однозначного розуміння цієї складної проблеми. Однак з цих численних теорій
можна виділити дві основні групи:
а) абсолютні теорії покарання (теорії відплати);
б) відносні теорії покарання (теорії досягнення корисної мети).
Серед абсолютних теорій покарання виділяють теологічні теорії, теорії
матеріальної та діалектичної відплати. Представники абсолютних теорій не
вбачали у покаранні ніякого іншого змісту, крім єдиної абсолютної ідеї —
мети відплати за вчинений злочин. Тобто покарання призначається тому, що
злочин вчинено, як у відплату за нього. Теологічні теорії (божої відплати),
виходячи з того, що злочин є гріх, вважали за мету покарання очищення від
цього гріха. Теорію матеріальної відплати розвивав Кант, діалектичної
відплати – Гегель, ідеї яких мали суттєвий вплив на розвиток філософських
та правових поглядів на протязі всього ХІХ століття, а в поєднанні з іншими
трактовками – і у ХХ столітті. Так, наприклад, Кант розглядав покарання як
матеріальну (реальну) відплату за вчинених злочин і тому відстоював
необхідність закріплення різних систем пропорційності злочину і покарання,
відплати рівним злом за те зло, що спричинив винний. Наприклад, за вбивство
— смертна кара, за статеві злочини — кастрація, за майнові — каторга на
різні строки, за образу — застосування заходів, які ганьблять винного,
тощо.
Прихильників відносних теорій об'єднувало те, що вони вбачали зміст і
корисність покарання в досягненні будь-якої конкретної (корисної) мети,
наприклад, для того, щоб утримати інших членів суспільства від злочину, або
для виправлення засудженного тощо. Серед відносних теорій найбільше
розповсюдження набула теорія залякування (Бентам та ін.). Її і зараз
дотримується багато криміналістів Англії та США. Модифікацією цієї теорії є
теорія психологічного примушування, що була розвинута відомим криміналістом
початку ХІХ століття Ансельмом Фейєрбахом. Як і теорія залякування – це
теорія загального попередження, згідно якій покарання повинно впливати на
громдян, утримуючи їх від вчинення злочинів. А. Фейєрбах вважав, що
покарання повинно протиставляти особі, що вчинила злочин, білешь
незадоволення, ніж те задоволення, що вона отримала від злочину. Погрозою
такого покарання треба утримати людину від злочину. Прихильники теорії
спеціального запобігання відстоювали ідею застосування покарання виключно
для того, щоб сам винний не вчинив нового злочину. Такі ж ідеї відстоювали
і послідовники теорії виправлення, на думку котрих покарання повинно
забезпечити виправлення винного, тобто невчинення ним нових злочинів.
Теорії досягнення покаранням якоїсь однієї мети не могли задовільнити
практику. Тому у середині XIX ст. з'являються так звані змішані теорії
покарання. Загальним для них є поєднання ідей кількох абсолютних і
відносних теорій про мету покарання. Прихильники їх в різних варіантах
визнають метою покарання: залякування, відплату, відшкодування спричиненої
злочином моральної шкоди, виправлення, загальне і спеціальне запобігання.
Ці теорії різняться не тільки поєднанням мети, а й їх значущістю. В одних
превалює мета залякування, відплати, в других — мета запобігання або
виправлення.
В чинному законодавстві питання про мету покарання вирішено в ст. 22
КК, яка проголошує: «Покарання не тільки є карою за вчинений злочин, але й
має на меті виправлення і перевиховання засуджених у дусі чесного ставлення
до праці, точного виконання законів, поважання правил співжиття, а також
запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами».
Аналіз її тексту свідчить, що ідеї змішаних теорій знайшли своє законодавче
втілення в тому, що закон визнає за мету покарання:
1) покарання злочинця.
Кара — це є позбавлення засудженого прав та інтересів, головним з яких
є воля (позбавлення майна теж є позбавлення волі).
2) виправлення засуджених;
3) запобігання вчиненню нових злочинів самим засудженим;
4) запобігання вчиненню злочинів з боку інших осіб.
Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принижувати
людську гідність (ч.2 ст.22 КК).
Разом з тим покарання повинно бути досить суворим, щоб воно могло
досягти своєї мети, тобто покарати і виховати та запобігти новим злочинам.
Незважаючи на такі положення закону, проблема мети покарання ще й досі
викликає суперечки в літературі. Усі автори, які досліджували проблему,
визнають метою покарання загальне і спеціальне запобігання злочинам. Багато
авторів визнають метою покарання виправлення і перевиховання засудженого.
І, нарешті, найбільше суперечок існує щодо питання про визнання кари метою
покарання. Велика група вчених вважає, що, крім цього, покарання має на
меті кару (Б. С. Утевський, М.М. Ісаєв, М. О. Бєляєв, І. І. Карпець та
ін.)[3]. Вирішення цього питання, як уявляється, залежить від визначення
основного змісту поняття кари. Якщо розуміти кару як будь-яке позбавлення
чи обмеження прав і свобод злочинця, абстрагуючись від можливих
відмінностей за характером, змістом або обсягом такого позбавлення чи
обмеження, то очевидно, кара є властивістю будь-якого покарання. Із цієї
точки зору кара як така притаманна і штрафу, і виправним роботам, і
смертній карі, а відтак — окремою метою покарання вона бути не може.
Якщо ж розуміти кару як таке позбавлення чи обмеження прав і свобод
злочинця, яке за своїм характером, змістом або обсягом має відповідати,
перш за все, тяжкості вчиненого ним злочину, то тоді кара — це не
властивість, а одна з цілей покарання.
Враховуючи основні принципи кримінального права, вихідні положення
побудови кримінально-правових санкцій та загальні начала призначення
покарання, більш прийнятною видається точка зору, що визнає кару як одну з
цілей покарання.[4]
При вирішенні цього питання також необхідно виходити з того, що
функції покарання є багатогранними. Це передусім захист суспільства від
злочинних посягань, який неможливий без відплати за вчинений злочин;
обов'язковий виправний вплив на винного для переведення його в
законопослушного члена суспільства і запобігання вчиненню злочинів в
майбутньому — таке трактування питання про мету покарання відповідає не
тільки ст. 22 КК, а й самій природі цієї міри державного примушування.
Покарання завжди призначається як відповідна міра держави за вчинений
злочин, виконує виправну функцію і разом з тим запобігає вчиненню нових
злочинів як самим засудженим, так і іншими особами. Усі зазначені види мети
покарання органічно пов'язані між собою і обумовлюють одна одну.
Застосовуючи покарання, суд має на меті покарати винного, що необхідно
і для задоволення почуття обурення, справедливості як потерпілого, так і
суспільства в цілому. Визнання кари як мети покарання не зменшує його
каральної якості, котра, як вже зазначалось, є його істотною ознакою. Кара
виступає в двох іпостасях, які перебувають у діалектичній єдності, однак
для них є характерними й деякі особливості. Кара як органічна ознака
покарання виражається не тільки у застосуванні покарання, а й також у
санкції статті, і у відповідній нормі Загальної частини КК, де передбачений
конкретний вид покарання, описані його основні властивості. В цій якості
кара не тільки визначає характер покарання, а й у багато в чому забезпечує
досягнення мети покарання. Не є винятком і мета кари. Однак вона знаходить
своє втілення тільки у призначенні і реалізації конкретної міри покарання
до особи, яка вчинила злочин. Тут вже визначаються вид покарання, його
строки, конкретизується характер фізичних і моральних страждань, втрат та
обмежень, котрі засуджений має перетерпіти як відплату за вчинений злочин.
Заперечення мети кари зменшує примусове значення покарання, не
ураховує, що мета кари якраз і перетворює покарання в особливу (найбільш
гостру) міру державного примушування. Без неї взагалі не може бути
кримінального покарання. Забезпечення цієї мети — обов'язкова відповідь
держави на вчинений злочин. Особливо яскраво це простежується при виконанні
смертної кари, тривалих строків позбавлення волі. Але мета кари досягається
не лише виконанням покарання. Забезпечення її починається з моменту
призначення судом конкретної міри покарання. Факт призначення покарання —
це відчутне виявлення його карального впливу. У деяких випадках він впливає
на засудженого більше, ніж безпосереднє його виконання (наприклад, при
відрахуванні із заробітку о разі призначення виправних робіт, стягнення
штрафу тощо). Саме призначення покарання тягне для засудженого моральні
страждання і втрати, ганьбу і сором, що є невід'ємною частиною здійснення
кари, надовго залишає сліди в його свідомості, одночасно сприяючи тому, щоб
засуджений усвідомив і спокутував свою вину перед суспільством. Так що
каральний вплив покарання починається з його призначення, завдяки чому
значною мірою досягається мета кари. Тому в одних випадках, наприклад, при
призначенні винному громадської догани, для досягнення мети кари достатньо
такого карального впливу, в інших — при призначенні позбавлення волі,
виправних робіт тощо для цього потрібний більш тривалий вплив покарання,
чому воно і при виконанні продовжує завдавати винному тих чи інших
страждань, втрат та обмежень його прав і інтересів. Не можна не ураховувати
й того, що вже при призначенні покарання певною мірою забезпечується
задоволення почуття справедливості потерпілого і суспільства, проти котрих
вчинено злочин,
Мета виправлення засудженного передбачає досягнення певних змін у його
особистості, усунення суспільної небезпеки особи, тобто такий вплив
покарання, внаслідок якого засуджений під час і після його відбування не
вчиняє нового злочину. Виправлення полягає в тому, щоб шляхом активного
примусового впливу на свідомість злочинця внести корективи в його соціально-
психологічні властивості, нейтралізувати негативні, криміногенні настанови,
змусити дотримуватися положень кримінального закону або, ще краще,
прищепити, хай навіть під страхом покарання, законопослушність, повагу до
закону. Тобто виправлення пов'язується з появою у засудженого таких рис,
властивостей та установок, які б утримували його від вчинення нових,
принаймні умисних, злочинів. Перевиховання передбачає глибинні зміни в
особистості засудженого — вони зумовлюють, як це зазначено в ч. 1 ст. 22,
чесне ставлення засудженого до праці, точне виконання ним законів,
