПГ — ВДПГ), а постійний блок ХДС/ХСС перебував в опозиції. З 1982 р. ситуація змінилася, оскільки ВДПГ розірвала блок із СДПГ й увійшла до коаліції з ХДС/ХСС, яка й перемогла на виборах. Подібна система діє в Австрії. Деякі автори називають двоблокову коаліцію «модифікованою двопартійною системою», зважаючи на наявність двох сильних партій, жодна з яких, одначе, не має абсолютної більшості в парламенті, а тому змушена шукати союзу з третьою.
3. Мультипартійна коаліція, коли уряд формується з представників декількох партій на основі їхнього пропорційного представництва в парламенті за результатами виборів. Характерним прикладом стабільних мультипартійних коаліцій є Швейцарія, а нестабільних — Італія, Бельгія, Нідерланди. В Італії уряд може змінюватися по кілька разів за одну легіслатуру парламенту.
Сарторі вважає систему обмеженого плюралізму найдосконалішою, оскільки в ній відсутні антисистемні партії та двосторонні опозиції, всі партії орієнтовані на участь в уряді, можлива їхня участь у коаліційних кабінетах.
Систему поляризованого плюралізму характеризують:
ü наявність багатьох політичних партій; гострота ідеологічного розмежування між ними; присутність серед політичних партій позасистемних; формування уряду партіями центру;
ü наявність двосторонньої (двополярної) деструктивної опозиції;
ü демократичний політичний режим.
Типовими країнами з поляризованою системою в різні роки були Франція й Італія. У Франції партіями центру були ліва Французька соціалістична партія (ФСП) та праве Об'єднання на підтримку республіки (ОПР), роль лівої деструктивної опозиції виконувала Французька комуністична партія (ФКП), а правої — Національний фронт (НФ). В Італії партіями центру виступали права Християнсько-Демократична партія (ХДП), ліва Соціалістична партія Італії (СПІ), лівоцентристська Соціал-Демократична партія Італії (СДПІ) та деякі нечисленні партії, ліву деструктивну опозицію спочатку представляли Італійська комуністична партія (ІКП), а потім, після поступової модернізації її ідеологічних засад у напрямі соціал-демократії,— сумнозвісні «червоні бригади», праву деструктивну опозицію — Італійський соціальний рух — Національні праві сили (ІСР — НПС).
Як бачимо, ідеологічний спектр партій в умовах поляризованої системи охоплює всі можливі різновиди ідеологій, що й визначає запеклість боротьби, ідей на політичній арені. Роль лівої деструктивної опозиції виконують, як правило, прокомуністичні політичні сили, а правої — неофашистські. За організаційною структурою всі партії масові. При цьому якщо для партій центру характерна децентралізована схема взаємодії між керівними й місцевими органами, то для обох полюсів опозиції — централізована. Відповідно методи й засоби діяльності партій центру парламентські, а партій опозиції — від парламентських до авангардних, деструктивних за засобами дій. Соціальна база й електорат усіх цих партій відповідають їхнім ідеологічним засадам, при цьому типовою є орієнтація партій, особливо центристської коаліції, на всі суспільні верстви.
Стабільність та ефективність функціонування системи поляризованого плюралізму перебувають у прямо пропорційній залежності від стабільності, міцності коаліції центристських сил. Це особливо стосується Італії, де, на відміну від Франції, уряд формується в коаліційному складі. Тільки за останні десять років Італію спіткало сім урядових криз, що закінчилися відставкою коаліційних урядів. Тому система поляризованого плюралізму менш стабільна, ніж двопартійна чи система обмеженого плюралізму.
Атомізована партійна система характеризується такими ознаками:
ü наявністю й незначною впливовістю всіх партій;
ü присутністю серед політичних партій позасистемних;
ü формуванням уряду на позапартійній основі або на основі широкої коаліції;
ü демократичним або авторитарним політичним режимом.
Існують два різновиди атомізованої системи. Перший — це система крайнього плюралізму. Вона притаманна республікам колишнього СРСР і більшості країн Східної Європи. Багаторічна комуністична олігархія змінилася тут широким конгломератом порівняно невеликих (у середньому 1000, але не більше 10000 членів) політичних партій. Так, кількість партій у Польщі сьогодні становить 132, в Грузії — 79. За умов крайнього плюралізму уряд формується або на | широкій коаліційній основі (як у країнах Східної Європи), або ^за позапартійними критеріями, як у республіках колишнього СРСР.
За ідеологічним спрямуванням спектр партій надзвичайно [широкий — від традиційних «ідеологічних» до таких екзотичних, як польська партія любителів пива (на виборах до Сейму І в 1990 р. була четвертою, отримавши 16 депутатських мандатів).
