У тексті Лун’юй є і більш розгорнений варіант цього ж морального заповіту:
“Не роби людям того, чого не бажаєш собі, і тоді у державі і родині до тебе
не будуть почувати ворожнечі”.
Що стосується “золотої середини”, або “золотої міри”, то ці поняття як
би регламентують поведінку людини. Середина у поведінці – середина між
обережністю та нестриманістю. Знайти, точніше говорячи, кожного разу вміти
знайти таку середину важко. Звичайно люди або не дуже обережні, або занадто
нестримані.
Важко підтримувати і вищеназваний основний моральний заповіт. Тому,
коли один з його учнів сказав: “ Те, чого я не хочу, щоб робили мені, я не
хочу робити іншім” (тобто повторив зміст морального заповіту свого
вчителя), то Конфуцій, як би дивлячись на свій же моральний імператив,
сказав: “Цього домогтися неможливо”.
Як вище було сказано, людинолюбство – якість не усіх людей, а лише
шляхетних. У всякому випадку, це не якість низьких людей. Етика Конфуція
заснована на розподілі людей на “шляхетних людей” (“цзюнь-цзи”) та на
дрібних. “Дрібна людина” (сяо жень), або простолюдин, протиставиться
“шляхетній людині”. І це протиставлення не тільки моральне. “Шляхетна
людина” – це не лише людинолюбна, високоморальна людина. Це аристократ,
якого Конфуцій прямо називає “сином неба”. Але Конфуцій висловлює і більш
демократичну думку: “люди за своєю природою близькі один до іншого”, але за
своїми звичками вони далекі один від іншого. Він допускає, що “у вихованні
не можна робити різниці між людьми”, тому, що “люди з різними принципами не
можуть знайти спільної мови”, а держава повинна бути єдиною. Проте ця
держава ієрархічна. І протиставлення “цзюн-цзи” (“государева сина”) “сяо
жень” (простолюдинові) суперечить тезису Конфуція про однаковість
виховання, – адже по природі люди майже рівні між собою. А це
протиставлення дуже сильне.
Шляхетна людина вчиняє так, як велить обов’язок, думає про мораль.
Дрібна людина думає про те, як би краще улаштуватися; “шляхетна людина
думає про те, як би не порушити закони; дрібна людина думає про те, як
здобути вигоду. “Шляхетна людина допомагає робити красиві вчинки і не
допомагає робити некрасивих. Дрібна людина вчиняє протилежним способом”.
”Шляхетна людина, впадаючи у нестаток, стійко це переносить, проста людина,
впадаючи у нестаток, розпускається”. “Шляхетна людина боїться трьох речей:
вона боїться веління неба, великих людей, та слів абсолютно мудрих, дрібна
людина не знає ні волі неба і не лякається його, зневажає великих людей, що
займають високе місце; лишає без уваги слова мудрих людей”. “Про шляхетну
людину не можна судити по дрібницях, йому можна довірити великі справи.
Дрібній людині не можна довірити великі справи, але про нього можна судити
по дрібницях”.
У Конфуція було багато учнів, серед них – Мен Цзи та Сюнь Цзи, вони за
основу свого вчення брали вчення Конфуція, та додавали більш дрібні
питання. Хань Фейцзи – останній крупний філософ періоду Жаньго, син Сюнь
Цзи, засвоїв вчення Конфуція та вніс деякі додатки, наприклад, що людина
зла від народження (продовження вчення батька).
У цілому конфуціанство можна визначити як ідеологію аристократії, що
намагається відновити своє право на володіння, владу і свій світогляд у
відповідності з духом часу. Але не можна не відмітити революційність
поглядів Конфуція для свого часу, об’єднання роздрібнених думок та
поглядів, висловів у цілу ідеологію та вчення. Навіть у наш час визнається
непорушний авторитет Конфуція, у різних країнах є багато конфуціанських
товариств. У Китаї ніколи не порушували конфуціанську ідеологію і зараз
вона панує у країні.
Лао Цзи. Даосизм.
“Даодецзин” (“Книга про дао і де”) – видатне творіння
давньокитайської філо-софської думки, головна праця даосизму. У відмінності
від конфуціанства, легізму та монізму, що переважно у етико-політичних
вченнях, приділяли увагу не проблемам існування, а людині і суспільству,
даосизм серйозно займається питаннями філософської картини світу у його
абстрактно-філософському категоріальному аспекті -- проблеми буття,
небуття, становлення, єдиного, того, чого багато і т.п., роблячи з цього
висновки про те, яке повинно бути суспільство та поведінка людини.
Засновником даосизму вважається Лао Цзи – старший сучас-ник Конфуція.
