Здійснення організаційних заходів парламентської реформи або ж розробку та подальше прийняття конкретних законодавчих актів, внесення змін до чинного законодавства безпосередньо передбачають і деякі норми чинної Конституції 1996 р. Якщо вести мову про організаційні заходи, то тут насамперед слід оптимально вибудувати систему комітетів Верховної Ради України, раціонально розмежувати їх компетенцію. Адже наявна кількість комітетів теоретично не обґрунтована. Нині у складі комітетів існує одразу чотири так званих «правових» комітети, а саме: 1) з питань правової політики; 2) з питань державного будівництва та місцевого самоврядування; 3) з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією; 4) з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин. Доцільно об’єднати їх в один юридичний (правовий) комітет з відповідними підкомітетами з тим, щоб справді не лише виробляти, а й активно, цілеспрямовано та узгоджено здійснювати через законодавчий процес єдину в державі правову і законодавчу політику. Потребує перегляду й нинішня система комітетів, які займаються економічними та іншими питаннями.
Заслуговує на увагу й пропозиція підвищити продуктивність роботи Верховної Ради України шляхом укрупнення існуючих в Україні партій, створення політичних блоків, появи правлячих коаліцій, які, маючи більшість у парламенті, формували б уряд.
Практика функціонування Верховної Ради України виявила низку проблем, пов’язаних з удосконаленням системи її повноважень, що потребує внесення відповідних змін до Конституції України.
Практика впровадження Конституції в життя виявила очевидні недоліки у розв’язанні кадрових питань, які мають бути врегульовані на її рівні та пов’язані, зокрема, із процедурою звільнення Прем’єр-міністра (за дев’ять років незалежності України їх звільнено сім). Досить часто змінювалися члени Уряду. В цьому випадку спостерігається залежність звільнення виключно від Президента, а також недостатня можливість парламенту здійснювати передбачений п. 13 ст. 85 Конституції України контроль за діяльністю Кабінету Міністрів. Виходячи з цього, пропонується розширення установчих функцій парламенту шляхом внесення до компетенції Верховної Ради надання згоди Президенту не лише на призначення Прем’єр-міністра (п. 12 ст. 85), а й надання згоди і на його звільнення з посади Президентом.
Разом з тим, необхідно внести доповнення і до ст. 87 Конституції України, яке дало б змогу Верховній Раді України розглянути питання про відповідальність чи недовіру не лише Кабінету Міністрів у цілому, а й щодо окремих його членів, що спричинює припинення їх повноважень. Ці зміни сприятимуть підвищенню відповідальності Уряду та його членів за результати їх діяльності не лише перед Президентом, а й перед Верховною Радою України.
Для здійснення парламентської реформи необхідно виробити і найоптимальнішу систему законодавчої діяльності, яка забезпечувала б її планомірність, послідовність та системність. Цьому сприятимуть розроблена Інститутом законодавства Верховної Ради України Концепція розвитку законодавства України на 1997–2005 рр. і державні програми законодавчих робіт, які слід планувати на більш короткі періоди. Необхідно прийняти в остаточній редакції й Закон «Про нормативно-правові акти України», який би чітко врегулював правотворчу діяльність держави.
Наступним напрямом державно-правової реформи є здійснення адміністративної реформи, сутність якої зводиться, передусім, до реформування виконавчої влади.
Аналіз ситуації у багатьох сферах державного управління (економічній, соціально-культурній, адміністративній, яка раніше називалась адміністративно-політичною) свідчить про те, що однією з причин наявної кризи є насамперед недосконалість і серйозні недоліки в організації діяльності структур виконавчої влади. На те, що вона далеко не досконала, вказують неодноразові її структурні перебудови (злиття, роз’єднання, ліквідація та створення) тих чи інших міністерств, комітетів, відомств. За період 1991–2000 рр. було видано близько двохсот указів Президента України, якими вносилися зміни до системи, назви, структури та функцій центральних органів виконавчої влади. Особливо це стосується тих, які покликані удосконалити управління в економічній сфері.
Спостерігається надзвичайна, та не завжди виправдана розгалуженість центральних структур виконавчої влади. Сьогодні в Україні налічується біля 60 різних міністерств і державних комітетів, тоді як в інших країнах, значно більших за територією або населенням, таких центральних органів значно менше (США – 14, Німеччина – 16).
