і про інші антиномії, наприклад про антиномії кінцевого і нескінченного. У
результаті він дійде висновку: Бог — “абсолютно необхідна сутність”. Щиро
вірити в Бога — значить бути добрим, значить бути взагалі істинно
моральним.
Про людину. Фахівці (саме по творчості Канта) вважають доцільно
починати виклад філософії цього мислителя з його навчання про людину. Кант
виклав свої погляди по питанню в книзі “Антропологія з прагматичної точки
зору”. Головна її частина підрозділяється на три розділи відповідно до
трьох здібностей людини: пізнанням, “почуттям задоволення і невдоволення” і
здатністю бажання. Людина, по Канті — це “самий головний предмет у світі”.
Над всіма іншими істотами його піднімає наявність самосвідомості. Завдяки
цьому людина являє собою індивідуальність, тобто особистість. З факту
самосвідомості випливає егоїзм як природна властивість людини. Егоїзмові
Кант протиставляє напрям думок, при якому людина розглядає своє Я не як
увесь світ, а лише частина його. Людинознавство — це в сутності разом з тим
є світоведення. Мислитель вимагає приборкання егоїзму і повного контролю
розуму над щиросердечними проявами особистості. Він підкреслює продуктивну
силу уяви. По Канті, одна справа коли ми самі викликаємо і контролюємо наші
внутрішні голоси інше — коли вони без заклику є до нас і керують нами: отут
уже в наявності ознаки щиросердечних відхилень або схильності до них.
Але природу душі Кант не вважав об'єктом наукового пізнання, опис
щиросердечних явищ — не справа природознавства.
Кант порушує питання: чи може людина мати представлення і не
усвідомлювати їхній? Такі представлення, відповідно до Канта, є темними”.
Але їхня роль велика у творчості. У повному мороці свідомості може
протікати такий складний процес, як художня творчість. Уявіть собі,
говорить Кант музиканта, що імпровізує на органі й одночасно розмовляє з
людиною, що коштує поруч нього; один помилковий рух, невірно узята нота — і
гармонія порушена. Але цього не відбувається, хоча граючий не знає, що він
зробить у наступну мить. Розум часом не в змозі позбутися від впливу
представлення навіть у тих випадках, коли вважає їх безглуздими і
намагається протиборствувати ім. Так, наприклад, обстоїть справа із
сексуальним почуттям, коли від пристрасті каламутиться розум. На великій
карті нашої душі, говорить Кант, освітлені тільки деякі пункти —и ця
обставина може збуджувати в нас подив перед нашою природною істотою, адже
якби якась вища сила сказала: так буде світло!”, те це відбулося б без
найменшого сприяння нашої сторони. Перед нашими очима відкрилося б як би
пів-світа (якщо, наприклад, ми візьмемо письменника з усім тим, що він має
у своїй пам'яті).
Кант аналізує такі здібності людини, як талант геній. Талант до
винаходу і відкриття — це вищий рівень дарування. Такий геній.
Аналізуючи суть людини, Кант розглядає природу почуттів. Наприклад,
почуття задоволення в загальному сприяє життя. Але в людини на тваринний
інстинкт насолоди накладена моральна і культурна вузда. Кант говорить: один
спосіб задоволення є в той же час культура, а саме, збільшення здатності
випробувати ще більше задоволення — таке задоволення від наук і
образотворчих мистецтв, інший же спосіб — виснаження, що робить нас усе
менш здатними до подальшої насолоди.
Говорячи про необхідність самовдосконалення людини, його душі Кант
підкреслює: “Розвивай свої щиросердечні і тілесні сили так, щоб вони були
придатні для всяких цілей, що можуть з'явитися, не знаючи при цьому які з
них стануть твоїми”.
Моральне навчання і проблема релігії. Кант негативно відносився до
мнимої моралі, заснованої на принципах корисності діяльності, на інстинкті,
зовнішньому авторитеті і на різного роду почуттях. Ні розсудливість, ні
уміння ще не складають моральності. Як говорив Соловйов, аналізуючи
моральні ідеї Канта, людина, з технічною спритністю вдало діючий у якій-
небудь спеціальності або розсудливо улаштовує своє особисте благополуччя,
може, незважаючи на це, бути зовсім позбавлений морального достоїнства.
Таке Достоїнство приписується лише тому, хто не тільки які-небудь приватні
і випадкові інтереси, але і все благополуччя свого життя безумовно підкоряє
моральному боргові або вимогам совісті. Лише така воля, що бажає добра
заради нього самого, а не заради чого-небудь іншого, є чиста, або Добра,
воля, що має мета сама в собі. Її правило, або моральний закон, не будучи
обумовлений ні якою зовнішньою метою, є категоричний імператив, що виражає
абстрактний обов'язок.
“Надходь тільки відповідно до такої максими, керуючись якої ти в той
же час можеш побажати, щоб вона стала загальним законом... надходь так, щоб
ти завжди відносився до людства й у своїй особі, і в особі всякого іншого
так само, як до мети, і ніколи не відносився б до нього тільки як до
засобу”.
Маючи у виді саме категоричний імператив, Кант із пафосом говорить:
“Дві речі наповняють душеві всі новим і наростаючим подивом і
благоговінням, чим частіше, ніж триваліше ми міркуємо про них — зоряне небо
треба мною і моральний закон у мені”.
