уявлення?
А чи було це уявлення взагалі помилковим? Попри всю, здавалося б,
неймовірність такого припущення, воно виявляється не таким уже й
неймовірним. Згадаймо ту важливу обставину, що зміст нашого знання
(істинного насамперед) визначається не самою реальністю як такою, а «зміною
її людиною», тобто практикою. Звичайно ж, земля і в античності, і в середні
віки, як і тепер, була сферичною. Але ж тогочасна і нинішня практика—далеко
не одне й те ж.
Люди давніх часів народжувались, жили і вмирали, як правило, на одній і
тій же, переважно невеликій, території (ділянці земної поверхні), адже
практика далеких мандрів не була розвинута. Далекі подорожі здійснювали
одиниці, і про них складали легенди (подорож аргонавтів у Колхіду, мандри
Одіссея і т. п.). Інакше кажучи, практика взаємодії індивіда тих далеких
часів з поверхнею Землі обмежувалася надзвичайно невеличкою її: (земної
поверхні) ділянкою. Навіть легендарні подорожі аргонавтів і Одіссея якщо
співвіднести їх маршрут з усією поверхнею земної кулі, виявляться
надзвичайно скромними.
Якщо розміри такої ділянки зіставити з розмірами всієї поверхні земної
кулі, то перша щодо другої виявиться нескінченно малою величиною. З
геометрії ж нам відомо, що кривизна сфери на нескінченно малій ділянці її
поверхні прямує до нуля, тобто форма поверхні такої ділянки практично є
площиною. Тому стародавні твердження про плоску форму поверхні землі аж
ніяк не були заблудженням. Навпаки, це була істина—об'єктивна (тільки-но ми
навели математичні аргументи на її користь) і абсолютна (форма земної
поверхні на нескінченно малих її ділянках практично є площиною). Зазначимо,
що архітектор, який обирає ділянку для майбутнього будинку, ніколи не
вносить у свої досить складні розрахунки поправку на кривизну земної
поверхні.
І все ж люди того часу помилялися не в тому, що вважали ту невелику
територію, на якій вони проживали, пласкою за формою (тут вони мали рацію),
а в тому, що поширювали правильне, істинне в певних рамках (у рамках
нескінченно малої ділянки земної поверхні) положення за рамки його
чинності. І справді, поступово розширюючи сферу чинності істинного
положення про плоску форму земної поверхні, ми на якомусь етапі досягаємо
тієї межі, за якою кривизна земної поверхні перестає бути незначущою)
величиною. Це рамки, залишаючись в яких, відносно яких наша істина
залишається абсолютною (і взагалі істиною).
Отже, абсолютність істини є абсолютність відносно певних рамок, є
відносною абсолютністю. Таким чином, кожна істина, розглядувана в рамках
своєї чинності, є абсолютною, але водночас вона ж щодо самого факту
існування таких рамок є відносною. Абсолютна й відносна істина — це не дві
різні істини, а одна й та ж істина, розглядувана під різними кутами зору.
Зрозуміло, що порушення рамок відносності істини негайно веде до її
перетворення у свою протилежність — заблудження (оману).
Таким чином, кожне заблудження можна розглядати як Істину, поширену за
межі її чинності. І це не просто формальне міркування. В історії науки
відомо немало фактів, коли, провівши спеціальний аналіз легенд,
стародавнього епосу, знаходили у цих в цілому фантастичних текстах фактичну
(істинну) основу. Так було визначено, що. в основі давньогрецького міфа про
Фаетона лежить реальний факт падіння на естонському острові Сааремаа 3—3,5
тис. років тому велетенського метеорита.
Багато цікавих розвідок фактичної основи давніх міфів знаходимо в працях
3. Фрейда. Але особливо сенсаційними в цьому плані слід визнати відкриття
німецьким археологом-самоуком Г. Шліманом легендарної Трої і трохи пізні--
ше могили Атридів у Мікенах. Це були відкриття, в яких Шліман керувався
виключно текстом «Іліади» (при визначенні місця, в якому слід шукати Трою)
і міфологічними переказами про трагічну долю Агамемнона, ватажка грецького
війська під стінами Трої (при розкопках у Мікенах). Згодом метод Шлімана
використовували й інші археологи.
З аналізу діалектики абсолютної і відносної істини виводиться й наступна
її фундаментальна характеристика — конкретність. І справді, абстрактна
постановка питання про істинність того чи іншого твердження приводить до
неозначеного (такого, що включає взаємовиключаючі відповіді) рішення. Так,
на загальне запитання: корисний чи шкідливий дощ?—отримаємо таку загальну
відповідь:—і корисний, і шкідливий; або: плоска чи сферична поверхня Землі?
Відповідь — і плоска, і сферична. Звернемося для прикладу до оцінки
відомого вчинку гетьмана України І. Мазепи російським імператором Петром І
у листі до полтавського полковника після одержання звістки про виступ
Мазепи проти Москви: «Изменник, богоотступник, вор... для собственной своей
тщетной славы й властолюбия учиннл, а шведа для того в Украину призвал,
дабы поработить сей малороссийский народ»'. Ці слова на століття стали,
офіційною оцінкою українського гетьмана в Російській імперії, а після краху
останньої набули статусу офіційної оцінки і в радянській історії. Але ж у
реальному історичному контексті «зрадником» був не Мазепа, а Петро І,
оскільки саме він зламав «Березневі статті» 1654 р., підписані царським
урядом. Історично адекватною вбачається оцінка маловідомого російського
історика Мартинова: «Союз зі Швецією не становив ніякої небезпеки для
політичної свободи України... Спроба Мазепи знищити чужинське панування па
Україні справжня й щира»# .
Таким чином, будучи об'єктивною за своїм змістом, істина виявляє при цьому
риси абсолютності і відносності, що характеризує її як історично
багатопланову і, отже, конкретну. Всі ці фундаментальні характеристики
істини розкривають її як складну, діалектичне суперечливу й водночас
цілісну гносеологічну конструкцію. Така цілісність знаходить свій вияв у
постійній незавершеності істини.
Орієнтовна на можливості їх виявлення та реалізацію істина постійно
відкриває за межами такої реалізації нові можливості, виявлення та
реалізація яких відкриває все нові й нові горизонти наступних можливостей.
Адже, як вже підкреслювалося, істина не є «байдужим відображенням» всього
існуючого, вона є відображенням реального світу як «поля потреб і
інтересів» людини.
Істина ніколи яе постає «істиною-результатом», вона— і в цьому її чи не
найголовніша характеристика—завжди є істиною-процесом.
ШЛЯХИ І СПОСОБИ ПІЗНАВАЛЬНОГО ОСВОЄННЯ СВІТУ
Наукове передбачення. Тривалий час у рамках старого матеріалізму (а в
новітні часи-серед позитивістськи орієнтованих філософів) загальноприйнятою
була ідея так званого вирішального експерименту, згідно з якою повинен
існувати факт чи група фактів, які мають остаточно «підтвердити» (чи
ысто «спростувати») ту чи іншу теорію. Саме такого «вирішального
експерименту» шукали в 20-ті роки «логічні позитивісти» на основі
«верифікації», тлумачачи істину як результат «підтверджуваності» теорії
фактами. К. Поппер цілком слушно заперечував проти такого тлумаченпя,
оскільки варто з'явитися хоча б одному факту, що суперечить теорії (а такий
факт рано чи пізно з'являється), і теорія «фальсифікується».
Проте «аргумент» Поппера, попри всю його слушність, виходить з цієї ж
ідеї «вирішального експерименту», тільки замість «позитивної» ролі факту
(його «підтверджувальної сили») висувається його «негативна» роль
(здатність факту «остаточно» заперечити, «сфальсифікувати» теорію). Спробу
вийти за межі «зачарованого кола» емпіричного (детермінованого фактами —
«позитивно» чи «негативно») знаходимо в І. Лакатоша, в його так званій
методології дослідницьких програм, згідно з якою зростання (розвиток)
наукового знання відбувається як послідовна зміна серії теорій, які
об'єднуються на основі певних базисних положень.
Така дослідницька програма стійка щодо «фальсифікуючої» дії негативних
фактів, оскільки включає в себе сукупність допоміжних гіпотез, які оточують
«ядро» програми, ніби приймаючи на себе «удари» негативних фактів. Так,
відкриття аномалій у русі планети Уран у минулому столітті суперечило
(«фальсифікувало») теорії небесної механіки. Проте астрономи не відмовилися
від неї, а висунули (в особі Д. Адамса і У. Левер'є) допоміжні гіпотези,
які.
1.Мазепа.Людина і історичний діяч .К.1991.С.19.
2. Мазепа.Людина і історичний діяч .К.1991.С.7.
допомогли зберегти теорію небесної механіки і навіть відкрити нову
планету—Нептун.
На жаль, і Лакатошу не вдалося здолати ідею «вирішального експерименту»
(хоча в його міркуваннях є багато слушного), оскільки .він залишився па
загальнопозитивістській позиції визнання емпіричного («фактуального»)
джерела істинності теорії.
Безперечно слушною в міркуваннях Лакатоша є думка про «стійкість» теорії
протії «фальсифікуючої» сили негативних фактів. Навіть у давні часи, коли
з'явилися факти, які суперечили пануючій на той час геоцентричній системі,
астрономи (і серед них перш за все Птоломей), розробивши складну теоретичну
побудову «епіциклів» і «ексцентрів», зуміли несуперечливо «прив'язати»
негативні факти до геоцентричної теорії. Більше того, висунута вже в III
ст. до н. е. Арістархом Самоським геліоцентрична концепція, хоч і набагато
простіше узгоджувалася зі згадуваними негативними (щодо геоцентризму)
фактами, рішуче була відкинута, оскільки суперечила теоретичній системі
наук того періоду.
У своїй праці «Амальгест» Птоломей писав: «Якби Земля мала рух, спільний з
усіма важкими тілами, то вочевидь внаслідок своєї маси випередила б ці
тіла, залишила б усіх тварин і рівною мірою інші важкі тіла без усякої
підтримки в повітрі і, зрештою, скоро й сама випала б з неба. Такі,
висновки, до яких ми прийшли: безглуздіші й смішніші важко собі уявити» .#1
Щоб аргументовано спростувати міркування Птоломея, необхідно використати
поняття інерції, невідоме вченим того часу і чітко не сформульоване навіть
у часи Коперника (це поняття чітко сформулювали лише Г. Галілеи і І.
Ньютон). Тому навіть у Коперника геліоцентризм багато в чому мав характер
лише формальної теорії. Недаремно кардинал Р. Беллармін писав
одному з послідовників Коперника: «Гадаю, що ви і сеньор Галілеіі вчинили б
обережно, якби задовольнилися б здогадними висловлюваннями и утрималися б
від абсолютних; так чинив, як я завжди думав, і Коперник... І справді,
якіцо говорять, що припущення про рух Землі і нерухомість Сонця краще
пояснює спостережувані явища, ніж гіпотеза епіциклів і ексцентрів, то це-
