Право приватної власності передбачає наділення громадянина-власника
юридично забезпеченою можливістю здійснювати у передбачених законом межах
права щодо володіння, користування і розпорядження належним йому майном.
Зазначені правомочності власника утворюють зміст права власності громадян.
У цивільному законодавстві, інших законодавчих актах, як правило, не
визначається конкретний обсяг правомочностей громадян щодо їх приватної
власності. Лише в окремих випадках законодавець встановлює безпосередні
межі здійснення громадянами правомочностей права приватної власності щодо
того чи іншого конкретного майна (наприклад, стосовно земельних ділянок,
приватного підприємства, зброї, валютних цінностей). Тому, визначаючи
обсяг правомочностей громадянина щодо належного йому майна, необхідно
враховувати загальні принципи здійснення цивільних прав, соціально-
економічну природу власності громадян і особливості окремих її об’єктів.
Власник, як зазначається в ст.4 Закону «Про власність», має право
вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону, і
використовувати таке майно для господарської та іншої не забороненої
законом діяльності. При цьому власник зобов’язаний додержуватися моральних
засад суспільства, не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не
порушувати права і охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб,
адміністративно-територіальних утворень і держави. 1 лише у випадках і
порядку, встановлених актами законодавства України, діяльність власника
може бути обмежена або припинена. Недотримання власником встановлених
законодавством України вимог може бути підставою для відмови у захисті
права приватної власності, оскільки цивільні права охороняються законом
лише за умови, що їхнє здійснення не суперечить призначенню цих прав у
суспільстві.
У період переходу України до ринкових відносин в новому цивільному
законодавстві набирає реального змісту формула: «дозволяється все, що не
заборонено законом». Не заперечуючи можливість її застосування в інституті
права власності, на наш погляд, необхідно обов’язково враховувати ту
обставину, що у цивільному законодавстві, як правило, прямо не
перераховуються усі неправомірні дії громадян-власників. Практично це й
неможливо передбачити. Тому звернення до загальних критеріїв визначення
правомірності чи неправомірності дій власників є цілком виправданим і не
суперечить закону. Це стосується однаковою мірою усіх трьох елементів
правомочності власника, тобто володіння, користування і розпорядження.
Причому обсяг правомочності (її обмеження) може встановлюватися як щодо
сукупності усіх названих елементів, так і щодо кожного з них, що зумовлено
неоднаковим їх значенням для власника і оточуючих осіб.
Володіння об’єктами права приватної власності (тобто фактичне панування
над річчю чи фактичне утримання її в сфері власних потреб власника) кожен
громадянин здійснює самостійно або за власною волею спільно з іншими
особами (як фізичними так і юридичними), зокрема членами сім’ї. Проте таке
спільне володіння не породжує в останніх права власності. Власник вправі
передати належне йому майно у володіння інших осіб, не втрачаючи при цьому
права власності. Власник не завжди може бути зацікавлений мати майно у
своєму фактичному володінні. Можливі ситуації, коли фактичне володіння
майном для власника є недоцільним. Так, як правило, громадяни володіють
грошовими сумами в межах, необхідних для задоволення власних потреб.
Залишкові ж суми вкладають в кредитні установи, акції, інші цінні папери,
оскільки це надає їм можливість одержувати дивіденди чи інший прибуток.
Користування майном також є для власника одним з найважливіших рушійних
мотивів у набутті права власності, оскільки ця правомочність безпосередньо
сприяє задоволенню його матеріальних, культурних і господарських потреб.
Користування, як і володіння, власник може здійснювати самостійно або
спільно з іншими особами. Він вправі вимагати усунення перешкод по
користуванню своїм майном, захищати іншим чином це право. Іноді
користування власністю можливе лише при дотриманні громадянином тих чи
інших спеціальних умов. Так, для самостійного користування автомобілем,
літаком чи іншим транспортним засобом необхідно мати відповідне
посвідчення на право управління, для експлуатації житлового будинку,
деяких його комунікацій повинні бути дотримані протипожежні та інші
правила. Власник може бути позбавлений можливості, всупереч власній волі,
користуватися своєю власністю, наприклад у разі арешту майна у зв’язку зі
скоєнням злочину чи його засудженням до позбавлення волі.
Розпорядження є не менш важливим правом власника. Воно остаточно
утверджує абсолютну владу громадянина над майном, дає можливість
реалізувати цю владу шляхом тимчасової передачі майна іншим особам або
відчуження його за угодами продажу, дарування, заповіту тощо. У багатьох
випадках без права розпорядження право власності взагалі було б позбавлене
доцільності, наприклад, щодо права власності на грошові кошти. Реалізуючи
свої грошові доходи, громадяни набувають у власність чи тимчасове
користування майно, отримують необхідні послуги для задоволення своїх
потреб. Дякуючи праву розпорядження, громадяни мають можливість
здійснювати підприємницьку та іншу господарську діяльність. Як правило,
лише власник може визначати юридичну чи фактичну долю належної йому речі.
Наділяючи власника максимально можливими повноваженнями по володінню,
користуванню і розпорядженню майном, законодавець водночас визначає певні
загальні або спеціальні правила їх здійснення. Прикладом загальних правил,
що встановлювалися законодавством соціалістичного періоду, була заборона
громадянам одержувати від своєї власності «нетрудові доходи».' Звичайно,
сьогодні ця заборона не діє, оскільки громадянам надано право одержувати
прибутки та інші плоди від своєї власності будь-яким чином, прямо не
забороненим законом. Зрозуміло, що використовуючи своє майно для
систематичного одержання прибутків, громадянин зобов’язаний дотримуватися
правил, встановлених для підприємництва чи іншої діяльності суб’єктів
цивільних правовідносин. Водночас для нового законодавства ринкової
орієнтації здебільшого характерне встановлення спеціального правового
режиму здійснення правомочностей власника щодо окремих видів майна
(валютних цінностей, зброї, земельних ділянок тощо).
