Право власності юридичних осіб
Національний університет
“Києво-Могилянська академія”
Факультет правничих наук
Курсова робота з цивільного права України
“Право власності юридичних осіб”
Виконала: студентка ІІІ курсу
Ворон Лариса Василівна
Науковий керівник: Бірченко
Юлія Іванівна
м. Київ
2001 рік
Тема: “Право власності юридичних осіб”
Вступ “Походження поняття “власність” в історії права”.
Розділ 1. Поняття власності на сучасному етапі.
1.1. Власність як економічна категорія.
1.2. Юридичне поняття власності.
1.2.1. Право власності в об’єктивному значенні
1.2.2. Право власності у суб’єктивному розумінні
1.3. Поняття власності за Конституцією України, Цивільним кодексом
України та Законом України “Про власність”.
Розділ 2. Право власності юридичних осіб
2.1. Форми власності. Загальні положення власності юридичних осіб.
2.2. Право власності господарських товариств.
2.3. Право власності господарських об’єднань.
2.4. Власність кооперативів.
2.5. Власність громадських організацій.
2.6. Власність релігійних організацій.
2.7. Право інтелектуальної власності юридичних осіб.
Висновки і пропозиції.
Вступ “Походження поняття “власність” в історії права”.
Поняття власності завжди було центральним в історії права. Становлення
сучасного права тісно пов’язане з іменем видатного англійського мислителя,
теоретика права Джона Локка, який велику увагу в своїх дослідженнях
приділяв власності. В працях “Два трактати про правління”, “Про власність”,
“Досвід про людський розум” і інших він пише, що від народження людина має
три природних права: право на життя; право на свободу; право на власність.
Ці права невід’ємні від людини і закон повинен обов’язково враховувати ці
права. На думку Джона Локка власність людини отримується шляхом вільно
виявленої праці, власність – це той початковий вимір людської свободи, з
якої повинна брати початок уся система природного права. Власність
утверджується шляхом договору і угоди. Власність у Локка – це є природний
стан, який передує взаємодії людей. Люди, переходячи від природного до
громадянського стану, не повинні відмовлятися від своїх природних
невід’ємних прав і зафіксувати їх в законі.
В своїй праці “Філософія права” Гегель стверджує, що поняття власності
– це перше поняття, яке виникає в історії права. Він пише: “Щоб не
залишитися абстрактною, вільна воля повинна насамперед дати собі наявне
буття.... Цей перший вид свободи є той, який ми визнаємо як власність.”[1]
Створюючи свою філософію власності, Гегель стверджує, що власність
виникла першою по тій простій причині, що вона пов’язана із зовнішніми
предметами, із зовнішнім неодухотвореним світом, що протистоїть волі
(суб’єкту) і найближчим до нього. “Власність – це є втілення волі в річ”, і
тим самим особа дає собі “зовнішню сферу своєї свободи”. До такого
“втілення” річ знаходиться поза розумною діяльністю людини, поза правом.
Далі Гегель розмежовує володіння і власність. Володіння розглядається як зовнішній акт, необхідний для реалізації власності (втілення своєї волі в річ). Заволодіння передбачає, що річ нікому не належала. “Користування річчю при безпосередньому її захопленні є для себе одиничним вступом у володіння”[2]. В користуванні виявляються якості речі, в тому числі вартість (у Гегеля - цінність).
Гегель підкреслює важливість договору у становленні права власності.
Договір передбачає, що ті, хто вступає в нього, визнають один одного
особами і власниками. В договорі власність виявляє себе як повна і
безспірна, оскільки договір – це форма власності.
Гегель виділяє право власності, як перше, першочергове, оскільки власність є найбільш повним втілення особистості в речі.
Нажаль, всі ці ідеї були забуті в юридичній науці радянських часів, коли повністю перемогли марксистські погляди на власність, в центрі яких було заперечення приватної власності.
Ще не так давно сама постановка питання про власність, її відносини, можливість її еволюційного розвитку вважалася помилковою. В правовій та економічній літературі панівною була точка зору, що якісні зміни у визначальній структурі економічної системи суспільства – відносинах власності – можливі лише на революційній основі, методом експропріації. Так було під час революції 1917 року в Росії, коли відносини власності було змінено силою, приватна власність була знищена. На її основі було утворено загальнодержавну власність.
Нині все більш очевидним стає недостатня коректність такого підходу.
Власність розвивається за власними законами.
Сучасний етап розвитку відносин власності пов’язаний з утвердженням думки, що власність, як суспільне явище має еволюційний розвиток і вирішити всі проблеми, пов’язані з нею можна лише з врахуванням загальної спрямованості цивілізаційного прогресу, який підпорядкований інтересам людини.
Все це свідчить про велику актуальність обраної мною теми, оскільки
нова соціальна реальність в Україні вимагає досконалих законів і
досконалішого регулювання відносин власності.
1. Поняття власності на сучасному етапі.
Перш ніж розкривати поняття “право власності” потрібно згадати, що існують дві категорії цього поняття: це економічна категорія власності - як матеріальна основа будь-якого суспільства і юридична категорія власності - правове врегулювання економічних відносин власності, яке і породжує утворення самого поняття “права власності”.
1.1. Власність як економічна категорія.
Право власності закріплює матеріальну основу будь-якого суспільства -
економічні відносини власності. Тому відносини власності і право власності
- взаємопов’язані категорії. Право власності є юридичним вираженням, формою
закріплення економічних відносин власності. Тому, необхідно вияснити, що
таке власність в економічному значенні і які правові форми її реалізації.