Кант призиває: визнач себе сам, переймися свідомістю морального боргу,
випливай йому завжди і скрізь, сам відповідай за свої вчинки. Така
квінтесенція кантовської етики, строгої і безкомпромісної. Саме борг перед
людством наперед своєю совістю змушує нас поводитися морально.
У філософії Канта моральне злитно з ідеєю релігійного, божественного.
По Канті, відповідно до ідеалу віри, церква є загальне і необхідне моральне
єднання всіх людей. Вона являє собою царство Боже на землі. З погляду
релігійного розвитку людства в історії, панування морального мирозладдя в
земному, почуттєвому житті, є вище благо. При цьому в досвіді ідеал церкви
перетворюється в емпірично з'ясовні форми, що виступили в історії.
Заперечення божественного існування, відповідно до Канта, цілковитий
абсурд. “...Космологічний доказ, як здається, — писав він, — настільки ж
старо як і людський розум. Воно так природно, так переконливо і до такого
ступеня здатно розширювати коло міркувань разом з розвитком наших поглядів,
що воно повинно буде існувати доти, поки у світі залишиться хоч одна
розумна істота, схильне взяти участь у цьому шляхетному розгляді, щоб
пізнати Бога з його створінь”.
Ідея права і держави. Кант розробив філософське навчання про право і
державу, а також про відносини між державами, тобто міжнародному праві.
У своєму навчанні про право Кант розвивав ідеї, висунуті французькими
просвітителями. Це насамперед визнання необхідності знищення усіх форм
особистої залежності, тверджень особистої волі і рівності всіх людей перед
законом, ліквідації всіх юридичних привілеїв. Юридичні закони він виводив з
моральних, а ті й інші носили в нього апріорний характер, підкорялися
чистому практичному розумові.
Кант визначає держава в широкому змісті як об'єднання безлічі людей,
підлеглих правовим законам. У кожній державі існують три влади, тобто
об'єднана воля в трьох особах: верховна влада в особі законодавця,
виконавча влада в особі правителя ( що править відповідно до закону) і
судова влада в особі судді (присуждаючого кожному своє відповідно до
закону). Законодавча влада може належати тільки об'єднаній волі народу.
Тому що всяке право повинне виходити від неї, вона неодмінно повинна бути
не в змозі надійти з ким-небудь не по праву.
У своєму навчанні про державу Кант розвивала ідеї Ж.Ж. Руссо, зокрема
ідею народного суверенітету. Джерелом суверенітету він вважав не народ, а
монарха, заперечуючи право судити главу держави, що “не може надходити не
по праву”. Дотримуючись теорій Вольтера (прихильника освіченого
абсолютизму). Кант визнавав право на вільне висловлення своєї думки,
обмежуючи його, однак, необхідністю цивільної і політичної покори владі,
без чого немислимо саме існування держави: “Міркуйте скількох завгодно і
про що завгодно, але коріться”.
Підходячи до державного устрою історично, Кант вважав, що воно не може
залишатися незмінним: ті або інші форми правління існують доти, поки вони
необхідні. Республіка — це єдиний правовий державний лад, якого
відрізняється міцністю: тут закон не залежить ні від якої окремої особи.
Щира республіка, по Канті, є система, керована уповноваженими депутатами,
обраними народом.
В поглядах на відносини між державами Кант виступав проти неправового
стану цих відносин, проти панування на міжнародній арені права сильного.
Вихід з такого стану він бачив у створенні рівноправного союзу народів, за
який — робити допомога державам при нападі ззовні. Існування такого союзу —
застава життєздатності людства в цілому.
Невід'ємною частиною усієї філософської системи Канта є ідея вічного
світу. Хоча цю ідею сам він вважав нереалізованої, однак думав, що союз
держав може наблизити людство до здійснення такого ідеалу. Погляди Канта на
проблеми війни і світу пронизані ідеями гуманізму. Він різко негативно
відносився не тільки до самої війни, але і до постійної підготовки до неї:
тягар озброєнь часто робить світ більш важким, чим сама війна. Спроба
європейських держав досягти рівноваги в області озброєнь Кант назвав
найчистішою химерою, “подібно будинку Свіфта, що був побудований з таким
строгим дотриманням усіх законів рівноваги, що негайно звалився, як тільки
на нього сіл горобець”.
Наука про право, писав він, є частина філософії. Вона повинна тому
розвити ідею, що представляє собою розум самого предмета.
Цікаво, що Кант звертає свій погляд на Схід,. убік гігантської
Російської імперії, де народ позбавлений елементарних прав (кріпосне
право), і задається питанням: “Не має бути чи нам ще одна революція, що
здійснить слов'янське плем'я?” Що це? Пророцтво генія!?
Про кінець усього сущого. Коли Кантові було 70 років (цей вік він
вважав своїм творчим розквітом), він написав статтю в “Берлінському
щомісячнику” (червень 794 т.), помітивши, що читати її “смутно і смішно”. У
той час, можливо, це було “і смішно”, а от нині — це “не смішно”, а смутно
і повинно бути попередженням для всього людства. Ця стаття — зразок
іронічної і меланхолійної філософської публіцистики, що має в наш час
особливу актуальність і глибокий моральний зміст. Ідея кінця всього сущого
породжена в міркуваннях не про фізичний, а про моральну сторону справи. У
