України, то і обмежено воно може бути виключно Конституцією України (ст. 64
Конституції України), а не в ЦК чи іншими законами. Так, наприклад, окремі особисті немайнові права, що передбачені Конституцією України, наприклад, право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31 Конституції України), право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49 Конституції України) тощо можуть обмежуватись в умовах воєнного або надзвичайного стану (ч.2 ст. 64
Конституції України). При цьому, якщо особисте немайнове право передбачене в Конституції України і після цього відтворене в ЦК чи іншому законі, то його обмеження все одно можливе тільки у випадках, якщо це передбачено в
Конституції України.
Натомість, якщо особисте немайнове право встановлюється в ЦК чи в законах, то обмежене воно може бути відповідно тільки ними. Так, зокрема, право на індивідуальність (ст. 300 ЦК) може бути обмежене у випадках, якщо його реалізація заборонена законом чи суперечить моральним засадам суспільства. При цьому слід розрізняти загальні межі реалізації особистих немайнових прав (див. коментар до ст. 13 ЦК) і спеціальні межі, які характерні лише окремим особистим немайновим правам, наприклад, право на інформацію про стан здоров'я фізичної особи може бути обмежене, коли інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров'я, або погіршити стан здоров'я її батьків (усиновлювачів), опікунів, піклувальників, зашкодити процесові лікування (ч.З ст. 285 ЦК).
Ще одне питання стосується того, що оскільки перелік особистих
немайнових прав є не вичерпним (ч.З ст. 270 ЦК), то яким чином можна
обмежити особисті немайнові права фізичних осіб, які не передбачені ані в
Конституції України, ані в ЦК або інших законах. У цьому випадку слід
застосовувати загальні положення про обмеження цивільних прав.
II. Види особистих немайнових прав
Особисті немайнові права належать усім без винятку фізичним особам незалежно від віку, дієздатності, інших обставин, зокрема від того, де та у зв'язку з якими подіями життя вони перебувають.
Слід зазначити, що основна частина особистих немайнових прав виникає у
зв'язку з народженням і з моменту народження, тобто вони є природними
правами людини. Для інших момент їх виникнення не має точної фіксації, він
пов'язується з різними обставинами, які зумовлюються багатьма чинниками.
Тому момент виникнення особистих немайнових прав можна визначити як
специфічний. У новому ЦК України визначено дві підстави виникнення
особистих немайнових прав — народження людини і припис закону.
В літературі існує й інша думка: немайнові права можуть виникати в результаті юридичних дій (право особи на інформацію, тобто правомірні дії суб'єкта цивільного права, вчинені незалежно від наміру викликати певні правові наслідки, які проте можуть виникнути внаслідок закону), при настанні певних подій (кожній людині від народження належить право на ім'я незалежно від її вольової поведінки) або породжуватися актами компетентних органів (набуття особою права на опіку внаслідок визнання її у встановленому законом порядку недієздатною).
ЦК України поділяє особисті немайнові права фізичної особи за спрямованістю або за цільовим призначенням на дві групи: ті, що забезпечують природне існування фізичної особи (глава 21) і ті, що забезпечують її соціальне буття (глава 22).
Можна також взяти за основу поділу порядок виникнення особистих немайнових прав: на такі, що належать фізичним особам від народження, і такі, що їм належать за законом. (ч.І ст. 270 ЦК України).
Так. різні види особистих немайнових прав можна зібрати у три правові інститути:
1) права на немайнові блага, втілені у самій особистості;
2) право на особисту недоторканність, свободу; право на життя та охорону здоров'я;
3) право на недоторканність особистого життя.
За цільовим спрямуванням особисті немайнові права пропонується класифікувати на:
1) особисті немайнові права, спрямовані на індивідуалізацію особистосте (право на ім'я, право на честь, гідність, ділову репутацію та ін.);
2) особисті немайнові права, спрямовані на забезпечення фізичної недоторканності особи (життя, свобода, вибір місця перебування, місця проживання тощо);
3) особисті немайнові права, спрямовані на недоторканність внутрішнього світу особистості та її інтересів (особиста та сімейна таємниця, невтручання у г.ріїватне життя, честь і гідність).
1. Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи
До особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, відповідно до глави 21 ЦК України, слід відносити:
V Право на життя;
V Право на здоров`я;
V Право на безпечне довкілля;
V Право на свободу та особисту недоторканість;
V Право на сім`ю, опіку, піклування та патронатне виховання.
Головним, фундаментальним правом людини є право на життя. Існування цього права обумовлено самим існуванням людини, воно є найбільш природним.
Невід'ємне право на життя кожної людини проголошено на міжнародному
рівні. Вперше міжнародно-правова регламентація права на життя була дана у
Загальній декларації прав людини 1948 р. Стаття 3 Декларації проголошує, що
кожна людина має право на життя, свободу та особисту недоторканність, однак
не містить тлумачення цього права. Європейська конвенція про захист прав
людини і основних свобод 1950 р. у ст. 2 закріплює положення про те, що
право кожної особи на життя не тільки проголошується, а й охороняється
законом. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. в ст.
6 встановлює, що право на життя є невід'ємним правом будь-якої людини, яке
охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя.
Стаття 27 Конституції України проголошує: "Кожна людина має невід'ємне
право на життя. Обов'язок держави — захищати життя людини." ЦК України у
ст. 281 "Право на життя" закріплює невід'ємне право на життя кожної
фізичної особи. Відповідно до ч. 2 цієї статті особа не може бути
позбавлена життя і має право його захищати від протиправних посягань будь-
якими засобами, не забороненими законом.
