Зобов'язування (веління) — покладання на особу обов'язку активної поведінки (роби тільки так), наприклад, обов'язок забезпечення обвинуваченому права на захист.
Заборона — це покладання на особу обов'язку утримуватися від вчинення дій певного роду (тільки так не роби), наприклад, заборона пропаганди війни, національної чи расової переваги одних народів над іншими. Норми особливої частини Кримінального кодексу є фактично заборонами, оскільки вони вста новлюють відповідальність за певні дії і тим самим їх забороняють. Зобов'язування (веління) і заборони превалюють в основному в галузях, що належать до публічного права.
Способи правового регулювання (дозволяння, зобов'язування, заборона) з більшою ефективністю досягають своєї мети лише в тісному взаємозв'язку один з одним.
Трьом способам правового регулювання (дозволянню, зобов'язуванню, забороні) відповідають три різновиди норм права: такий, що дозволяє (надає правомочностей); такий, що зобов'язує; такий, що забороняє, а також три форми реалізації права: використання, виконання, додержання.
Крім способів правового регулювання виділяють його типи (режими):загально дозвільний і спеціально-дозвільний.
Загально дозвільний це тип правового регулювання, який базується на своєрідній презумпції дозволу виконувати ті чи інші дії. Виняток становлять випадки прямої заборони законом тих або інших дій. Отже, цей тип правового регулювання виходить з формули: дозволено все, крім того, що прямо заборонено законом.
Спеціально-дозвільний — тип правового регулювання, основу якого складає загальна заборона певних видів дій, але при цьому формулюється конкретне звільнення від неї, тобто робиться виняток із загальної заборони. В цьому типі правового регулювання реалізується принцип: заборонено все, за винятком того, що прямо дозволено законом.
Серед усіх елементів політичної системи лише виключно держава:
а) володіє суверенною владою як суб'єкт, що уособлює суверенітет народу і суверенітет нації, а також є результатом реалізованого народом права на самовизначення;
б) виступає офіційним представником усього народу;
в) забезпечує і захищає права своїх громадян, а також інших осіб, що на законних підставах перебувають на її території;
г) здатна задовольняти загальнолюдські потреби, виконувати соціальну та інші функції;
ґ) має спеціальний апарат управління і примусу, який забезпечує виконання державних функцій;
д) може встановлювати загальнообов'язкові правила поведінки і з їх допомогою регулювати суспільні відносини.
Ці властивості держави зумовлюють її особливе, провідне місце і роль у політичній системі суспільства. Ця роль держави виявляється в тому, що вона:
1. визначає перелік суб'єктів, які наділяються правом брати участь в управлінні справами суспільства, тобто визначає перелік матеріальних елементів політичної системи суспільства;
2. визначає конкретні повноваження кожного з матеріальних елементів політичної системи у сфері політичних відносин;
3. контролює, координує і припиняє діяльність будь-яких суб'єктів політики.
Таким чином, держава, спираючись на такі методи здійснення влади, як примус і переконання, керує і спрямовує діяльність інших суб'єктів політичної системи в тому обсязі, який з її точки зору необхідний для вирішення загальносоціальних завдань. Досягається це шляхом визначення і закріплення в нормативних актах і, насамперед, у законах, що приймаються уповноваженими органами держави, прав і обов'язків інших суб'єктів політичної системи, всіляким сприянням з боку держави розвитку демократичних суспільних відносин, забезпеченням обов'язкового дотримання всіма учасниками суспільних відносин вимог закону, інших правових актів. Держава здійснює облік і контроль за діяльністю об'єднань громадян, передбачає відповідальність як організацій, так і індивідів за порушення законодавства.
До того ж держава, особливо демократична, правова, здійснюючи політичні функції, надає можливість і заохочує громадян та їх об'єднання брати участь у державних справах, вирішувати найважливіші загальносуспільні проблеми. Враховуючи викладене, треба визнати, що сучасна демократична держава є своєрідним центром тяжіння всіх політичних сил і є виразником і реалізатором їх інтересів.
Головною метою формування нової політичної системи є перехід до справжньої, дієвої народної демократії. Для того щоб нова політична система була завжди здатною до самооновлення й адаптації, необхідно, згідно з положенням нової Конституції України, докорінно опрацювати механізм представницької і безпосередньої демократії, широко втілити в суспільне життя елементи самоврядування, зламати бюрократичну машину, обравши справді професіональний, кваліфікований парламент. Виконавча влада повинна бути також висококваліфікованою, а її апарат - невеликим, але здатним ефективно працювати.
У зв'язку з докорінною перебудовою механізму представницької демократії і безпосередньої демократії виникає необхідність удосконалити виборче законодавство на багатопартійній основі, чітко визначити процедури виборів Президента, народних депутатів України і місцевих представницьких органів.
До основних напрямів становлення й розвитку нової політичної системи слід віднести побудову демократичної, правової, соціальної держави, як записано в Конституції, з ефективно діючим парламентом, професіональним висококваліфікованим, сильним урядом і з незалежними судовими органами — тобто з чітким поділом влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки з розмежуванням їхніх функцій. Важливим завданням є зміцнити законність і правопорядок, виключити можливість узурпації влади та зловживань, ефективно протидіяти бюрократизмові і формалізмові; утвердити верховенство закону, безперечно дотримуватися його на всіх рівнях усім громадянам; забезпечити гідні людини умови житія.