Законодавством можуть встановлюватися обмеження або заборони щодо
ввезення в Україну, вивезення з України та транзит через її територію
товарів та інших предметів окремих видів (ст.51 Митного кодексу України).
Наприклад, Кабінет Міністрів України своєю Постановою від 11 вересня 1996
р. затвердив Перелік предметів промислового призначення, що застосовуються
у виробничій сфері, вивезення (пересилання) яких громадянами України,
іноземцями та особами без громадянства за межі території України
забороняється (Урядовий кур’єр. — 1996. — 19 вересня)
II Глава: Сутність захисту права власності.
Захист права власності має велике значення вже тому, що власність в її різних формах є основою економічного розвитку суспільства. Дане право – одне з найважливіших невід’ємних прав людини, і його забезпечення – важливе завдання всіх органів правової держави.
На захист права власності спрямовані норми не тільки цивільного, а й інших галузей права, зокрема кримінального, адміністративного, трудового тощо. Кримінальне право встановлює відповідальність за злочинні посягання на майно держави, юридичних осіб і громадян, адміністративне передбачає покарання за дрібні вчинки, що порушують чиєсь право власності, а трудове регламентує матеріальну відповідальність працівників за шкоду, завдану ними работодавцеві. Крім того, захисту права власності певною мірою приділено увагу в земельному та сімейному законодавствах.
Особливості цивільно-правового захисту права власності, порівняно з іншими видами, пов’язані з тим, що він має на меті відновлення порушених прав, попереднього майнового стану особи, права якої порушено.
Прикладом звернення громадянина або юридичної особи до цивільно- правового захисту свого права власності може бути пред’явлення власником позову про витребування речі, яку в нього вкрадено. Також, якщо хтось заважає власникові користуватися своєю річчю, власник може пред’явити позов про усунення перешкод у користуванні нею. Далі, якщо власник з тої чи іншої причини не може витребувати річ, що вийшла з його володіння, він може за певних умов може вимагати відшкодування завданих йому збитків і поновити свій попередній стан у такий спосіб.
Різні норми й інститути цивільного права відіграють неоднакову роль у справі захисту права власності. Тому всіх їх можна умовно поділити на три категорії.
Правові норми першої з них встановлюють або закріплюють приналежність
(привласненість) матеріальних благ певним суб’єктам і беруть іх, таким
чином, під захист закону. До цієї групи норм належать, зокрема, норми
Конституції України, закону “Про власність”, який чітко визначає
можливість існування різних форм державної, колективної та індивідуальної
власності.
Норми права, що належать до другої групи, забезпечують умови для здійснення власниками належних їм прав. Вони також відіграють важливу роль у захисті права власності. Прикладдами можуть бути норми. Що встановлюють конкретний цивільно-правовий режим окремих об’єктів права власності – необхідність їх регламентації, можливості відчуження тощо.
Нарешті, третя категорія охоплює норми, що встановлюють відповідальність за скоєння незаконних дій з чужим майном, за завдавання матеріальної шкоди власникові і т.і. Ці норми безпосередньо охороняють і захищають повноваження власника від протиправних посягань.
Таким чином, хоча більшість цивільно-правових норм так чи інакше пов’язана з захистом права власності, але є й спеціальні засоби цивільного права, спрямовані на його безпосередній захист.
Отже, “…в цивільному праві прийнято розрізняти, по-перше, охорону
відносин власності в широкому розумінні слова з допомогою всіх норм
цивільного права, що забезпечують нормальний і безперешкодний розвиток
економічних відносин; по-друге, охорону відносин власності у вузькому
розумінні , або їх захист – як сукупність тих цивільно-правових засобів
(способів), які застосовуються у зв’язку зі скоєнням правопорушень проти
відносин власності”.
III Глава: Засоби захисту права власності.
3.1. Витребування майна власником з чужого незаконного влодіння
Витребування власником майна з чужого незаконного володіння (віндикація)
являє собою найважливіший цивільно-правовий засіб захисту права власності.
Таке витребування здійснюється шляхом пред’явлення позову в суд чи
арбітраж. Такий позов називають віндикаційним.
Позивачем по віндикаційному позову є власник майна або юридична особа,
якій майно передано в повне господарське відання або оперативне
управління. В останньому випадку державна або недержавна організація не є
власником майна, але їй передано в управління певне майно, й тому вона має
право й обов’язок вимагати повернення його від незаконного володільця.
Відповідачем по віндикаційному позову буває незаконний володілець –
фізична або юридична особа, яка володіє майном позивача без законних
підстав.
Ст. 32 Закону “Про власність” наголошує, що власник має право витребувати своє майно з чужого незаконного володіння. Підставою для віндикації може бути договір або адміністративний акт.
Таким чином, якщо власник передав свою річ у тимчасове користування за
договором майнового найму наймачеві, то наймач не буде відповідати по
віндикаційним позовом, адже він користується рііччю на правовій підставі.
Цією підставою в даному разі є укладений між власником та наймачем договір
майнового найму.
Якщо ж певна особа вкрала річ або купила її не у власника, а, наприклад, у громадянина, до якого ця річ перейшла за договором майнового найму, договором схову тощо, то така особа вважатиметься незаконним володільцем, позаяк продавець не міг передати покупцеві за договором купівлі-продажу права власності на річ, не маючи його сам.
