прекрасне твердження і воно не містить у собі ніякої небезпеки. Його цілком
досить для математики».#2
Геоцентрична теорія, як бачимо, незважаючи на. існування фактів, що ЇЇ
«фальсифікували» ще до початку нашої ери, незважаючи на існування
альтернативної їй геліоцентричної ідеї (з III ст. до н. е.), яка простіше
пояснювала негативні факти, стійко «протрималася» 18 століть і тільки після
цього поступилася місцем (та й то не одразу) ідеям нової астрономії,
фундамент якої було закладено Коперником.
Проте такий «консерватизм» теорії цілком виправданий, адже історія науки
знає багато випадків, коли поява фактів, що суперечили тій чи іншій теорії,
аж ніяк не була свідченням її неістинності. Більше того, побудова
«додаткових гіпотез», що «прив'язували» негативні факти до теорії,
узгоджували їх з теорією, нерідко приводила до наукових відкриттів.
#.Цит.за :Гурев Г.Системы мира .М., 1950. С .78
#.Цит за : Кузнецов Б.Г.Эволюция картины мира М..1961 .С.122.
Так було в уже згаданому випадку з аномаліями в русі Урана (останньої
відомої на початок XIX ст. планети сонячної системи). Узгодження цих
аномалій з законами небесної механіки, якій вони, мабуть, суперечили, не
тільки зберегло теорію, але й привело до відкриття (суто теоретичним
шляхом) пової планети — Нептуна. Цілком аналогічним шляхом була відкрита в
1930 р. остання відома на сьогодні планета сонячної системи Плутон.
Ще один випадок. Коли Д. І. Менделєєв сформулював свій знаменитий
періодичний закон і склав на його основі таблицю хімічних елементів, то
виявилося, що розташовані в порядку зростання атомної ваги елементи таблиці
далеко не скрізь відповідали вимогам періодичного закону. Впевнений у.
правильності відкритого ним закону, Менделєєв вніс у таблицю зміни, які
узгоджували факти з вимогами закону (а не навпаки). Це порушило
неперервність розташування елементів, у таблиці з'явилися «порожні місця».
Менделєєв побудував логічну «модель», що пояснювала наявність «порожніх
місць» існуванням ряду ще не відкритих хімічних елементів з цілком певними
(Менделєєв точно назвав, з якими саме) властивостями. Згодом усі ці
елементи і справді (більшість—ще за життя Менделєєва) були відкриті.
Характерна деталь: числове значення атомної ваги одного з ціїх
елементів—галія—виявилося при його відкритті іншим, ніж передбачав
Менделєєв. Останній написав листа авторові відкриття Лекоку де Буабодрану,
в якому висловив упевненість, що таке розходження є результатом неточності
досліду, а не неточності теорії. Повторений більш чітко дослід підтвердив
правоту Менделєєва.
Подібні випадки мали місце і в інших галузях науки. Наприклад, здійснене
теоретичним шляхом відкриття російським географом В. Ю. Візе острова в
Північному Льодовитому океані. Згодом цей острів був справді відкритий
однією з полярних експедицій і названий островом Візе. Такий,
здійснюваний суто теоретичними (логічними) засобами метод виявлення й
пояснення фактів звичайно називають науковим передбаченням.
Межі передбачення. Проте історія науки знає безліч випадків протилежного
порядку, коли безсуперечне «прив'язування» до теорії фактів, що їй
суперечили, не виправдовувалося наступним рухом теорії, внаслідок чого
теорія виявлялася не істиною, а заблудженням, як це сталося з геоцентричною
теорією.
Чому ж так по-різному складається доля «логічних моделей», що будуються
для пояснення («прив'язування» до теорії) нових фактів? Конструювання
подібного роду «логічних моделей» має на меті отримання нового знання.
Подальша доля цих моделей вочевидь залежить не від їх логічної будови
(логічна «модель» Птоломея і логічна «модель» Адамса і Левер'є з точки зору
їх логічної коректності бездоганні), а від самих об'єктів, що ними
«моделюються».
Звичайно, і аномалії в русі Урана, і аномалії руху небесних тіл в
геоцентричній теорії були новими фактами щодо (відповідно) небесної
механіки й геоцентричної теорії. Проте ці факти були новими по-різному.
Перший свідчив про існування нового елемента в наявній системі знання (хоча
Нептун і був новою планетою, але як планета він нічим принципово не
відрізнявся від уже відомих планет сонячної системи), другий, як виявилося
згодом, свідчив про існування такого нового, яке виходило за межі наявної
системи знання. Таким чином, характер наукового передбачення має такі
логічні моделі, які відкривають нові елементи тієї сфери дійсності, основні
закономірності якої вже зафіксовані існуючою системою теоретичного знання.
Логічні ж моделі, які прагнуть пояснити факти, що лежать за межпми
фіксованої даною теорією сфери дійсності, неминуче виявляються
заблудженням. Вони безпідставно поширюють чинність певних положень за межі
їх об'єктивної істинності.
Слід зазначити, що плідність тієї або іншої логічної моделі виявляється
вже після її конструювання (часто-набагато пізніше). То чи можливе взагалі
визначення такої плідності чи безплідності в момент конструювання моделі?
Чи можливо наперед (теоретично) визначити належність модельованого об'єкта
до наявної системи теоретичного знання або його приналежність до іншої,
якісно відмінної системи теоретичного знання?
Об'єкт, що належить новій (ще невідомій в її закономірностях) сфері
реальності, виявляється принципово непояснимим наукою даного історичного
періоду тому, що його структура і сам спосіб буття підпорядковані
закономірностям, котрі якісно відрізняються від закономірностей, уже
відомих науці. Тому при спробі зіставити їх (структуру і спосіб буття) з
відомими закономірностями (пояснити їх цими закономірностями) виникає
відношення несумірності, подібне до того, яке вперше було зафіксоване в
геометрії в III ст. до н. е. Евклідом при зіставленні сторони і діагоналі
квадрата.
Спроба виразити раціонально (в однозначних одиницях виміру — раціональних
числах) відношення таких різноякісних геометричних «об'єктів», як довжина і
радіус кола (число П), діагональ і сторона квадрата ( 2) та ін., на всіх
етапах своєї реалізації дає раціональний результат, але при цьому
обов'язково зостається і певний ірраціональний залишок, який свідчить про
неможливість повного вираження об'єкта в одиницях виміру, який
застосовується.
Використаємо наведену аналогію, скажімо, до так званої «теорії ефіру», що
свого часу була запропонована для пояснення хвильових властивостей світла.
Ця теорія вказувала на існування якогось фізичного середовища, коливання
якого і виступають світловими хвилями. Сформульована в такий спосіб
зазначена теорія давала певний раціональний результат, пояснюючи деякі
сторони процесу поширення світла. Та цей позитивний результат
супроводжувався своєрідним ірраціональним залишком: поперечний характер
світлових хвиль зумовлював необхідність для ефіру бути в багато разів
жорсткішим за крицю, і в той же час ефір не повинен був чинити ніякого
опору тілам, що рухаються в ньому. Цей парадокс був непояснимим. Щоб його
усунути, почали розглядати ефір уже не як фізичну, а як певну гіпотетичну
субстанцію, що дозволяє лише визначити системи координат, в яких є
справедливою звичайна форма рівнянь Максвелла. Це зняло парадокс, але
натомість з'явилася нова перешкода — не вирішувалося питання, чому ефір
може служити абсолютно непорушним тілом відліку.
Розвиток уявлень про ефір, що нагадує процес добування квадратного кореня
з числа 2, зрештою привів до повної відмови від цієї теорії як від
заблудження. Що ж до логічних моделей типу гіпотези Адамса — Левер'є про
існування невідомої планети за орбітою Урана або періодичного закону
Менделєєва, то вони давали повне, без ірраціональних залишків вирішення
проблемної ситуації, не потребували додаткових уточнень, що йшли в
нескінченність. Таким чином, поява ірраціональних залишків при
конструюванні логічної моделі може служити певним теоретичним (формальним)
показником нежиттєвості даної «моделі», показником неможливості отримати
істинне знання про об'єкт засобами даної теорії.
Отже, в межах певної, такої, що вже склалася, системи знань можна вільно
орієнтуватися за допомогою специфічної (що виражає якісну специфіку даної
предметної галузі) «логіки» цієї системи, можна навіть відкривати нове
(нові, ще невідомі елементи, які належать до даної галузі). Проте неминуче
настає момент, коли специфічна «логіка» даної предметної сфери виходить за
її межі й зустрічається з об'єктом іншої специфіки. Формальним показником
такої ситуації е поява ірраціональних залишків при спробах «включити» ці
об'єкти в традиційну систему пояснення. Настає криза традиційної системи
пояснення і тлумачення реальності. Нові факти вимагають для свого осягнення
нових, нетрадиційних підходів і методів.
Одначе як це зробити? Звернення до традиції тут не тільки не допомагає, але
й гальмує пізнавальні зусилля. Штовхаючи до звичних стереотипів і формул,
традиція лише віддаляє шлях істини, а невідоме лякає своєю неприступністю,
невизначеністю, нетрадиційністю. В період однієї з останніх подібних криз
(кризи природознавства і філософії на початку XX ст.) Ф. Содді і Б.
Резерфорд, проводячи досліди з торієм, одержали повий хімічний елемент —
торій X. Подібне відкриття, що свідчило про реальність перетворення одних
хімічних елементів у інші, виявилося докорінно новим і тому викликало у
вчених серйозні вагання з приводу доцільності публікації результатів свого
дослідження. Вагався з визнанням факту перетворення хімічних елементів і П.
Кюрі, хоча факти настійно вимагали такого визнання. Водночас історія науки
переконливо свідчила про стіну ворожості й нерозуміння, яка завжди
виростала перед принципово новими ідеями і їх авторами.
Так, Г. А. Лоренц різко виступив проти квантової механіки, хоча її
виникнення тісно було пов'язане з його власними дослідженнями. Навіть у Е.
Шредінгера, одного з творців квантової теорії, в розмові з Н. Бором
вирвалася фраза: «Якщо ми збережемо ці кляті квантові стрибки, то я взагалі
жалкую, що мав справу з атомною теорією» .
Але якщо вагаються навіть першовідкривачі, то немає нічого дивного, що
прихильники традиційних уявлень просто відкидають нове з порога. Так,
відвертим глузуванням було зустрінуте сучасниками М. І. Лобачевського його
видатне відкриття - неевклідова геометрія. Анонімний автор рецензії на
книгу Лобачевського «Про начала геометрії» єхидно запитував: «А чому не
