В’ячеслав Липинський і Дмитро Донцов: дві концепції української державності

Д. Донцов нічого не пише про устрій, який він бачить ідеальним для України. Зрозуміло лише, що він відкидає ті, що їх ідеальними вважають для себе ліберали та соціалісти. Він переймає від Шпенглера поділ народів на народи-плебеї та народи-пани. "Цей поділ на "лицарів" і "свинопасів" серед народів, на аристократів, панів і плебеїв - не є поділом класовим, соціальним, лише - психологічним, типолологічним. Кожний народ представляє, в певні хвилини, його провідна верства. Вона може складатися - з касти жерців, феодалів, дрібної шляхти, бюргерів, або "селянсько-робітничої" бюрократії, - це все рівно. Наприклад, напередодні великої революції 1789 року, знуджена пануванням і спрагла матеріальних утіх, французька феодальна аристократія - хилилася вже до феллахського типу. Так само козацька аристократія в Україні - виразний аристократичний тип за Богунів і Дорошенків стає типом плебейським за панів Халявських і Довгочхунів"[16]. Для світогляду панів характерне прагнення до свободи, а для світогляду плебеїв - прагнення до рівності, навіть під владою самодержавного царя-батюшки; але найголовнішою рисою, за якою можна розрізнити плебея від пана є його ставлення до влади - "плебея пізнаєте, особливо, і по тому, що він недооцінює значення політичного власновладства"[17]. В наших же лібералів прагнення до самостійності стояло нижче за прагнення до самостійності, мало того - вони зневажають традиції боротьби за державність козаків, називаючи їх "хамами та розбійниками" та державницькі традиції Русі, бо князі руські - насильники і чужинці, феодали і нероби, що лише марнували народне добро та різалися з кочовиками, не даючи простому народу працювати[18]. Д. Донцов же зазначає, що ці "розбійники" і "експлуататори" якраз і витворили єдину українську націю та всі культурні надбання[19]. Цю проблему - як він її називає - рала і меча ("соціальної" і "політичної" волі) вирішує на користь останньої. Козацтво він розглядає як шляхту, як аристократію, і перш за все за духом, за їх ставленням до правил "доброго тону", з їх прагнення до завоювання волі, а не до того, щоб їм її подарував якийсь пан чи цар, як це він бачить у драгоманівців[20].

Велику увагу він приділяє типу людини - тодішньому і теперішньому. Нинішній ліберал-космополіт прагне спокою та неробства, тоді як людина княжої доби "ніколи не охлявала ні фізично, ні морально, яка була вічно на сторожі" - справжнього ідеалу лицаря[21]. Саме за такого провідника Д. Донцов прагне для українського народу. У своїй статті "За який провід" він описує такий ідеал - мудрий, шляхетний та мужній, не працівник тихого хліборобського труда, а людина, що не прагне спокою, що готова відстоювати права свого народу до останнього[22]. Тип же політика, який був сучасним революції був прямою протилежністю ідеалу, а тому їх легко було обдурити, залякати та підкупити; такий тип політика - "з холопським спритом, замість державної мудрості", без ідеалу, а лише з приватними інтересами та без великої відваги характерні для періоду занепаду, в період же відродження такі лідери швидко зникають[23].

Звичайно, говорить Д. Донцов, лідери є різні і деякі з них саме такі, "ідеальні лицарі", проте об’єднуватись їм з іншими, "неідеальними", ні в якому разі не можна, оскільки "Об'єднання повинно і мусить бути. Але об'єднання людей одного духа, гарячої віри і випробуваного характеру! Людей ідеї! Добір кращих!"[24].

Щодо підстав, на яких Україна має повне право на державність Д. Донцов у праці "Історія розвитку української державної ідеї" виділяє як матеріальні - багатство ресурсів, досить велику територію та населення, щоб забезпечити своє існування без війн за землю з сусідами, так і духовні передумови української державності через свою далекість від культури Російської і наявність у ній своєї культури та мови, що має більше спільного з Західною культурою, аніж з культурою російською[25].


2. Концепція В. Липинського


Основним ідеологічним твором В. Липинського вважаються "Листи до братів-хліборобів: про ідею і організацію українського монархізму". Саме за нею і розглянемо його концепцію влаштування української держави.

Перш ніж говорити про свою концепцію, В. Липинський критикує ту, що її спробували втілити в життя діячі Центральної Ради. По-перше, він зазначає, що "весь перший період Центральної Ради в унутрішній політиці пройшов - як було сказано - під гаслом боротьби з самостійниками взагалі, а з самостійниками несоціалістами зокрема. Ми українські самостійники несоціялісти хотіли тоді негайного проголошення незалежности України, миру з Центральними Державами та війни з Керенським, якого ми вважали ставленником анонімного міжнароднього фінансового капіталу. "[26]. Натомість діячі Центральної ради об’єднались з Керенським і продовжили наступ проти Центральних Держав, в результаті, на його думку, Україна втратила реальний шанс встановити самостійність з допомогою військ Центральних Держав, оскільки ще була достатньо сильною[27]. Це перетікає у наступну його тезу проти Центральної Ради та решти демократів - не знаючи ідей демократів європейських, вони замінили боротьбу національну на боротьбу класову, що призвело до того, що народ почав сприймати гетьманів як зрадників та відмовлятись від свого славного минулого, від своїх традицій, що є найбільшою трагедією і вірний знак, що нація починає вмирати[28]. Підсумовуючи, В. Липинський пише, що перемога інтелігентської української демократій означала "з боку ідеольогічного - мішанину російського брошуркового соціялізму з українським театральним козацьким жупаном; з боку політичного - шукання здеклясованою інтелігенцією, яка раптом опинилась в ролі державних будівничих а не політичних посередників і опозиціоністів, того, чого нема - творчої ідеольогії здекласованого селянства, ідеольогії пів-пролєтаря, пів-хлібороба... Врешті з боку державного перемога української демократії означала олігархію соціялістичних партій, що держатись могла тільки при допомозі якоїсь чужої сили. "[29]. До того ж, зазначає мислитель, українському руху бракувало якоїсь високої ідеї, спільної для всього народу, був лише національний меркантилізм "Україна - десятина... Бери й бий! Не дай і бий!"[30]. "Досвід історії дійсно підтвердив, що нації, де переважають "нейтральні" чи то у внутрішній, чи то в зовнішній боротьбі, неминуче засуджені на смерть і рабство. Боязливе полювання у внутрішній боротьбі на чужу перемогу робить кожну таку перемогу неповною й тому всякий внутрішній лад нетривким; а в боротьбі зовнішній все й безумовно кінчиться поневоленням тих, хто на чужу перемогу рахує.

Між іншим, і наше історичне поневолення в певній мірі пояснюється тим, що ми під час "Руїни", в боротьбі між Москвою й Польщею, будували свою будуччину не на власній перемозі, а на перемозі то одного, то другого сусіда…. В результаті нація наша опинилась у залежності і від Москви й від Польщі; всі наші войовничі елементи спольщились та помосковились, а при українстві лишились самі нейтральні пацифісти - вічно покривджені. …. Отже, кожному, кому дорога будуччина нашої нації, не вільно в тій домашній війні, яка тепер на Україні розгорілася, оставатися нейтральним. Навіть якщо ця нейтральність випливала з глибокого патріотизму і щирої любові до всіх Українців. В таких хвилинах, коли важиться доля нації, історія не вирізняє поміж нейтральних боягузів і політичних спекулянтів від чесних і щирих патріотів. "[31] - зазначає В. Липинський. У той же час, зазначає він, що на момент написання "Листів..." (доба української революції) ідеологія українських інтелігентів розділилась на ці самі руйнівні течії, лаючи, при цьому Гетьманів, що чинили так само[32]. Останнім недоліком української демократії за В. Липинським треба вважати нездатність створити армію та вести війну, що могла б об’єднати українську націю та допомогти їй здобути самостійність: "Кожна демократія в чистім виді, така, як наша сучасна демократія українська - це організм без спинного хребта. Спинний хребет кожної державної, отже й державної демократичної організації - армія, не твориться "виборами", ані демократичною, найбільше "народолюбною" політикою. Армія твориться силою, зверху вниз, а не знизу вверх - монархічними, коли ж монархія в даний мент неможлива - то аристократичними, хоча-б навіть більшовицькими - диктатурами. І наша Народня Республіка могла б армію сотворити тільки в такім разі, коли б у самім початку російської революції найшовся був український диктатор. Подібно як Хмельницький зумів сполучити українську "чернь" з українською шляхтою - так він мусів би сполучити соціяльний селянський фермент з творчим українським аристократичним елєментом у одній понадкласовій всенаціональній армії й армію цю кинути в війну - за оборону віри, за здобуття египетських пірамід, за світову соціяльну революцію, за захист цивілізації перед варварами, за священні права людини, за винищення "буржуїв" усього світа. Гасло це справа другорядна, аби армія й аби війна, бо без того ні одна держава в світі на руїнах революції повстати не могла й не може. А гасло само тоді напрохувалось - це війна за волю України з Росією временного правительства - з Керенським. За цим гаслом пішла б була вся "большовицька" Україна, пішли б були всі праві хліборобські й монархічні круги, що всяких "кадетів" російських не переварюючи, з хвилиною абдикації Царя могли вважати, що переяславська умова й злука Московщини з Україною перестала існувати. "[33].

Слід зазначити, що В. Липинський вважав себе представником класу хліборобів і захищав саме їх інтереси. На його думку, УНРівська демократія захищає інтереси лише здекласованого, обезземеленого селянства, а інтересам землевласників (хліборобів) їх ідеологія суперечить, а тому їм така демократія не потрібна[34].

Відкидаючи таку модель демократії, В. Липинський пропонує свою концепцію державності.

"Тільки єдиний хліборобський, до землі міцно прив'язаний і з рільничої продукції, а не з політики живучий клас заінтересований кровно - життям а не словами - в існуванню власної, незалежної Української Держави. Він по класовій своїй природі не може бути національним посередником між чужими урядами й "народом". Він українським може бути лише у власній державі, або мусить бути неукраїнським у державі чужій. І хліборобові - Українцеві нема життя ані під Лєніним, ані під Пілсудським. Нема життя навіть у тих "українських республіках", що під патронатом Москви і Польщі могли б на якийсь час появитись. Його жде там доля Петра Дорошенка, Науменка й інших, убитих українськими побічниками Москви, доля Миколи Устимовича, Болбочана й інших, убитих українськими побічниками Польщі. Отже, коли наш клас хліборобський національно організується, коли його активність національна, як це було за гетьманування Павла Скоропадського, зростає, то не заганяйте нас назад силоміць у "національні меншости", не руйнуйте земельної підстави, без якої нема й не може бути Української Держави, нема й не може бути Української Нації. "[35]. Цей клас - носій українських традицій, єдиний не зіпсований демократичними ідеями клас, саме на його долю випадає будівництво Української Держави та відродження господарства, отже, держава має бути такою, що б відповідала його баченню держави, його психології[36].

Страницы: 1, 2, 3



Реклама
В соцсетях
скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты