Захист права власності
План
Вступ………………………………………………………...стр.3
I Глава: Право власності…………………………………..стр.4
1.1.Загальне поняття власності і права власності….с.4
1.2.Загальні умови виникнення права приватної власності у громодян………………………………………..стр.9
1.3.Об”єкти права приватної власності громодян….стр.14
1.4.Здійснення громодянами права приватної власності……………………………………………………..стр.20
II Глава:Сутність захисту права власності……………….стр.23
III Глава:Засоби захисту права власності…………………стр.25
3.1.Витребування майна власником з чужого незаконного володіння……………………………………...стр.25
3.2.Витребування грошей і ціннихпаперів на пред”явника………………………………………………….стр.32
3.3.Захист прав власника від порушень, не поєднаних з позбавленням володіння…………………………………..стр.33
3.4.Інші засоби цивільно-правового захисту права власності……………………………………………………..стр.34
IV Глава:Засоби захисту права інтелектуальної власності…стр.35
Висновок……………………………………………………стр.38
Список використаної літератури………………………..стр.40
Вступ
У кожній державі центральним правовим інститутом є інститут власності.
Його регламентація визначає характер регулювання інших інститутів
цивільного права. Серед численних нормативних актів в Україні щодо питань
власності важливе місце займають Закон України "Про власність" від 7
лютого 1991 р. та Цивільний кодекс України (розділ 2, глави 6-12).
Поведінка тих чи інших осіб може створювати загрозу для власності, суб’єктами якої вони не є. Це вимагає від держави брати на себе захист права власності, в тому числі й цивільно-правовими засобами.
Дана проблема виглядає особливо актуальною в зв’язку з процесами формування правової держави та багатоманіття форм власності в Україні. У статті 13 Конституції України записано: “Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб’єкти права власності рівні перед законом” [1;7].
Певною мірою захист права власності здійснюється за допомогою норм права, що належать до різних галузей законодавства. Скажімо, окремі види протиправної поведінки, що загрожує порушенню права власності, розглядаються кримінальним правом як злочини і передбачають застосування відповідних санкцій з боку правоохоронних органів.
В даній курсовій роботі ставиться мета визначити сутність та засоби цивільно-правового захисту права власності. Зокрема розглядаються такі засоби захисту як витребування майна власником з чужого незаконного володіння, витребування грошей і цінних паперів на пред’явника, інші засоби захисту права власності від порушень.
Окрему увагу в роботі приділено такій проблемі, як захист інтелектуальної власності. Зараз ця проблема перебуває в центрі уваги багатьох правників-науковців, адже значення її зростає у зв’язку з економічними реформами.
Але насамперед в цій курсовій роботі розглядаються поняття власності та права власності, умови виникнення права приватної власності у громодян, об”єкти права приватної власності, а також здійснення громодянами права приватної власності.
I. Глава: Право власності.
1.1.Загальне поняття власності і права власності
Існування людини забезпечується головним чином завдяки суспільному
виробництву, в процесі якого створюються необхідні для неї матеріальні
блага (за винятком благ, безпосередньо створених природою). Звичайно ж
функціонування такого виробництва неможливе без повної взаємодії людей.
Тобто заради досягнення тих чи інших цілей суспільного виробництва і
задоволення таким чином своїх потреб вони змушені вступати у відповідні
взаємовідносини (суспільні відносини) між собою, які набувають насамперед
виробничого забарвлення.
У найбільш узагальненій формі власність можна визначити як відносини між
людьми з приводу привласнення матеріальних благ та встановлення влади над
ними, приналежності їх конкретній особі. Саме ці відносини є рушійною
силою суспільного виробництва, є його сутністю. Для того, щоб було що
привласнювати необхідно насамперед належним чином підготувати предмети
природи, створити нові матеріальні блага. Така діяльність людини стає
ефективною і набуває для неї адекватної значимості лише в умовах певної
самоорганізації суспільства. Для ізольованого індивіда привласнення такого
значення не має, оскільки він позбавлений як можливості так і необхідності
вступати у відносини з іншими індивідами йому подібними.
