Українська національна ідея

Український уряд нагадує райського птаха, який має крила, але не має ніг, а тому сидить тільки в своєму гнізді. Уряд існує для того, щоб його час од часу розганяли й заново створювали на засіданнях Верховної Ради з дозволу начальника держави. Реальний наш уряд - адміністрація Президента.

В такій ситуації всі претензії до влади скеровуються до Глави держави як до найвідповідальнішої особи за все, що діється в країні. Хто має недемократичні права, той мусить приймати й терпіти демократичні, справедливі скарги і звинувачення. Творці касетного скандалу, а його вчинили замасковані під західних добродійників промосковські, антиукраїнські сили, знали, куди спрямувати удар, щоб захитати авторитет України.

Протистояння між парламентом і президентом - річ неминуча у найдемократичнішій системі, але в нас воно має мінливий, віроломний, кулуарний характер через те, що у Верховній Раді нема стабільної більшості, збудованої на ідеологічних засадах. До парламенту масово потрапляють національно безбарвні або й ворожі до своєї держави особи, дрібні політикани, інтересанти, далекі від законодавчої роботи. Відсутність політичної більшості в парламенті дає змогу маловпливовим партіям, наприклад, комуністам, відчувати свою значущість при цілковитому анахронізмі їхньої ідеології.

В уряді, в парламенті, в адміністрації Президента є немало порядних і професійно добре підготовлених людей. Але реальна влада належить переважно вчорашнім господарникам, "червоним директорам", управлінцям, які за комуністичного режиму так само займали високі посади, але були майже цілком позбавлені гуманітарної освіти, духовної культури і взагалі культури та національної гідності. Це так звані совки, головна ідеологія котрих - особисте збагачення. Це люди, що випадково дісталися на верхи і підвершини керівництва. Вони бояться втратити свої чиновницькі крісла, тому позбавлені всілякої творчості та ініціативи. Послушенство перед начальником і жорстока та вульгарна безпринципність у ставленні до підлеглого - правила їхньої поведінки. Вони намагаються за найкоротший термін для своєї кишені урвати якнайбільше. В їхніх руках майже всі засоби масової інформації, вони вибудовують власні, потаємні та явні, торгові й виробничі підприємства, вростаючи матеріальними інтересами не тільки в зриму, а й у невидиму тіньову економіку. Вони поєдналися в реґіональні клани олігархів, де національна ідея сприймається як театральна бутафорія або як рекет, що вимагає від них коштів на якісь ворожі чи незрозумілі для них справи. Їм відповідає роздвоєна політика Президента, який солодко говорить про європейський вибір України і водночас підписує указ про святкування ювілею Переяславської угоди, хоч добре знає, що саме з тієї угоди почалося загарбання наших земель і поневолення нашого народу царською Москвою. Загалом перехиляння України в бік Росії після касетного скандалу стало очевидним.

Як Україна втрачає економічну незалежність, говорять факти. Миколаївський глиноземний завод, що виробляє півтора мільйона тонн глинозему, з якого можна видобувати 500 тис. тонн алюмінію (тобто більше, ніж Україні потрібно), міг би вивести Україну з цим кольоровим металом на світовий ринок. Але його продано Росії, конкретно "Сибірському алюмінію", отже, тепер тут командує Москва.

Всі нафтопереробні заводи України перейшли в російські руки. Лисичанський НПЗ купила "Альфа груп", яка володіє Тюменською нафтовою компанією. Одеський НПЗ продано "Лукойлу", Кременчуцький НПЗ контролює Татарстан, Херсонський НПЗ - російська група "Аліян", і галицькі НПЗ (Надвірна і Борислав) також перебувають під контролем росіян.

Запорізький алюмінієвий комбінат, який виробляє 100 тис. тонн первісного алюмінію, купила російська фірма "Автовазінвест", яка має всього 10 тис. доларів базового капіталу. Отже, позичила у Внєшекономбанку СРСР (ще є такий) 100 млн. доларів, а цей банк винен Україні 640 млн. доларів, з того ще урядові УРСР - 150 млн. доларів. Отож купили нас за наші гроші. Такий механізм "дружби народів", або поступового втрачання найважливіших українських промислових підприємств, а з ними - і нашого суверенітету.

Частково провину за це перехиляння до Росії має нести політикум Заходу, який не раз відзначався політичною тупістю. Там давно чекали нагоди, щоб відвернутися від нашої держави. Але хіба не ясно, що Україна - це не її сьогоднішня і навіть не завтрашня влада? Це - європейський народ, без якого не було й ніколи не буде цілісного, огорнутого миром та сповненого добробутом континенту. Про європейську рівновагу, яка не може бути повна без незалежної України, говорив ще анонімний автор "Історії Русів".

Зважаючи на наші історичні традиції, на необхідність у теперішніх умовах мати владу європейського формату, ми стояли й стоїмо за вирівнювання повноважень парламенту, уряду й Президента. Якщо ми вже вибрали не американський, а французький варіант державного устрою, то слід доводити справу до кінця. Це означає, що Президентові мали б бути підпорядковані тільки два департаменти - оборона і питання зовнішньої політики, а на чолі виконавчої влади має стояти прем'єр. Прем'єр, а не Президент, має призначати обласних адміністраторів, щоб спиратися в своїй роботі на них, але їхні функції повинні обмежуватися обов'язками, що їх у Франції виконують префекти, а в Польщі - воєводи.

Всі президентські республіки мають тенденцію до перероджування у диктаторські режими. Це явище характерне не тільки для Африки й Латинської Америки, але й для Європи. Приклади - Югославія, Білорусія. І Росія дрейфує в цьому ж напрямі. Тільки США не дають перетворити своєї сильної президентури на диктаторську владу - завдяки сильному конгресові і ще сильнішій судовій владі, - хоч подібні процеси помічаємо тепер і там. А проте слід пам'ятати, що суто парламентська форма управління для України може бути згубною, бо ніде немає таких запеклих суперечностей і таких заклятих протистоянь, як у нашій Верховній Раді. Український народ завжди чинив мудріше, ніж наш парламент, і саме народ повинен обирати свого Президента. А Президент повинен мати право розпускати парламент, особливо в ситуації, коли там не сформована стабільна і відповідальна за роботу уряду більшість. Така форма державного правління, перевірена всіма найрозвиненішими демократіями, має бути прийнята Україною. Ми стоїмо на порозі конституційної перебудови, і нас не повинно скерувати в хибному напрямі ні почуття пошани, ні почуття ненависті до діючого Президента. Україні потрібна така форма державної влади, де було б зведено до мінімуму значення суб'єктивного впливу. Така влада має діяти в інтересах всього народу і не повинна за жодних обставин обслуговувати приватні інтереси національних зверхників. На найвищі посади в державі мають обиратися люди, здатні самостійно орієнтуватися в головних сферах життя, видатні особистості, мислителі і, що найголовніше, - наснажені духовністю і жертовним патріотизмом громадські діячі.

За козацької доби носієм української політичної думки виступала старшина. Кращі її представники були також, за сучасним терміном, інтеліґенцією, в природі її розуму духовне начало вивищувалося над усіма матеріальними мотиваціями. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний з усім запорозьким товариством вступив до Київського братства, і це свідчить про те, що Січ зобов'язувалася боронити духовне осердя нації. Видатні прибічники Хмельницького - люди з європейською освітою, а сам dux zaporoziensis - поліглот з виховання, а не тільки через перебування в турецькому полоні чи виконання іноземних військових завдань. А Іван Мазепа - людина універсальної освіченості, знавець багатьох мов, поет, музикант (грав чудово на бандурі), один із головних творців українського архітектурного бароко. А Пилип Орлик - творець першої в Європі демократичної конституції, схваленої 5 квітня 1710 року, високоосвічена людина, визначний політичний мислитель, автор не лише поезій та маніфестів, але й великого "Діаріуша", ще досконало не вивченого нами. Його художні твори визначаються бароковою вишуканістю, він міг увійти в історію нашої культури і без свого гетьманування.

Та краще не висвітлювати парсуни козацьких лідерів, щоб не бачити, наскільки ми відійшли назад до обскурантських традицій, коли володар міг бути неграмотним, не вмів підписатися, як це було з французьким королем, чоловіком Анни Ярославни.