Здавалося б, історія філософії у Китаї повинна розпочатися не з Конфуція і
не з конфуціанства, а з Лао Цзи та даосизму, від чого давньокитайська
філософія виграла б, оскільки даосизм як більш всебічна філософія глибше
конфуціанства. Однак існує думка багатьох вчених, що “Даодецзин” належить
не Лао Цзи (у відмінку від безперечно реального Конфуція, Лао Цзи –
напівлегендарна особистість), що цей трактат ніяк не міг бути створений
раніше IV – III ст. до н.е. та що він належить іншому даосу – Жуан Цзи, а
якщо і Лао Цзи, то тоді жив значно пізніше, ніж прийнято думати. У своїй
“Історії давньокитайської ідеології” Ян Юнго іде далі і стверджує, що
“Даодецзин” пізніше Жуан Цзи, що цей трактат – підсумок розвитку даосизму,
концентрація поглядів різних груп даосів, починаючи з Ян Жу и закінчуючи
Жуан Цзи, тим більше, що у трактаті є критика і конфуціанства і легізму,
якої не могло би бути, якщо традиційна версія походження трактату була
правильна.
Сама назва представників школи – даоси – говорить про те, що в основу
свого світогляду вони поклали “дао”. Спочатку (у префілософії) це було
уявою, а потім стало поняттям – одним з основних у китайській філософії
взагалі. Про дао говорили конфуціанці, моїсти, легісти. Але якщо для них
дао – у загалі шлях розвитку Китаю та морально-політичної поведінки людин,
то для даосів – всеосяжне світоглядницьке поняття. Це першопочаток,
першооснова та завершення усього існуючого і того, що відбувається не
тільки у Піднебесній, але і у самому світі. Але дао – не тільки
першопочаток та першооснова, воно всеосяжний закон світобудови.
Автор (або автори) трактату фіксують глибокі історичні корені уявлень
про дао, відзначаючи, що з “давніх часів до наших днів його ім’я не
зникає”.
Думка про те, що дао – першопочаток, висловлена у трактаті
неодноразово: дао – “мати усіх речей”, воно “здається праотцем усіх речей”,
воно – “найглибша брама народження”, його “можна вважати матір’ю
Піднебесної”... Думка про те, що усе, що існує на землі, знаходить у дао не
тільки своє джерело, але й остаточне завершення, також висловлена у
багатьох формулюваннях. Наприклад, “[у світі] – велика різноманітність
речей, але [усі вони] повертаються до свого початку”, або “коли дао
знаходиться у світі, [усе, що існує, вливається у нього], подібно тому як
гірські джерела течуть до морів та річок”.
Менш часто висловлена думка про те, що дао – основа (субстанція)
речей, те, що лежить у їх основі як їх сутність завжди, бувши їх вічним
початком, а не тільки генетичним початком -- початком у часу. Цю думку
скоріше можна скоріше вгадати, ніж побачити, у словах трактату: “дао –
глибока [основа] усіх речей”. У трактаті є думка про вічність,
всюдисущність, нествореність дао.
Разом з тим не можна не відмітити елементів антропоморфізму у
трактовці дао хаосами. Нерідко про дао говориться як про живу істоту,
наприклад: “Воно здійснює подвиги, але слави собі не бажає. З любов’ю
сприймає усі живі істоти, воно не вважає себе їх володарем. Воно ніколи не
має своїх бажань, тому його можна назвати незначним. Усе існуюче
повертається до нього, але воно не розглядає себе їх володарем... Воно стає
великим, тому що ніколи не вважає себе таким”.
Найбільш глибоким та, можна сказати, темним місцем у даосизмі є його
вчення про двох дао. Трактат “Даодецзин” починається словами: “Дао, яке
може бути виражене словами, не є постійне дао... Безіменне є початок неба
та землі, що має ім’я – мати усіх речей”. Отже, даоси розрізняють безіменне
(непостійне) дао та дао, що має ім’я.
Під діалектикою дао ми розуміємо тут наділення дао протирічними
властивостями, у результаті чого дао виявляється тотожністю протилежностей
(а це і є головне у діалектиці). Дао приписані самотність та всюдидія,
незмінність та рух. Число таких характеристик можна помножити.
“Дао безтілесне”. – “Проте у йог глибині та темноті скриті найтонші
частки. Ці найтонші частки мають вищу дійсність і вірогідність”.
“Дао туманне і невизначене”. – “Проте у його туманності і
невизначеності містяться образи... сховані речі”.
“Намагаюсь схопити його і не можу, тому називаю його дрібним”. –“Воно
безкінечне”.
“Дао пусте”, “мізерне”. – “Дао у застосовані невичерпне”. “Ніхто у
світі не може підкорити його собі”. “Але тільки воно здатне допомогти [усім
істотам] і привести їх до досконалості”.
“Дао постійно здійснює недіїство”. – “Проте немає нічого такого, щоб
воно не робило”.
“Дао стоїть самотньо і не змінюється”. – “Велике дао розтікається
повсюди”. Дао “діє повсюди і не має перешкод”.
І так ділі. Є і багато інших подібних характеристик. Виникає питання:
говориться тут про один й той же початок? Іде мова про дао, як воно існує
необ’єктивно, або ж про ті протиріччя, у які впадає думка, коли вона
намагається осмислити дао? Адже воно незбагнене для і тим більше для
почуттів. Неясно ї яке дао мається на увазі.