Першооснову усіх форм власності становлять економічні відносини
привласнення матеріальних благ у процесі виробництва. Тому власність у
такому значенні є її економічним розумінням. Міжтим економічні відносини
власності, які існують в цілому помимо волі і свідомості людей, можуть
бути об'єктом правового регулювання, одержуючи відповідне оформлення в
нормах права. У такому разі проявляється юридичний зміст власності.
Закріплення відносин власності правовими засобами здійснюється під впливом
волі суспільних груп, які прийнято називати класами.. Однак історичний
розвиток суспільних відносин свідчить, що в сучасних умовах відбувається
процес нівелювання класового впливу на формування відносин власності і
посилення на них впливу тих суспільних груп, які домінують в суспільстві,
об'єднуючись між собою заради суспільно-прогресивної ідеї.
Важливо, що суспільство не обмежується правовим закріпленням засобів
виробництва і продуктів праці за конкретними особами чи їх колективами.
Відносини власності одержують також необхідну регламентацію і примусовий
захист. У такому разі врегульовані правовими нормами економічні відносини
власності набувають ознак якісно нових відносин — відносин права
власності.
В ході привласнення суспільство обертає в свою користь багатства
природи, створює нові матеріальні блага. Однак цього недостатньо для
існування членів суспільства, оскільки вони повинні одержати для вчасних
потреб ці матеріальні блага. Тому не менш важливою є кінцева стадія
привласнення — розподіл матеріальних благ між членами суспільства.
Власність обумовлює необхідність суспільного розвитку, виробництва.
Водночас без виробництва неможливе існування власності, оскільки не можна
привласнити те, чого не існує. Привласнення не є самоціллю суспільства. В
кінцевому випадку здобуті чи створені матеріальні блага використовуються
для відновлення процесу виробництва та безпосередньо споживаються членами
суспільства. Отже, економічні відносини власності включають наступні
визначальні стадії їх реалізації: а) заволодіння багатствами природи та створення нових матеріальних благ; б) розподіл матеріальних благ між членами суспільства та їх колективами; в) виробниче та особисте споживання матеріальних благ. Зазначені стадії
економічних відносин здійснюються безпосередньо учасниками (суб'єктами)
цих відносин, які мають бути наділені для цього відповідними
повноваженнями, а саме — повноваженнями «господаря» (власника).
Виробничі відносини, в тому числі і відносини власності, розвиваються і
існують незалежно від волі конкретних індивідів, оскільки такі відносини
уявляють собою об'єктивний результат діяльності людей та їх утворень. Під
таку діяльність підпадають численні акти вольової поведінки людей, які в
своїй сукупності утворюють особливу категорію економічних відносин
власності, а саме — майнових відносин. Таким чином, майнові відносини як
реально існуюча форма проявлення та реалізації виробничих відносин,
формуються завдяки вольовим актам людей та їх колективів, що робить
можливим розповсюдження на них відповідного правового регулювання.
Правове врегулювання економічних відносин власності породжує утворення
права власності, за допомогою якого утверджується панування власника над
належними йому речами та його повноваження по володінню, користуванню та
розпорядженню цими речами. Перераховані повноваження власника є для нього
найбільш значимими і в своїй сукупності складають зміст економічних
відносин власності. Право власності регулює лише статику майнових відносин
власності, тобто визначає стан приналежності матеріальних благ індивідам.
Що ж до відносин по розподілу матеріальних благ індивідам та їх переходу
від одних осіб до інших (тобто їх динаміка), то їх регулювання
здійснюється іншими правовими нормами (наприклад, зобов'язальноправовими).