Складним і дискусійним завжди було саме поняття життя. Можна сказати, що життя — це фізичне, духовне та соціальне функціонування людини як комплексного біосоціального організму. Життя є триваючим процесом, а тому важливе значення має визначення моменту появи життя і моменту його припинення. Для права ці проблеми пов'язані із визначенням юридичне значимих фактів та їх правовими наслідками.
Характерною особливістю права на життя є те, що його виникнення чи припинення у більшості випадків не залежить від волі управомоченої особи.
Народження та смерть людини — особливий різновид юридичних фактів, що належать до подій. Під юридичним фактом народження розуміється початок самостійного дихання дитини.
Частина 6 ст. 281 ЦК України приділяє увагу питанням штучного переривання вагітності. Перспективне законодавство визнає суб'єктом права лише ту дитину, яка народилася живою, а до народження дитина є лише можливим майбутнім суб'єктом права.
Початок і кінець життя людини являють собою юридичний факт — подію, з якою пов'язані виникнення, зміна, припинення правовідносин.
Щодо смерті, то розрізняють смерть клінічну та біологічну. Клінічна смерть передбачає можливість відновлення життєдіяльності, але в суворо обмежений період.
У стані клінічної смерті громадянин є суб'єктом права. Це означає, що медичні працівники зобов'язані надавати йому допомогу. Моментом смерті, таким чином, є незворотне припинення діяльності мозку, яке визначається медиками за спеціально розробленими ознаками.
Людина може передчасно припинити своє життя шляхом самогубства.
У нинішній час юристів, медиків і усе суспільство хвилює проблема евтаназії. Термін "евтаназія" у перекладі з грецької означає "легка, щаслива смерть". Так звана Цюріхська декларація, прийнята на міжнародному симпозіумі Світової федерації "Право померти" від 14 жовтня 1998 р. містить таке визначення евтаназії: "дієздатні дорослі особи, які переносять жорстокі та нестерпні страждання, мають право на отримання медичної допомоги з метою покінчити з життям, якщо це їхня постійна, добровільна і усвідомлена вимога".
ЦК України у ч. 4 ст. 281 закріплює положення, яке забороняє
задовольнити прохання фізичної особи про припинення її життя. Можливість
дослідів визнається ч. З ст. 281 ЦК України та Основами законодавства
України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. (ст. 45). За ЦК
України, медичні, наукові та інші досліди можуть провадитися лише щодо
повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою. Відповідно до
ст. 28 Конституції України, жодна людина без її згоди неможе бути піддана
медичним, науковим чи іншим дослідам.
Серед особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, ЦК України називає право кожної фізичної особи на охорону здоров'я (ст. 283).
Відповідно до ст. 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права у ч. 1 ст. 12 визнає право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного та психічного здоров'я, а згідно зі Статутом Всесвітньої організації охорони здоров'я, який був прийнятий Міжнародною конференцією охорони здоров'я у Нью-Йорку і підписаний 22 липня 1946 р., здоров'я є станом повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не лише характеризується відсутністю хвороб чи фізичних дефектів.
Відповідно до ч. 2 ст. 283 ЦК України охорона здоров'я забезпечується
системною діяльністю державних та інших організацій, передбаченою
Конституцією України та законом. Частина 3 ст. 49 Конституції України
передбачає, що у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична
допомога надається безоплатно, а існуюча мережа таких закладів не може бути
скорочена.
Частина 1 ст. 38 Основ та ч. 2 ст. 284 ЦК України надають фізичній
особі, яка досягла чотирнадцяти років і яка звернулася за наданням їй
медичної допомоги, право на вибір лікаря та вибір методів лікування
відповідно до його рекомендацій. Якщо інформація про хворобу особи може
погіршити стан її здоров'я, зашкодити процесові лікування, медичні
працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної
особи, обмежити їх можливість ознайомитися з окремими медичними документами
(ч. З ст. 285 ЦК України).
ЦК України пропонує: якщо інформація про хворобу фізичної особи може
по гіршити стан її здоров'я або погіршити стан здоров'я батьків
(усиновителів), опікуна, піклувальника, зашкодити процесові лікування,
медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я
фізичної особи, обмежити можливість їх ознайомитися з окремими медичними
документами. ЦК України забороняє вимагати та подавати за місцем роботи або
навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи.
Особистими немайновими правами, що забезпечують природне існування фі
зичної особи, є право на свободу та право на особисту недоторканність.
Згідно зі ст. 29 Конституції України кожна людина має право на свободу та
особисту недоторканність. Статті 3 і 5 Загальної декларації прав людини,
ст. 7 та п. 1 ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права
також закріплюють це право кожної людини.
ЦК України присвячує названим правам дві окремі статті — ст. 288
"Право на свободу" і ст. 289 "Право на особисту недоторканність". Свобода
включає у себе економічну, політичну та індивідуальну свободу. Під фізичною
свободою розуміється можливість належати собі у конкретному фізичному
світі, рухатися, переміщуватися у просторі. До сфери індивідуальної свободи
входять такі блага, як особисте та сімейне життя, задоволення суто
індивідуальних потреб, моральні відносини тощо. Якщо в результаті примусу
обмежується фізична свобода особи, то автоматично обмежується його
політична, економічна та індивідуальна свобода.
