Подолання конфронтації комунізм — капіталізм змінилося локальним протистоянням політичних сил, міжнаціональним суперництвом і етнічною напруженістю в регіонах Європи з однією суттєвою різницею: на Сході вони мають загрозливий характер, на Заході кидають виклик європейській економічній і політичній інтеграції.
Війни, що спалахнули в колишній Югославії та на теренах колишнього СРСР, нестабільність у Європі — це вияв антидемократичної, антизахідної ідеології, заперечення її цінностей. Тому інтересам прискорення перехідного періоду повинен прислужитися, власне, демократичний характер розвитку.
Чинником, що ускладнює взаємодію, є збільшення числа суб'єктів
зовнішньополітичної діяльності у Центральній та Східній Європі. Це поряд з
іншими чинниками привело до порушення балансу сил країн регіону, посилило
позиції провідних держав Заходу. Не дивно, що загальною спрямованістю
більшості країн, які постали на руїнах східного блоку, є потяг до взаємодії
з Європейським Союзом, намагання якомога швидше прикритися «парасолькою
НАТО». Цю прагматичність можна зрозуміти — адже в Західній Європі
знаходяться такі впливові економічні й військово-політичні організації, як
ЄС, НАТО, Рада Європи та ін.
Держави Заходу схвалюють бажання східноєвропейських країн брати участь в
європейських інтеграційних процесах, але підтримують не пряму участь, а
перехідні форми. Так, спеціальна угода про асоціацію з ЄС 1991 р.
передбачає пільги Польщі, Угорщині й тодішній Чехо-Словаччині в торгівлі.
Згодом такий статус отримали Болгарія, Румунія та інші країни. В 1994 р.
було підписано угоду про співробітництво з Україною. Хоча ця угода й не
надає статусу асоційованого членства, вона сприяє розширенню взаємодії обох
сторін.
Щоправда, перспектива інтеграції східноєвропейських країн до західних
структур не настільки близька, як сподівалися раніше. Для вступу до
Європейського Союзу доведеться подолати дуже високий «поріг», який буде ще
вищим для пострадянських держав. Один із перехідних варіантів — створення
•шеціальних структур, наближених до західних організацій, що уможливлює
ведення діалогу, консультацій без негайного прийняття повноправними членами
східних держав. До таких структур належить, зокрема. Рада
північноатлантичного співробітництва, створена наприкінці 1991 р. Практика
регулярних консультацій у рамках ЄС передбачає проведення зустрічей на
рівні його керівництва та міністрів закордонних справ і оборони країн
молодої демократії.
Для сучасної України особливо важливим є регіон Центральної та Східної
Європи, відповідні об'єднання країн цієї частини континенту. Вже кілька
років Українська держаю докладає чимало зусиль для розширення стосунків у
рамках Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ). Важливим зрушенням на цьому
напрямі стало набуття нашою державою 1996 р. статусу повноправного члена
ЦЄІ. Це — підсумок чотирьох років напруженої роботи нашої дипломатії,
відчутний крок до реалізації стратегічної мети — вступу до ЄС, інтегрування
України в європейський економічний простір, оскільки учасниками цього
об'єднання є члени ЄС та асоційовані держави. Саме тому 1996—1997 рр.
характеризувалися активною участю України в міжурядових заходах, що
відбувалися в рамках ЦЄІ.
Останніми роками чіткіше визначилася позиція України у стосунках з СНД.
Суттєвим для самої Співдружності та Європи в цілому є те, що Україна
заперечує надання СНД статусу суб'єкта міжнародного права. Це, як відомо,
не зовсім влаштовувало Москву. Одначе такий підхід, власне, і вирізняє
позицію Києва.