Демократизм держави і державного ладу загалом виявляється насамперед у визнанні народу носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні, а також у поєднанні безпосереднього народовладдя зі здійсненням влади через органи державної влади і місцевого самоврядування.
Розглядаючи місце і роль держави у політичній системі, слід спинитися на проблемі співвідношення держави з громадянським суспільством. Визначальним при взаємодії держави і громадянського суспільства є те, що держава:
а) сприяє створенню громадянського суспільства і вбачає своє призначення у служінні такому суспільству;
б) забезпечує рівні для всіх можливості у сферах життєдіяльності людей, базуючись на принципі соціальної справедливості;
в) чітко окреслює межі свого втручання у справи людини та суспільства.
Регулювання і у спільних відносин здійснюється з допомогою права, яке диференціюється на публічне і приватне, а виявлення влади обмежене її поділом на законодавчу, виконавчу і судову.
І громадянське суспільство, і держава покликані функціонувати для задоволення потреб та інтересів людини. Людина у відносинах з громадянським суспільством і державою виступає як особистість і громадянин. Ці два її соціально-політичні статуси повинні повною мірою забезпечувати розвиток індивіда. Для цього кожна правова демократична держава зобов'язана інтенсивно використовувати такий інститут, як народовладдя, і дотримуватися принципу суверенітету народу. Разом з тим сама людина не повинна бути пасивним спостерігачем політичного життя, як це було за радянських часів, коли навіть в теорії політичної системи її суб'єктами вважалися виключно відповідні інституції (партія, держава, громадські організації, трудові колективи).
Щодо співвідношення держави і влади слід зауважити, що найбільш важливими складниками будь-якої влади, що має соціальний характер є суверенність, воля і сила, якими відрізняються суб'єкти влади. Суверенність означає повну самостійність, незалежність даної влади від будь-якої іншої. Воля як складова влади означає здатність до вибору відповідного рішення і концентрації зусиль для його реалізації легітимними методами. Сила означає наявність реальної можливості забезпечення фактичного здійснення прийнятого рішення.
Суб'єктами і об’єктами владних відносин у суспільстві є люди. Тому людина і влада співвідносяться по-різному. Так, у громадянському суспільстві незалежність особи, а, отже, і можливість володіння нею реальною владою, ґрунтується на власності, якою особа може безпосередньо володіти, користуватись і розпоряджатись. Громадянське суспільство спирається на державу саме для того, щоб економічну владу власника забезпечити політично. Держава повинна ввібрати в себе всі позитивні риси громадянського суспільства: захист приватного інтересу, свободу особистості, її економічну самостійність і самодіяльність.
Владні повноваження громадянина у державі знаходять свій прояв в його політичних правах і свободах, які вважаються природними і невідчужуваними. Найважливіша проблема полягає в тому, щоб сформулювати норми щодо цих прав і свобод максимально конкретно, а також забезпечити їх ефективним механізмом реалізації.
Однією з найбільших проблем правової та політичної науки є проблема суверенітету. Його витоки сягають глибини століть. На думку більшості вчених, суверенітет є однією з ознак, притаманних тільки державі, інші говорять про суверенітет, притаманний усім суб'єктам політичної системи, що, на нашу думку, не є достатньо обґрунтованим. Отже, під державним суверенітетом розуміють політико-правову властивість державної влади, яка відображується у верховенстві її в межах території країни і незалежності в зовнішніх відносинах.
Основні ознаки суверенітету Української держави зазначені в Декларації про державний суверенітет України, а саме: а) верховенство; б) самостійність; в) повнота; г) неподільність влади в межах території країни; ґ) незалежність; д) рівноправність влади в зовнішніх відносинах. Вже із самого початку суверенітет розглядався як влада, обмежена певними правилами. Проте історичний досвід підказує, що абсолютне право на владу –– це не правило, а швидше виняток з нього. Існує три види суверенітету: суверенітет народу, суверенітет нації, суверенітет держави.
Суверенітет народу (народний суверенітет) означає, що вся влада у країні належить народові, тобто громадянам усіх національностей, які проживають на території даної країни і являють собою єдине джерело державної влади. Тому суверенітет держави не абсолютний, а обмежений суверенітетом народу, якому і належить право визначати економічну, політичну, правову й соціальну системи країни.
Сутність національного суверенітету полягає у тому, що кожна нація, етнічна група має право вільно задовольняти свої національні потреби, розвивати культуру, мову, робити свій внесок у загальну скарбницю всієї культури людства. У демократичній державі повинно максимально забезпечуватися право всіх націй жити у злагоді. Дуже важливо, щоб нація, що становить більшість у країні і дала назву державі, не використовувала свою перевагу в суспільстві для обмеження прав представників інших націй.
3.Форми впливу інститутів політичної системи на формування та функціонування органів держави
Об'єднання громадян тією чи іншою мірою беруть участь у політичному житті суспільства, у політичних відносинах із державою і, відтак, взаємодіють (співробітничають або конфліктують) із нею. Взаємовідносини держави і об'єднань громадян мають правовий характер.
Об'єднання громадян — це добровільне громадське формування людей, створене на основі спільності інтересів для реалізації своїх прав і свобод.
Об'єднання громадян не є об'єктами управління з боку державних структур. їх діяльність визначається статутом (положенням), цілями і завданнями їх створення, що не виходять за рамки закону. Беручи участь у соціально-політичному і культурному житті суспільства і держави, громадські організації та їх об'єднання реалізують права, передбачені статутами (положеннями).