Незважаючи на серйозні зміни, що відбуваються впродовж останніх років у політико-економічній ситуації України, система її виконавчої влади практично не змінилася. Розроблюючи та здійснюючи адміністративну реформу, необхідно визначити та обґрунтувати чітку систему органів виконавчої влади, їхню кількість лише на науковій основі. При цьому слід враховувати й те, що зміна, наприклад, кількості центральних органів призведе до перерозподілу управлінських функцій не лише серед них, а й на рівні окремо взятого міністерства, державного комітету або інших центральних органів виконавчої влади. Цілком зрозуміло, що подібні зміни на згаданому рівні потребують відповідних змін і по «вертикалі», тобто в нижчих ієрархічних ланках виконавчої влади.
Необхідною передумовою підвищення якості виконавчої діяльності є прийняття нового Закону «Про Кабінет Міністрів України», який чітко окреслив би його компетенцію, характер взаємозв’язків Уряду з іншими органами державної влади, форми і методи його діяльності. На жаль, організація роботи вищого органу виконавчої влади є однією з найменш досліджених проблем у вітчизняній науці державного будівництва.
Важливим фактором під час здійснення адміністративної реформи є розумна побудова взаємовідносин органів виконавчої влади з Адміністрацією Президента, яка нерідко підміняє Уряд нашої держави. Належна перебудова цих відносин сприятиме не лише скороченню кількісного складу Уряду, а й управлінських структур, президентської адміністрації. При цьому слід звернути увагу на неухильне додержання основоположних принципів організації й діяльності виконавчих органів, зокрема розподілу влад, верховенства права, законності, субординації, колегіальності, науковості, гласності. Адже в їх здійсненні в нинішній час мають місце певні недоліки.
У зв’язку з проведенням адміністративно-правової реформи перед державознавцями постало дуже важливе завдання – наукове забезпечення проведення реформи державної служби. Слід провести структурні перетворення в державному апараті, здійснити їх правове забезпечення, відпрацювати системи підготовки та підвищення кваліфікації кадрів, створення кадрового резерву проходження служби. Всі ці заходи мають отримати належне наукове обґрунтування.
Нова Конституція вимагає визначення нових шляхів здійснення і забезпечення судово-правової реформи в Україні. Головним завданням цієї реформи має бути створення системи ефективного захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, інтересів суспільства і держави, підтримання режиму законності та правопорядку в державі.
Конституція проголошує (ч. 2 ст. 124), що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Це положення істотно розширює юрисдикцію судів і свідчить про те, що немає обмежень у зверненні зацікавлених осіб за судовим захистом конституційних прав і свобод. Крім того, постає необхідність розмежування правовідносин між судами загальної юрисдикції та Конституційним Судом України, а також за видами судочинства у судах загальної юрисдикції. Тим більше, що правовий статус Конституційного Суду визначено у Конституції й Законі про нього.
Концептуальним питанням судово-правової реформи є визначення шляхів реформування самої судової системи. Конституція передбачила функціонування в Україні єдиної системи судів загальної юрисдикції, визначила побудову її за принципами територіальності й спеціалізації, створення вищих спеціалізованих судів, запровадила суди присяжних. Крім того, до судової системи має увійти як спеціалізована галузь система господарських судів, яка на сьогодні є самостійною, та військові суди.
Реформування судової системи повинне відбуватися на підставі прийняття нового закону про судоустрій. Одним з центральних питань цього закону є структурування судової системи, у якому має поєднатися створення галузевих (спеціалізованих) судів із запровадженням внутрішньої спеціалізації у деяких судових ланках.
Водночас слід зазначити, що судово-правова реформа передбачає реформування не лише судової системи, а й правоохоронних та інших органів, діяльність яких пов’язана з діяльністю судів. Тому реформуванню в її межах підлягають і органи прокуратури, попереднього розслідування, внутрішніх справ, юстиції тощо.
Однією із складових частин державно-правової реформи в Україні має стати реформування місцевого самоврядування або, як інколи його називають, муніципальна реформа. Вона має передбачати здійснення системи заходів, які умовно можна поділити на чотири блоки.
Перший блок заходів пов’язаний зі створенням стабільної правової бази місцевого самоврядування. У розвиток базових законів «Про місцеве самоврядування в Україні», і «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів», «Про службу в органах місцевого самоврядування» слід прийняти закони про правовий режим майна комунальної власності та про порядок формування фінансових ресурсів місцевого самоврядування, гарантії місцевого самоврядування та ін.
Другий блок заходів має бути спрямований на формування матеріально-фінансової основи місцевого самоврядування. Під цим кутом зору необхідно найближчим часом завершити формування комунальної власності територіальних громад, провести муніципалізацію земель, забезпечити чітке розмежування доходів і видатків між державним і місцевими бюджетами, а також між районними й обласними бюджетами, розробити механізми фінансування державою витрат органів місцевого самоврядування, яких вони зазнали внаслідок виконання делегованих повноважень виконавчої влади та рішень органів державної влади.
Третій блок заходів муніципальної реформи пов’язаний з наданням інформаційної, науково-методичної та організаційної підтримки місцевому самоврядуванню.
І нарешті, четвертий, без якого неможливе виконання зазначених заходів, має бути спрямований на створення системи підготовки та перепідготовки кадрів для органів місцевого самоврядування. Важливим кроком у цьому напрямку, безумовно, було створення Української академії державного управління, регіональних центрів підвищення кваліфікації державних службовців. Проте, на сьогоднішній день, цього недостатньо. Слід здійснити підготовку і випуск навчально-методичної літератури та програм, визначити базові навчальні заклади або створити факультети підготовки спеціалістів для органів місцевого самоврядування за державним замовленням.
Серед найбільш актуальних проблем сучасної науки державного будівництва не можна обминути й низку питань, пов’язаних з дослідженням сутності та обґрунтуванням оптимальних моделей функціонування органів публічної влади Автономної Республіки Крим. Поки що ці питання залишаються одними з найменш досліджених, що негативно впливає на політико-правову практику, перш за все – на ефективність діяльності органів влади автономії та їх взаємозв’язок з центральними та вищими органами державної влади України.
В умовах економічної кризи й хронічної нестачі фінансових коштів значної гостроти набула проблема забезпечення матеріально-фінансової основи діяльності органів публічної влади, оптимального перерозподілу бюджетних коштів між центром і регіонами. На фахівців у галузі державного будівництва значною мірою покладається завдання наукового забезпечення бюджетної та податкової реформи, обґрунтування найбільш доцільних шляхів поєднання загальнодержавних і місцевих інтересів у даній сфері.
У цілому можна констатувати, що наука державного будівництва сучасної України критично переоцінила здобутки теорії та практики радянського будівництва і нині перебуває на стадії становлення. На наш погляд, було б недоречним говорити про науку державного будівництва як усталену сукупність знань про оптимальну організацію роботи органів публічної влади, оскільки за нинішніх умов НТР та постіндустріального суспільства суспільні технології модифікуються, трансформуються і створюються постійно, а не лише на обмежених періодами реформ етапах. Поки що в Україні спостерігаються спроби колективного пошуку оптимальних моделей із залученням позитивно оціненого досвіду роботи радянського апарату та функціонування органів публічної влади у розвинених зарубіжних країнах, що далеко не завжди дає бажаний ефект.
Однією із основоположних тенденцій розвитку науки державного будівництва на сучасному етапі є розширення її предмета, що обумовлено демократизацією суспільних відносин, у тому числі й у науковій сфері, розширенням предмета конституційного регулювання. За останні роки до кола інтенсивно досліджуваних проблем були введені питання оптимізації правового статусу Президента України, зокрема його компетенції, організація роботи Конституційного Суду, місцевих державних адміністрацій, виборчих комісій та ін. Складні теоретичні і практичні проблеми сьогодні пов’язані зі статусом місцевого самоврядування і насамперед із їх правовим регулюванням і взаємовідносинами з іншими органами та організаціями. Є підстави прогнозувати, що у майбутньому предмет державного будівництва пошириться й на інші державні органи, охопивши механізм публічної влади в цілому.
Впадає у вічі зростаючий інтерес багатьох авторів до загальнотеоретичних аспектів державного будівництва та місцевого самоврядування, намагання критичного переосмислення вихідних положень цієї науки. І це цілком зрозуміло. В умовах реформування усіх сфер суспільного життя першочергового значення набуває вироблення відправних засад майбутніх перетворень, їх теоретичної основи.