Двом дао відповідають два види знання. Гносеологія даосизму підкорена
його онтології. Знання безіменного дао особливе, воно має присмак містики,
бо знання у ньому стоїть у мовчанні: адже “той, хто знає, не говорить. Той,
хто говорить, той не знає”. До того ж це знання доступне не усім людям, а
лише наймудрішім. Така людина бачить за боротьбою речей гармонію, за рухом
– спокій, за буттям – небуття, тому що він не має пристрастей. “лише той,
хто вільний від пристрастей, бачить чудесну таємницю [дао], а хто має
пристрасті, бачить його тільки у кінцевій формі”. Дао у кінцевій формі – це
світ речей, що спирається на дао, що має ім’я. Обидва види знання
пов’язані. “У Піднебесній є початок, і він – мати Піднебесної (всесвіту).
Коли буде осягнена мати, то можна пізнати її дітей”. І навпаки: “Коли нам
вже відомі її діти, то знов необхідно пам’ятати їх матір”. І це знання
найвище.
Наймудріший – етичний ідеал досів – протиставляється конфуціанському
ідеалу “шляхетній людині” (цзюнь-цзи). Останній розвінчаний як людина з
“наднизьким де”, тоді як “шенжень” – людина “найвищого де” і дао. Даоси
відхиляють цінності конфуціанців – людинолюбство, справедливість, мудрість,
синівську шанобливість, батьківську любов, сам стародавній ритуал – як те,
що виникло у якості компенсації, у той період, коли суспільство втративши
першопочаткову досконалість, відійшло від дао. Конфуціанська “взаємність” –
не вимога поважати інших так, як самого себе, а обмін послугами. Роблячи
“добрі діла”, конфуціанець сподівається на взаємність, у протилежному
випадку він карає. Його дії нарочиті та суєтливі. Він просвітник. Напроти,
“людина з вищим де не прагне робити добрі діла, тому він доброчесний. Він
подібний дао, що не має ім’я. Його головна якість – переможна без дія:
“Людина з вищім де бездіяльна і здійснює недіяння”, але він також, як і
саме дао, “не бореться, але вміє перемагати”. Так і правитель не повинен
своїми діями заважати дао.
Соціальний ідеал даосів у минулому. У тому часі, коли життя було
просте і ніщо не заважало природному ходу подій, коли не було нарочитості
та освіти. Соціальний ідеал даосів реакційний у тому значенні, що відхід
від дао вони пов’язували з культурою. “У давності ті, хто слідував дао, не
освічували народ, а робили його неосвіченим. Важко керувати народом, коли у
нього багато знань. Тому керування народом за допомогою знань приносить
країні нещастя, а без допомоги знань – щастя”. Необхідно повернутися до
первісних часів. “Нехай народ знов почне плести вузлики замість письма”. А
“якщо в країні є різні знаряддя, не потрібно їх використовувати”.
“Даодецзин” малює картину патріархального стану суспільства, у якому
“небесне дао” відбирає багатство в заможних і роздає його бідним. Даоси –
противники не тільки конфуціанства, але і легізму. “Коли у країні багато
забороняючи законів, народ стає бідним”.
І на останнє можна сказати, що даоси – прихильники миру. Шлях дао –
шлях миру. “Коли у країні існує дао, кони угніють землю; коли в країні нема
дао бойові кони пасуться в околицях”. Адже “гарне військо – засіб, [що
породжує] нещастя. Прагнучи миру, наймудріший правитель поступливий до
сусідів. Він не починає війну першим. “Шляхетний [правитель] у звичайні
часи намагається бути поступливим [у відношенні інших країн] і лише на
війни застосовує насильство”. “Де були війська – росте терник та колючки”.
Післямова
Окрім конфуціанства та даосизму існували ще моїстські та легістські
(легіст – “законник”) ідеї. Моїзм не тільки був протилежним конфуціанству
вченням, але й дещо висміював його (ритуальність). Легізм був побудований
на відношеннях суспільства та закону.
Конфуціанство, даосизм, моїзм, легізм не тільки були революційними
вченнями свого часу, але й зараз мають велике поширення серед не тільки
китайців, а інших народів (особливо перші три). Навіть у Західній Європі
існують організації сучасних конфуціанців та даосів. Їх вчення
доповнюються, перероз-глядаються. Велике значення має конфуціанство серед
народів Східної Азії. Навіть в країнах екс-СРСР кожна людина не може собі
уявити життя без Нового Року за китайським календарем. Багато захоплюються
китайськими гороскопами, у тому числі ворожінням на книзі “І-цзин”. І це
добре, але усе має мати свої межи, бо так можна забути і про філософію та
культуру своєї країни.
Література (джерела):
1. Чаншев А.Н. Начало философии. – М., 1982. -- 184 стр.
2. Антология мировой философии: Методический сборник философских текстов.
Т.1. Ч.1 . Сост. М.А. Парнюк, В.И. Даниленко. – К., 1991. – 292 стр.
3. http://www.easternreligion.com (Восточные религии)
4. Философский словарь / под ред. М.М. Розенталя. Изд. 3-е. – М., 1975.
5. Філософія. Курс лекцій: Навч. Посібник / І.В. Бичко, Ю.В. Осічнюк,
В.Г. Табачковський та ін. – К., 1991. – 456 с.