В цивільноправовій науці право власності має два значення: в
об'єктивному і суб'єктивному розумінні. Право власності в об'єктивному
розумінні — це сукупність правових норм, які встановлюють і охороняють
приналежність матеріальних благ конкретним суб'єктам (в тому числі
визначають підстави та умови виникнення і припинення у них такого права
щодо цих благ). Подібна сукупність норм в цілому утворює цивільноправовий
інститут права власності. Варто, однак, зауважити, що норми інституту
права власності містяться як в цивільному законодавстві, так і в інших
галузях законодавства (конституційному, земельному, пенсійному, сімейному
та ін). Тому такий правовий інститут є всі підстави вважати комплексним
(багатогалузевим) інститутом права. Ним регулюються, як правило, лише ті
відносини власності, які набувають форму товарно-грошових відносин. Інші ж
майнові відносини щодо власності є предметом регулювання чи захисту інших
галузей права (кримінального, адміністративного та ін.).
До інституту права власності мають відноситися ті норми, які: а) встановлюють приналежність матеріальних благ власнику; б) встановлюють підстави та умови виникнення у суб'єктів права
власності; в) визначають обсяг повноважень власника по володінню, користуванню та
розпорядженню матеріальними благами; г) встановлюють підстави та умови припинення права власності на
приналежні суб'єкту матеріальні блага; д) встановлюють правові засоби захисту (охорони) прав власника.
Вищенаведені критерії дають можливість виявити в різних галузях
законодавства ті норми, які мають бути віднесені до інституту права
власності. Безумовно переважна їх частина є цивільно-правовими.
Право власності в суб'єктивному значенні — це передбачене і
гарантоване законом право конкретного суб'єкта-власника (громадянина,
колективного утворення, держави) здійснювати володіння, користування,
розпорядження та інші можливі правомочності щодо належного йому майна на
свій розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не передбачено законом. Таким
чином, суб'єктивне право власності, як і будь-яке інше суб'єктивне право,
означає міру можливої поведінки уповноваженої особи (власника) щодо
належного їй майна. Повноваження власника є динамічною категорією,
залежною від суспільного ладу, державного устрою, загального рівня
людської цивілізації та інших чинників. Розвиток світової цивілізації
засвідчує, що лише у високорозвинених (економічно та інтелектуально)
країнах, в яких утверджуються демократичні інститути та пріоритет людських
цінностей, досягається оптимальний обсяг правомочностей власника та
створюються рівні правові можливості співіснування різних форм власності.
Суб'єктивне право власності носить абсолютний характер . Це означає, що
власнику протистоїть необмежена і безпосередньо не визначена кількість
осіб, яким забороняється порушувати таке суб'єктивне право та створювати
перешкоди його здійсненню. В юридичній літературі вважається, що
суб'єктивне право власності «існує в межах конкретного право-відношення
власності»'. Не заперечуючи можливість такого підходу в оцінці факту
прояву суб'єктивного права власності, на наш погляд, необхідно все-таки
звертати увагу на певну умовність існування цього правовідношення,
оскільки такого «конкретного» правовідношення в юридичному розумінні цього
поняття може і не бути.
Суб'єктивне право власності — це не абстракція. Воно
характеризується своїм конкретним наповнювальним змістом. Загально
прийнято, що його зміст становлять правомочності власника: володіння,
користування та розпорядження належним йому майном. Перераховані
правомочності були сформульовані протягом багатовікового формування
правової системи і одержали серед юристів назву «тріади». В правовій
науці, однак, немає єдності щодо авторства такої «тріади». Довгий час вона
вважалася дітищем римського приватного права.
В Росії «тріада» вперше знайшла своє відображення в 1832 р. в с.420 т.Х
ч.І Зводу законів Російської імперії. В цивільному законодавстві
радянського періоду «тріада» правомочностей також була безпосередньо
законодавчо закріплена. Знайшла вона своє відображення і в законодавстві
незалежної України, зокрема, в Законі України «Про власність». Зазначені
правомочності в тій чи іншій інтерпретації містяться в законодавстві
більшості країн.
Кожна з правомочностей має своє призначення. Так, володіння означає
юридично забезпечену можливість власнику мати майно у своєму віданні, у
сфері свого фактичного господарського впливу.