Власність це ставлення певних осіб до матеріальних благ як до своїх, як до тих, що належать їм. Відповідно всі інші особи відносяться до цих благ як до чужих, до тих, що їм не належать. Можна сказати, що власність це відносини між людьми з приводу матеріальних благ, які полягають в приналежності цих благ одним особам (чи їх колективам) і у відчуженні від них всіх інших осіб. Приналежність чи привласнення матеріальних благ є сутністю відносин власності, що складаються з їх приводу між людьми.
Привласнення - двоєдиний процес, який полягає насамперед в тому, що суспільство відвойовує у природи певні блага і перетворює їх на свою користь. Однак акт привласнення цим не закінчується. Його продовженням служить розподіл відвойованих у природи благ між членами суспільства, причому цей процес здійснюється одночасно.
Виробництво матеріальних благ є змістом процесу і завжди носить суспільний характер. Без виробництва не може бути привласнення так як не можливо привласнити те, що не вироблено, чого не існує в природі.
Привласнення включає в себе наступний після виробництва розподіл добутих суспільством матеріальних благ між окремими особами, групами осіб, класами чи всім суспільством. Проходить він як в формі безпосереднього розподілу, так і в формі обміну продукцією і товарами між виробниками і споживачами.
Привласнення продукту закінчується в процесі виробничого чи особистого його вжитку, а тому привласнення - це цілий процес, який включає виробництво, розподіл, обмін і споживання матеріальних благ. Взаємодія всіх цих елементів названого процесу утворює історично визначену форму привласнення, сукупність відносин власності, а точніше, форми реалізації відносин власності в діяльності людей.
Власність в економічному значенні і є історично визначена суспільна форма привласнення матеріальних благ і насамперед засобів виробництва.
Зміст економічних відносин власності як стану привласнення приналежності матеріальних благ певним особам полягає в їх можливості використати таке майно незалежно від будь-чиєї волі, виключно за своїм бажанням, усуваючи від нього всіх інших осіб, чи допускаючи їх до власних матеріальних благ знову-таки за своїм бажанням. Можна сказати, що мова йде про встановлення власником повного господарського відання над майном, яке йому належить.
Правові форми реалізації відносин власності. Правове оформлення чи регулювання відносин власності складається з таких норм, які, по-перше, встановлюють саму можливість (чи неможливість) приналежності матеріальних благ певним особам, юридично закріплюючи економічний (фактичний) стан їх привласнення. До них, наприклад, відносяться конституційні (державно- правові) правила про форми власності, які визначаються і охороняються державою, а також адміністративно-правові і цивільно-правові норми про способи набуття і припинення прав на майно. По-друге, правила, які встановлюють характер і межі поведінки власників майна, які охороняються законом, тобто їх повноваження, які оформлюють конкретні можливості господарчого відання над майном. Це цивільно-правові норми про повноваження власників і інших власників майна.
І по-третє, правові способи захисту власників матеріальних благ від посягань інших осіб на привласнене ними майно (норм цивільного, адміністративного, кримінального права про захист відносин власності).
Усі перераховані правила - різногалузеві, оскільки економічні відносини власності регулюються нормами різних галузей права, хоча провідна роль належить цивільно-правовим нормам.
1.2. Юридичне поняття власності.
Правове врегулювання економічних відносин власності породжує утворення права власності, за допомогою якого стверджується панування власника над не належним йому майном та його повноваження з володіння, користування та розпорядження.
В юридичній науці термін “право власності” вживається в об’єктивному і суб’єктивному значеннях.
1.2.1. Право власності в об’єктивному значенні - це сукупність правових норм які регулюють відносини власності у тій чи іншій правовій системі. Об’єктивне право складається з норм, які закріплюють володіння, користування і розпорядження майном, а також норми, які охороняють і захищають права власності від протиправних дій третіх осіб.
Отже, право власності в об’єктивному розумінні є одним з найважливіших правових інститутів цивільного права. З допомогою правових норм, що входять до його складу, не лише закріплюються матеріальні блага за конкретним суб’єктом, а й регулюється порядок набуття і припинення права власності, здійснення володіння, користування і розпорядження майном, а також захист законних прав власника.
Природа цього інституту має комплексний характер, оскільки поряд з нормами цивільного права, які займають центральне місце і за змістом, і за обсягом, до його складу входять норми інших галузей права: державного, кримінального, адміністративного, фінансового тощо.
1.2.2. Право власності у суб’єктивному розумінні - це закріплення у відповідних нормах права можливості конкретного власника (індивіда чи колективу) володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд у межах, передбачених законом.
Отже, право власності у суб’єктивному розумінні - це суб’єктивне
цивільне право абсолютного характеру, яке існує у межах конкретного
правовідношення власності і може належати суб’єктам, окремому громадянину
(фізичній особі), колективу громадян (юридичній особі) або державі в
цілому.
Абсолютний характер права власності означає, що правомочному суб’єкту
(громадянину, юридичній особі, державі) протистоїть необмежена кількість
зобов’язальних суб’єктів, які не повинні своїми діями порушувати це право.
Суть суб’єктивного права власності полягає в тому, що воно забезпечує
власнику відповідну поведінку з боку оточуючих осіб і тим самим надає змогу
володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном. Всі інші
особи - не власники - мають утримуватися від вчинення будь-яких дій, які
перешкоджають власнику здійснювати належне йому суб’єктивне право за своїм
розсудом і в своїх інтересах.