Зазнає суттєвих змін і методологія сучасної науки державного будівництва. Поряд з методами, що довели свою результативність ще за радянських часів (системно-структурного аналізу, функціональний, історико-правовий, формально-логічний та ін.), дедалі ширше використовуються порівняльно-правовий, соціологічний, статистичний та інші методи.
Водночас відбувається певна зміна принципів наукових досліджень. У першу чергу, на зміну класовому підходу приходить аналіз суспільних процесів із загальнолюдських, загально-цивілізаційних позицій. Серед найважливіших принципів сучасної науки державного будівництва можна назвати також науковість, об’єктивність, історизм, демократизм, критицизм та ін., тобто є всі підстави очікувати, що вже у найближчі роки наука державного будівництва отримає своє остаточне оформлення і займе належне місце серед юридичних дисциплін. Цього вимагає розвиток демократичних перетворень в Україні, становлення правової державності.
Список використаної літератури
1. Барабашев Г.В., Шеремет К.Ф. Советское строительство: Учебник. – М.: Юрид. лит., 1988.
2. Білоус А.О. Політико-правові системи: світ і Україна. Навч. посібник. – К.: АМУУП, 1997.
3. Гарчева Л.П., Ярмыш А.Н. Конституционное право Украины: Учеб. пособие. – Симферополь: Доля, 2000.
4. Государственная служба: теория и организация: Курс лекций. – Ростов-на-Дону: Феникс, 1998.
5. Державне управління: теорія і практика / За заг. ред. В.Б. Авер’янова. – К.: Юрінком Інтер, 1998.
6. Державно-правова реформа в Україні: Матеріали наук.-прак. конф. Листопад 1997 р. / Ред кол.: В.Ф. Опришко (голова) та ін. – К.: Ін-т зак-ства Верховної Ради України, 1997.
7. Законодавство України про місцеве самоврядування та компетенцію його органів: Зб. норм. актів / Уклад.: М.П. Воронов, В.Д. Яворський, П.М. Любченко та ін. – Х.: Факт, 2000.
8. Законодательство Украины о местном самоуправлении: Сб. норм. актов / Сост. В.Н. Игнатенко. – Х.: Одиссей, 1999.
9. Законодательство Украины о борьбе с преступностью: Сб. норм. актов / Сост.: В.Д. Брынцев, Д.В. Филин. – Х.: Одиссей, 1999.
10. Конституційне право України: Підручник / За ред. В.Ф. Погорілка. – К.: Наукова думка, 1999.
11. Конституційне право України / За ред. В.Я. Тація, В.Ф. Погорілка, Ю.М. Тодики. – К.: Український центр правничих студій, 1999.
12. Кравченко В.В. Конституційне право України. Навч. посібник. – К.: Атіка, 2000.
13. Проблеми активізації конституційно-правових досліджень і вдосконалення викладання конституційного права: Зб. наук. статей / Голова редколегії В.Я. Тацій. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 1999.
14. Проблеми державно-правової реформи в Україні: Зб. наук. праць. Вип. 3 / Ред.кол.: В.Ф. Опришко (голова) та ін. – К.: Ін-т зак-ства Верх. Ради Укр., 1997.
15. Райт Г. Державне управління / Пер. з англ. – К.: Основи, 1994.
16. Свирский Б.М. Государственное строительство и местное самоуправление в Украине. Учебное пособие. – Харьков: Эспада, 2001.
17. Серьогін В.О., Серьогіна С.Г. Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні. Частина Загальна. – Харків: Шрих, 2000.
18. Смирнов Э.А. Основы теории организации: Учеб. пособие. – М.: Аудит, ЮНИТИ, 1998.
19. Советское строительство: Учебник / Под ред. А.А. Безуглова. – М.: Юрид. лит., 1985.
20. Советское строительство: Учеб. пособие / Под ред. О.Ф. Фрицкого, В.Ф. Кузнецовой. – К.: Выща школа, 1988.
21. Управление организацией: Учебник / Под ред. А.Г. Поршнева, З.П. Румянцевой, Н.А. Саломатина. – М.: ИНФРА-М, 1999.
22. Чукаева В. Государственное строительство и самоуправление Украины: Учеб. пособие. – Днепропетровск, 1999.
23. Цвєтков В.В. Державне управління: основні фактори ефективності (політико-правовий аспект). – Х.: Право, 1996.