Привабливою, на думку багатьох східноєвропейських політиків, є концепція
розширення блоку НАТО на Схід, насамперед за рахунок Польщі, Угорщини й
Чехії. Таким планам чинився опір із різних напрямів. Так, у Парижі не
погоджувалися, щоб «парасолька НАТО» прикривала Угорщину та ігнорувала
Румунію. Італія наполягала на включенні до НАТО Словенії. Для Туреччини
перспектива членства Болгарії в Північноатлантичному блоці, на додачу до
традиційно недружньої православної Греції, теж не є привабливою. У США та
Росії спершу досить несхвальне поставилися до цих пропозицій. А Бонн
побоювався, що розширення НАТО може навіть зруйнувати блок.
За останні роки у сфері взаємин країн молодої демократії з НАТО сталася
значна еволюція. У НАТО вже схвалено рішення про розширення альянсу на
схід, з урахуванням позицій Вашингтона і Москви. Керівництво блоку вирішило
паралельно з розширенням союзу встановити тісні стосунки з Росією.
За останні шість років НАТО зосередив діяльність на запобіганні конфліктам
і врегулюванні криз, а не на підготовці можливих широкомасштабних воєнних
операцій. Головний напрям змін Північноатлантичного альянсу визначається
посиленням його політичної ролі та зростанням внеску разом з іншими
міжнародними організаціями у справу збереження безпеки і стабільності, від
яких залежить майбутнє НАТО.
Надто важливим і показовим, під кутом зору трансформації НАТО, є
підвищення ролі альянсу в подоланні кризових ситуацій та миротворча
діяльність. Це було яскраво продемонстровано підтримкою зусиль ООН з боку
альянсу щодо приборкання агресії Іраку в 1990 р., а також діями НАТО і
країн — не членів альянсу з налагодження миру в колишній Югославії. В
миротворчих операціях брали участь і військовослужбовці українського
батальйону. Завдяки міжнародній співпраці, згідно з мандатом ООН, було
досягнуто миру в Боснії та Герцеговині.
Практика 90-х років свідчить, що Північноатлантичний альянс зацікавлений
у співробітництві з Росією, Україною та іншими державами СНД.
Україна, зі свого боку, може обстоювати умови приєднання до НАТО нових
членів, наприклад, нерозміщенням ядерних арсеналів на нових територіях чи
навіть розширенням без'ядерного «коридору». За таких підходів можна
апелювати до держав Заходу, до безпосередніх сусідів. Власне, у НАТО такий
підхід знаходить розуміння. Це підтверджено в заяві НАТО про відсутність
«планів і намірів та причин» розміщення в країнах-претендентах ядерної
зброї.
Важлива подія у відносинах Україна — НАТО сталася 7 травня 1997 р. У
Києві було відкрито Інформаційний центр НАТО. До речі, це перший такий
центр у країні, що не входить до альянсу. Він покликаний оперативно
надавати достовірну поточну та узагальнюючу інформацію про справи в НАТО.
З відкриттям Інформаційного центру НАТО почалася струк-туризація відносин
по лінії Київ — Брюссель. Зацікавленість сторін формуватиме стосунки, що їх
офіційні особи називають особливим партнерством, яке визнає міжнародну
вагомість України та її безперечний потенціал у європейській безпеці.
Підготовка підписання майбутнього документа Україна — НАТО перейшло у
практичну площину. 29 травня 1997 р. в Сінтері (Португалія) парафовано
Хартію про особливе партнерство НАТО з Україною. На цій церемонії були
присутні міністри всіх 16 країн — членів НАТО, які брали участь у засіданні
Північноатлантичної Ради. Президент України та глави держав і урядів блоку
підписали Хартію про особливе партнерство на саміті НАТО в Мадриді в липні
того ж року. НАТО обстоює принципи стабільності й недоторканності
кордонів держав-членів, гарантує їм територіальну цілісність. Такі засади
альянсу дуже вагомі для нашої країни. Адже з боку окремих політичних сил
сусідніх держав неодноразово висувалися певні територіальні претензії до
України. Натомість НАТО визнає територіальну цілісність, кордони України та
її демократичний вибір.
Україна, займаючи важливе місце в Європі, є одним із визначальних
чинників нового геополітичного становища в цьому регіоні. Конкретний вклад
нашої держави у справу безпеки полягає в тому, що вона не успадкувала
«ядерного менталітету» СРСР, відмовилася від конфронтаційних підходів,
усвідомила власну відповідальність за міжнародну безпеку. Цей виважений
підхід засвідчили такі політико-правові акти, як Декларація 1990 р. про
державний суверенітет, Основні напрями зовнішньої політики, схвалені 1993
р. Верховною Радою, а також Концепція національної безпеки України,
прийнята на початку 1997 р.
Надзвичайно важливу роль для зміцнення стабільності та безпеки в регіоні
відіграють Конституція України та підписання нових політико-правових
документів нашої держави з безпосередніми сусідніми країнами. Основний
Закон держави стає важелем консолідації суспільства, нарощування
демократичних перетворень і ствердження територіальної цілісності України.
Так, якщо впродовж досить тривалого часу відносини України з Росією
лишалися центральним питанням політичного життя Києва і невирішеною
проблемою національної зовнішньої політики, то підписання у травні 1997 р.
широкомасштабного українсько-російського договору та інших документів
знаменує формування якісно нових політико-правових засад відносин між двома
найпотужнішими країнами на пострадянських теренах. Досягнуті домовленості
унеможливлюють конфронтацію в міждержавних відносинах, піднімають рівень
безпеки в регіоні та стабілізують новий геополітичний простір.
Україна впевнено розвиває відносини і з іншими колишніми республіками
СРСР, а нині незалежними державами. Водночас Київ послідовно виступає проти
перетворення СНД на конфедерацію чи федерацію нового типу, розглядаючи її
як міждержавний форум для активного дво- та багатостороннього
співробітництва, передусім економічного характеру. Україна тут виходить з
історичних зв'язків, що склалися в колишньому Радянському Союзі, вбачає за
доцільне переводити Їх на належну ^політико-правову основу.
Не менш важливими для геополітичного становища є спільні заходи України з
іншими безпосередніми сусідами: надання
українсько-польським відносинам характеру стратегічного партнерства,
ратифікація україно-молдовського договору в 1996 р., підписання 1997 р.
договорів із Білоруссю про державний кордон та з Румунією про відносини
добросусідства і співробітництво. Вагомим внеском у зміцнення міжнародних
відносин стало підписання лише в 1996 р. з сусідніми країнами понад 10
державних, 120 міжурядових і ЗО міжвідомчих угод і документів. Тобто,
Україна по всьому периметру своїх кордонів, у новому геополітичному
просторі залагодила практично всі проблеми, встановлюючи партнерські й
добросусідські відносини.
Особливість геополітичного становища України полягає в тому, що, будучи
відкритою для інтеграції до Європи, вона, на відміну від інших країн
Центральної та Східної Європи, змушена долати дві лінії поділу континенту,
які виникли після другої світової війни. Перша з них — межа між країнами
колишнього Варшавського Договору й рештою Європи, що розмивається і зникає.
Друга — західний кордон колишнього СРСР, що часом сприймається як межа дуже
неоднорідної та аморфної СНД, яка віддаляє Україну від її природних
партнерів у Центральній та Східній Європі.
Україна послідовно інтегрується до загальноєвропейської спільноти і
розглядає поглиблення інтеграційних процесів на континенті як необхідну
передумову створення системи глобальної безпеки, утвердження нового
геополітичного простору, що відповідатиме вимогам наступного століття. Із
прийняттям нашої країни до Ради Європи, ЦЄІ та співпраці з іншими
європейськими об'єднаннями з'явилися принципово нові можливості для
застосування багатовікового досвіду демократичних держав Європи в практиці
державного будівництва, сходження до цивілізаційного рівня розвитку.
Україна зміцнила співробітництво і з такими впливовими міжнародними інститу-
• ціями, як Міжнародний валютний фонд, Всесвітній банк і Європейський банк
реконструкції та розвитку. Ініціатива НАТО ї «Партнерство заради миру» дала
змогу Україні гнучко підійти
• до розвитку партнерства з Північноатлантичним альянсом, ма-Ї ючи з ним
такий рівень співпраці, який відповідає її індивіду-[ . альним вимогам і
можливостям. На часі розвиток стосунків особ-1 ливого чи навіть
привілейованого партнерства Україна — НАТО. І Аналіз конкретного
геополітичного становища України та ^ зовнішньополітичних кроків свідчить
на користь нарощування І зусиль до утвердження нашої держави в лоні
європейських І народів, у світовому співтоваристві. Вагомішими стали і здо-
1 бутки української дипломатії. Це відбивається на зростанні
обсягів та якості стосунків і з близькими сусідами, і з країнами інших
регіонів. Політичні зрушення спонукають до нарощування політико-правових
засад у міждержавних відносинах, взаємовигідних торговельних та економічних
зв'язків, співпраці в науці й техніці. Хоч і повільно, але зростають
іноземні інвестиції. Провідні місця в цій сфері посідають капітали США, ФРН
і Великобританії. Цьому сприяли як наполегливість державних лідерів і
дипломатів, так і чинники економічного характеру.
Підсумовуючи розглянуті проблеми, можна зробити такі висновки.
1. Глобальні трансформації, започатковані на зламі 80— 90-х рр., ще не завершилися. Врахування близьких і віддале-них — як бажаних, так і небажаних, але потенційно можливих змін у регіоні й поза його межами вкрай важливе для України та інших країн Європи. Тому в інтересах нашої держави й континенту є зміцнення довіри, розширення політичного діалогу і співробітництва на дво- та багатосторонній основі в рамках загальноєвропейського процесу, заходи з подолання економічної кризи, дотримання загальнолюдських фундаментальних цінностей.
2. Конструктивними в діяльності урядових кіл, зовнішньополітичного відомства України, держав молодої демократії постають адаптація зовнішньополітичних засад, корекція стратегічних пріоритетів з урахуванням нових реалій, формування чітких критеріїв геополітичного й геоекономічного становища, врахування складних умов перехідного періоду Європейського континенту.
3. Долаючи труднощі об'єктивного й суб'єктивного порядку, Україна успішно
продовжує процес розширення своєї дипломатичної присутності у світі.
Завдяки зробленому в 1991— 1997 рр. вона набуває рис впливової європейської
та світової держави, дедалі більше перетворюється на реального та активного
суб'єкта міжнародних відносин.
відмінності.
ЛІТЕРАТУРА
Видрін Д., Табачник Д. Україна на порозі XXI ст. Політичний аналіз. — К., 1995. Гончаренко О. Поширення НАТО і Україна // Економічний
часопис. — 1997. — № 4.
Грищенко Т. Геостратегія постбіополярності (Сучасні американські концепції та Україна) // Політична думка. — 1997. — № 1.
Деркач А., Веретенников С., Ермолаев А. Бесконечно длящееся настоящее.
Украйна: четыре года пути. — К., 1995. Кононенко С. Новітня
великодержавність // Політична думка.
— 1997. — № 1.
Кудряченко A.I. Східна Європа на шляху змін. —К., 1990. Кудряченко A.I.
Європейська політика ФРН (1970—1991 рр.).
— К., 1996.
Політологія посткомунізму: політичний аналіз посткомуністичних суспільств.
— К., 1995.
Сжора 1. Геополітична легітимація ролі України в новому світовому порядку
// Політологічні читання. — 1994. — № 1. Україна та міжнародне
співтовариство // Політична думка. —
1993. — № 1.
Українська державність у XX ст. і історико-політичний аналіз.— К., 1996.
Шпорлюк Р. Російське питання й імперська експансія // Політична думка. —
1996.
Страницы: 1, 2