Українська інтеліґенція нових часів не могла бути одночасно інтелектуальною і збройною фалангою народу, але тримала в пам'яті своє не тільки культурницьке, а й державотворче покликання і при слушній нагоді ставала на чолі оружних сил нації. Українська інтеліґенція - головна державницька сила нашого народу, що явила себе на початку і наприкінці XX ст. Між цими двома виходами на політичну сцену вона була найбільше переслідувана саме за вірність національному ідеалу. Цей ідеал прочитувався у творчості Миколи Зерова, Миколи Хвильового, Миколи Куліша, Валер'яна Підмогильного, Михайла Бойчука та багатьох інших великих і менших представників відродження української культури. Новаторські школи і течії в літературі і мистецтві виражали тоді все найкраще і найздоровіше, що було в субстанції українського народу. Саме тому у чекістських катівнях було розстріляне українське культурне відродження 20 - 30-х років XX ст.

Потяг створювати в незалежній Україні багатопартійне суспільство, інспірований ненавистю до всевладдя й культу комуністичної партії, був спонтанний, нестримний, закономірний, але через властивий нашим лідерам комплекс особистого егоїзму призвів до роздрібнення національних сил, до знекровлення української ідеї. Сп'янілі від перемоги, наші лідери втратили відчуття реальності і не зауважили, що в державі діє проімперська ідеологія, яка має ще й фінансово надпомагану з Москви систему русифікації України.

З перших президентських виборів українська політична еліта почала розвалюватися. Вузькопартійні та вождівські амбіції не дозволили учасникам доленосної кампанії домовитись між собою і, якщо не виграти вибори, то вибороти собі в очах нації визнання і підтримку, які має мудра й перспективна опозиція. Але наші лідери, як це писав ще про своїх попередників Мазепа, "през незгоду всі пропали, самі себе звоювали". Неспроможність мислити стратегічно, підніматися над дріб'язковими справами й особистими образами, відмовитись від булави провідника на користь іншого, хай навіть у чомусь слабкішого, але зате єдиного лідера - це для наших чільних патріотів річ поки що неподоланна.

Коли Президент Леонід Кравчук пропонував створити рухівський уряд, наші лідери відмовилися брати владу, аргументуючи це тим, що співпраця з колишнім секретарем ЦК КПУ дискредитує націонал-демократів. То була тяжка помилка, що потягла за собою ряд негативних для України наслідків аж до того, що всі керівні посади в державі опинилися в руках колишньої радянської номенклатури.

Це свідчить про слабку теоретичну підготовку наших політиків, про те, що вони запізно почали вивчати настанови В’ячеслава Липинського, який наголошував, що успіх новоствореної держави може бути забезпечений тільки співробітництвом між новими революційними силами, що прийшли до влади, і чиновниками колишньої влади. Нам ішла в руки найважливіша в державі урядова ланка, але ми не взяли її, бо хотіли мати все й одразу до останньої адміністративної клітини, а для цього треба було брати владу кров'ю, а не переговорами з Президентом. Але то була б уже інша історія, страшніша і напевне програшна для нашої державності, бо наша демократія не володіла сформованим державним апаратом.

Міжусобиці між національно свідомими політиками та їхніми партіями тривали і, хоч у пом'якшеній формі, тривають досі. Народ розчарований не тільки владою, але й патріотичними опозиційними силами, які не зрозуміли і не визнали, що розбрат між ними є головною причиною утвердження саме такої влади, яку маємо. Демократичні сили в парламенті і за його межами залишаються надалі розбитими, стратегічно недалекоглядними, вони не сформулювали своєї спільної мети, тактики і методів боротьби. "Наша Україна" досі не виступила з фундаментальним програмним документом. Існує небезпека, що вона втрачатиме підтримку народу, якщо партії, котрі її створювали, не об'єднаються в одну політичну, організаційно оформлену силу на засадничій національній ідеї. Керівництво "Нашої України" не сприяє навіть об'єднанню Руху, не розуміючи, що, як тільки перестане битися в ній рухівське серце, єдиною радістю для неї буде дихавичне сходження на найвищу гору в Карпатах, але вона навряд чи підніметься на Говерлу української влади.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6



Реклама
В соцсетях
скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты