Цивільні зобов'язання

Оскільки договірні зобов'язання, що виникають у господарських правовідносинах, окрім норм ГК, регулюються також і нормами ЦК, то вказану цивільну класифікацію можна застосовувати й щодо споріднених господарських правовідносин. На відміну від ЦК, в якому передбачаються загальні положення про зобов'язання та правове регулювання їх окремих різновидів, що підкреслює системність цього інституту, ГК обмежується лише загальними положеннями та характеристикою господарських договорів. При цьому зовсім не регулюються позадоговірні господарські зобов'язання. Отже, на жаль, сучасний ГК України визначає не систему господарських зобов'язань, а лише їх найбільш поширені різновиди.

Залежно від визначеності предмета виконання розрізняються зобов'язання однооб'єктні й альтернативні. За характером взаємозв'язку одного з одним розрізняють головні та додаткові господарські зобов'язання. Залежно від сукупності прав і обов'язків, якими володіють суб'єкти господарських відносин, слід розмежовувати прості і складні зобов'язання.

Класифікація на види господарських зобов'язань можлива і за їх суб'єктним складом. Суб'єкти (сторони) господарсько-договірного зобов'язання виступають як кредитор (управнена сторона) і боржник (зобов'язана сторона), у тому числі в деяких зобов'язаннях із множинним складом осіб. У деяких випадках законом чи договором може бути передбачений порядок, згідно З яким при незадоволенні вимог кредитора основним боржником ці вимоги зобов'язаний виконати субсидіарний (додатковий) боржник. Так, відповідно до чинного законодавства засновник (власник) майна казенного (державного) підприємства несе субсидіарну (додаткову) відповідальність за зобов'язаннями такого підприємства в разі, якщо його майна недостатньо.

Самостійним різновидом господарських зобов'язань є регресні зобов'язання. Вони виникають у випадках, коли боржник за основним зобов'язанням виконує його замість інших боржників. Виконання зобов'язання одним із солідарних боржників дає йому право в порядку регресу стягнути з інших боржників ті витрати, які він раніше поніс, за винятком його частки. Однак слід зазначити, що ця класифікація носить суто теоретичний характер і не відображається у нормах ГК України. За ГК основними видами господарських зобов'язань є майново-господарські та організаційно-господарські. Вказані господарські зобов'язання набули свого розвитку та законодавчого закріплення відповідно за ринкових відносин. Однак саме ці різновиди не є досить дослідженими у сучасній українській юридичній думці.


2. Недійсність господарського зобов’язання за Господарським кодексом України


Згідно з ч. 2 ст. 4 Господарського кодексу України (далі —ГК) особливості регулювання майнових відносин суб'єктів господарювання визначаються цим Кодексом. Відповідно до ч. 2 ст. 9 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання. Із зазначених положень випливає, що ГК має розглядатись як спеціальний закон у сфері правового регулювання тих майнових відносин, учасником, яких є суб'єкт господарювання і щодо яких значення загального закону має ЦК. Таким шляхом йде сьогодні, в цілому, і судова практика. Разом з тим послідовному дотриманню такого підходу заважають випадки, коли ГК, замість встановлення певних особливостей регулювання майнових відносин(а для цього, принаймні, слід використовувати той самий термінологічний апарат), запроваджує правила, які не можуть розглядатись як спеціальні. Зазначене не сприяє гармонійному поєднанню норм ЦК та ГК у систему загальних та спеціальних норм. Тому окремі спроби надати рекомендації щодо застосування на практиці обох кодексів є досить суперечливими і демонструють численні труднощі. Власне, необхідність узгодження ГК та ЦК була очевидною ще в момент їх прийняття. Це, звичайно, не означає, що норми ГК мають бути приведені у відповідність до норм ЦК - у процесі узгодження зміни слід вносити, на наш погляд, до обох кодексів.

Зупинимось на аналізі норм ГК щодо недійсності господарських зобов'язань, а норми ЦК щодо недійсності правочинів будуть розглянуті окремо.

ЦК поділяє правочини, що не створюють тих наслідків, на які вони спрямовані, на два види: нікчемні та оспорювані, до яких застосовуються принципово різні правила.

Натомість ГК фактично розглядає як оспорювані й ті зобов'язання, які виникають з правочинів, що за ЦК є нікчемними. Дійсно, згідно з ч.1 ст.207 ГК, господарське зобов’язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю чи в частині.

З тексту ч. 1 ст. 207 ГК можна зробити висновок, що зобов'язання, «вчинене» з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, віднесене за ГК до оспорюваних. Проте правочин, вчинений з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, не може не порушувати тим самим публічного порядку. Але такі правочини відповідно до ч. 2 ст. 228 ЦК є нікчемними. Віднесення правочинів які порушують публічний порядок, до нікчемних означає безумовне позбавлення правового захисту осіб, яких цим правочином передбачалося наділити правами Таке позбавлення диктується необхідністю збереження публічного порядку, що є важливим для суспільства в цілому. Наявність істотного публічного інтересу виключає можливість встановлення залежності позбавлення правового захисту особи від волевиявлення іншої особи або органу державної влади. Тому правило про нікчемність таких правочинів не може мати винятків, а правило про можливість їх оспорювання не можна розглядати як спеціальне, тобто таке, що виключає застосування загальної норми, оскільки це призвело б до руйнування засадничого регулювання.

Ч. 1 ст. 207 ГК містить шкідливе положення про те, що господарське зобов'язання може бути визнано судом недійсним на вимогу не тільки однієї із сторін, а і на вимогу «відповідного» органу державної влади (тобто порушується принцип диспозитивності в частині вільного, на власний розсуд здійснення особою своїх прав). Держава не повинна звертатися з позовом про визнання недійсним господарського зобов'язання, змістом якого не є права чи обов'язки держави.

У ч. 2 ст. 207 ГК йдеться про можливість визнання недійсною нікчемної умови господарського зобов'язання, але визначення поняття «нікчемна умова зобов'язання» немає. Однак, як відомо, зобов'язання є правовідношенням, зміст якого становлять права та обов'язки сторін; що такс «умова зобов'язання», а тим більш «нікчемна умова зобов'язання», є невідомим. Що ж до нікчемних правочинів, то визнавати їх недійсними не слід, оскільки таке визнання не є способом захисту прав або інтересів.

Слід також узяти до уваги, що оскільки згідно з ч. 2 ст. 179 ГК Кабінет Міністрів України, інші уповноважені ним органи виконавчої влади можуть затверджувати типові договори лише у визначених законом випадках, то саме у цих випадках доцільніше було б законом встановлювати вимоги до окремих типових договорів, що б дало змогу врахувати специфіку тих чи інших відносин.

Перелік умов договорів приєднання, які згідно з ч.2 ст. 207 ГК визнаються нікчемними:

перший вид таких умов містить два підвиди — умови, що: а) виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або б) взагалі не покладають на зобов'язану сторону певних обов'язків. Що стосується першого підвиду відмітимо, що ч. 2 ст. 634 ЦК надає стороні, яка приєдналася, більш широкі можливості захисту своїх прав. Крім того у ч, 2 ст. 207 ГК йдеться про заборону обмеження відповідальності саме виробника продукції, виконавця робіт (послуг), у той час як у ч. 2 ст. 634 ЦК — другої сторони договору приєднання, незалежно від того, чи є вона виробником продукції, виконавцем робіт (послуг).

Другий вид умов договорів приєднання, які згідно з ч. 2 ст. 207 ГК визнаються нікчемними, — це умови, що допускають односторонню відмову від зобов'язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов. це обмеження є недостатнім: має бути встановлене таке регулювання, щоб договірна умова про право на односторонню відмову від будь-якого договору або односторонню зміну його умов вважалася нікчемною, крім випадків, коли для певних договорів таке право передбачене законом. На жаль, чинними ГК та ЦК передбачене протилежне. Так, згідно з ч. 1 ст. 188 ГК зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором; відповідно до ч. 1 ст. 651 ЦК зміна або розірвання договору допускаються лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Проте заява про зміну або розірвання договору є одностороннім правочином; здатність вчиняти правочини не є І суб'єктивним правом, а належить до правоздатності, обсяг якої не повинен встановлюватися договором.

Нарешті, третій вид умов договорів приєднання, які згідно з ч. 2 ст. 207 ГК визнаються нікчемними, це умови, що вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно великого розміру санкцій у разі відмови його від договору і не встановлюють аналогічної санкції для виконавця. Однак це положення взагалі ніколи не може застосовуватися, оскільки жодна правова ситуація не повинна підпадати під гіпотезу цієї норми. Дійсно, санкції можуть встановлюватися лише на випадок протиправної поведінки. Тому якщо сторона має право на відмову від договору, то жодної санкції за це не може бути передбачено. Якщо ж сторона не має права на відмову від договору, то її заява про таку відмову за належного регулювання не повинна створювати правових наслідків.

Багато труднощів у судовій практиці викликає застосування ч.1 ст. 208 ГК. зобов'язання визнано недійсним як таке, що Згідно з цією нормою, якщо господарське вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін — у разі виконання зобов'язання обома сторонами — в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

Висновки


Чинний Господарський кодекс України не місить системи господарських зобов'язань, а лише називає їх деякі різновиди. Це положення не можна назвати повною мірою виваженим, бо у розділі 4 ГК досить детально регламентуються інші різновиди господарських різновидів, які навіть і не згадані у ст. 173 ГК України.

Відповідно до ч. 2 ст. 9 Цивільного кодексу України, законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання. Із зазначених положень випливає, що ГК має розглядатись як спеціальний закон у сфері правового регулювання тих майнових відносин, учасником, яких є суб'єкт господарювання і щодо яких значення загального закону має ЦК.

ЦК поділяє правочини, що не створюють тих наслідків, на які вони спрямовані, на два види: нікчемні та оспорювані, до яких застосовуються принципово різні правила.

Натомість ГК фактично розглядає як оспорювані й ті зобов'язання, які виникають з правочинів, що за ЦК є нікчемними. Тому необхідно узгодити норми ЦК і ГК, щоб таких розбіжностей не було, оскільки дана невідповідність ставить під сумнів правильне вирішення спорів з господарських зобов’язань.

Список використаної літератури


1.       Господарський кодекс України. – Х.: ТОВ „Одіссей”, - 2009. – 240 с.

2.       Цивільний кодекс України. – Х.: «Одіссей», 2007. – 424с.

3.       Гусак М., Данішевська В., Попов Ю. Недійсність господарського зобов’язання за Господарським кодексом України // Право України. – 2007. - №7. – 147 с.

4.       Ніколенко Л., Шмат А., Правові проблеми класифікації господарських зобов’язань // Право України. – 2007. - №11. – 164 с.

5.       Орлова І. Визначення державних гарантій виконання державних зобов’язань // Підприємництво, Господарство і Право. = 2007. - №9. – 176с.

6.       Кравчук С. Й. Господарське право України: Навчальний посібник. – К.: Кондор, 2007. – 264 с.

7.       Пилипенко А. Я., Щербина В. С. Господарське право. – К.: Вентурі, 1996. – 364 с.


Страницы: 1, 2



Реклама
В соцсетях
скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты