Зазнали реорганізації і контрольні органи. Партійно-державний контроль був знов перетворений. Органи народного контролю стали вже чисто державними, хоч посилене партійне керівництво зберігалося і в них. Цим народний контроль як би підносився над апаратом управління. Особливе значення органів народного контролю підкреслювалося тим, що його представників стали вводити до складу партійних органів, причому звичайно як заступники секретарів комітетів або бюро.
На основі закону 9 грудня 1965 р. були встановлені: Комітет народного контролю СРСР, комітети народного контролю союзних, автономних республік, крайові, обласні і інші місцеві комітети народного контролю, групи народного контролю при селищних, сільських Радах, комітети, групи і пости народного контролю на підприємствах, в колгоспах, установах, організаціях, військових частинах. Конституція 1977 р. підвищила авторитет народного контролю, закріпивши конституційне положення Комітету народного контролю, віднесла його до числа органів, що утворюються Верховною Радою СРСР.
Ця ж ідея була відображена і в спеціальному законі про народний контроль, прийнятий Верховною Радою Союзу в 1979 р. Закон підкреслював зв'язок органів народного контролю з громадськими організаціями і взагалі громадськістю. Позаштатні контролери використовувались при масових ревізіях і окремих перевірках.
Найважливішу і часом вирішальну роль в державі грали не маси, а чиновництво. Процес перетворення чиновництва в особливу соціальну групу, початий ще в 30-е рр. тепер завершився. Передусім треба сказати про кількісне зростання чиновництва. Якщо при Сталіні йому не дозволяли особливо рости, так і при Хрущові проходили скорочення апарату, хоч і досить безуспішні, то в брежнєвські часи така політика вже не проводилася. Прихід Л. И. Брежнєва до влади не спричинив традиційне скорочення кадрів, що прикриває звичайну зміну персон на догоду новому правителеві. І протягом майже двох десятиріч ніяких масових скорочень не проводилося. Навпаки, апарат поступово чисельно ріс і до середини 80-х досяг вже багатьох мільйонів чоловік. Але важливіше інше: радянське чиновництво поступово перетворювалося в певну касту, привілейовану і тому досить замкнену.
Кастовість партійно-державного чиновництва позначалася на ускладненні шляхів проникнення у вищі шари, відособленні від основної маси народу. Передусім стало важче доростати до більш або менш серйозних постів, оскільки особливого рушення кадрів не було: вищі шари старіли, але продовжували працювати, далеко за пенсійним віком, не залишаючи, не відкриваючи вакансій для молодих і гідних підвищення. Ті ж, хто сидів на тих або інших постах, чіпко трималися за них і оберігали від експансії нових кадрів.
У зв'язку з цим велику роль зіграла непомітна реформа виборів партійних органів. Справа в тому, що для керівних облич партії завжди проблемою залишалися вибори. Вони проходили регулярно, до вищих органів партії разів в 5 років, а в місцеві значно частіше. І виборні, але штатні партійні працівники були дуже зацікавлені в тому, щоб зберегти посаду за собою. Якщо в Ради вдавалося провести депутатів безальтернативно, то в партійних органах це йшло складніше, звичайно парткоми і вищестоящі колегіальні партійні органи обиралися досить демократично, і зберегти партійні органи від проникнення небажаних людей було досить важко, ще важче було утриматися при владі при частих виборах.
До 60-х рр. доводилося йти на хитрування, щоб в списку для голосування означалося рівно стільки осіб, скільки було потрібно для укомплектування відповідного органу. Варто було з’явитися хоч би одному зайвому кандидату, як виникав ризик, що саме перші особи району, області, республіки не пройдуть у відповідні комітети, а значить не стануть секретарями обкомів, райкомов, ЦК. Правда, зусиллями організаторів конференції або з'їзду звичайно вдавалося добитися безальтернативності виборів, але це ставало все важчим. Лібералізація, що почалася при Хрущові, відкрила деякі демократичні віяння при виборах Партійних органів, а це допускало можливість не тих результатів виборів, які очікувалися.
Тому і була проведена реформа порядку виборів партійних органів, а саме: тепер було потрібне обрання не кращих, тобто не тих, хто отримав більше голосів, а лише тих, хто отримав їх більше половини. Такий порядок виборів забезпечував гарантоване обрання перших осіб в будь-якому парткомі. Якщо раніше кадри чиновників весь час проріджувалися сталінськими репресіями, а при Хрущеві реформами, то при нинішньому затишші чиновники на своїх місцях залишалися досить довго. І треба було здійснити який-небудь тяжкий злочин, щоб випасти з цієї чиновницької касти.
У радянському партійно-державному чиновництві виникли настрої, схожі з тими, які існували в поміщицьких колах XVI - XVII століть. Тобто чиновництво захотіло більше міцності і твердості своїх позицій. Добитися цього в рамках існуючого ладу було неможливо, треба було змінити суспільні відносини. Тільки приватна власність створювала міцність для тієї або іншої особи. Тільки позбувшись державної опіки, поділивши державну власність між собою, чиновники могли розраховувати на незалежність, свободу, розв'язані руки.
До цього вони стали активно прагнути з початку 80-х рр. Якийсь час це йшло приховано, а потім до середини 80-х рр. привело до краху соціалістичного суспільства. Звичайно, не одні чиновники звалили соціалізм, але вони були однією з ведучих сил цього процесу.
Таким чином, розвиток Радянської держави середини 60-х середини 80-х рр. відкрився контрреформами 1964 - 1965 рр., а завершився новим і істотним поворотом, який станеться в 1985.
3.3 Реформування державного ладу СРСР та остаточний його розпад
Проголошений комуністичною партією Радянського Союзу в середині 80-х років курс на розвиток демократії привів до зміни в кінці цього десятиріччя системи вищих органів державної влади.
Верховна Рада СРСР, що була вищим органом державної влади протягом більше за 50 років, була замінена З'їздом народних депутатів СРСР, що складався з 2250 депутатів. Верховна Рада СРСР, що збереглася як двопалатний, стала постійно діючим законодавчим, розпорядливим і контрольним органом державної влади СРСР, працюючим сесійно. Він обирався таємним голосуванням з числа народних депутатів З'їздом народних депутатів СРСР і був йому підзвітний.
Зміна структури вищих органів державної влади не могла не відбитися і на їх компетенції. З'їзд народних депутатів СРСР був правомочний прийняти до свого розгляду і вирішити будь-яке питання, віднесене до відання Союзу ССР. Разом з тим ряд питань, таких як прийняття Конституції СРСР, внесення в неї змін, визначення державного кордону СРСР, прийняття рішень про проведення референдуму і інші, відносилися до виняткового відання З'їзду народних депутатів СРСР. Верховна Рада СРСР, будучи законодавчим органом як і З'їзд народних депутатів, мала право здійснювати в межах компетенції Союзу регулювання відносин власності, організації управління народним господарством, соціально-культурним будівництвом, а також отримав такі правомочності, що раніше належали Президії Верховної Ради СРСР, як тлумачення законів СРСР, утворення Ради оборони, призначення і зміна вищого командування Збройних Сил, ратифікація і денонсація міжнародних договорів, видання загальносоюзних актів амністії.
Правомочності потім були частково змінені в зв'язку з введенням поста Президента СРСР. Президія ж Верховної Ради СРСР внаслідок змін, що відбулися перетворилася до технічного органу, що забезпечує організацію роботи З'їзду народних депутатів і Верховної Ради..
Останній З'їзд народних депутатів СРСР оголосив перехідний період для формування нової системи державних відносин, в якому вищим представницьким органом влади признавалася Верховна Рада СРСР, що складається з двох палат верхньої і нижньої Ради Республік і Ради Союзу.
Закони, прийняті Радою Союзу, повинні були набирати чинності після їх схвалення Радою Республік. У Раду Республік входили по 20 депутатів від кожної союзної республіки з числа народних Депутатів СРСР і союзних республік, що делегується вищими органами державної влади цих республік. З урахуванням федеративного устрою, РСФСР була представлена у верхній палаті 52 депутатами. Інші союзні республіки, що володіють складним федеративним устроєм, додатково посилали до складу верхньої палати по 1 депутату від кожної автономії, але при голосуванні всі вони повинні були мати тільки по одному голосу.
Рада Союзу формувалася депутаціями союзних республік з числа народних депутатів СРСР по узгодженню з вищими органами державної влади цих республік. Рада Республік повинна був ухвалювати рішення про організацію і порядок діяльності органів Союзу, ратифікувати і денонсувати міжнародні договори СРСР. Рада союзу – розглядала питання забезпечення прав та свобод громадян та приймала рішення по всіх питаннях компетенції колишньої Верховної Ради СРСР. Своїми спільними рішеннями палати мали право вносити зміни до Конституції, приймати в склад Союзу нові держави, оголошувати війну та заключати мир тощо.
Виконавчі органи державної влади також зазнали реформування. Самим головним в даний період було введення поста Президента СРСР.
Президент повинен був забезпечувати взаємодію вищих органів державної влади і управління СРСР, пропонувати Верховній Раді СРСР кандидатури на пост голови Ради Міністрів СРСР, а потім представляти його З'їзду народних депутатів на затвердження, входити з уявленнями в Верховну Раду СРСР і на З'їзд народних депутатів СРСР про звільнення від обов'язків вказаного посадової особи, ставити перед Верховною Радою питання про відставку або про прийняття відставки Ради Міністрів СРСР, звільняти від посади і призначати членів союзного уряду з подальшим представленням на затвердження Верховної Ради СРСР, мав право припиняти дію постанов і розпоряджень Ради Міністрів СРСР. Він на основі і у відповідності до Конституції і законів видавав укази, які повинні були мати загальнообов'язкову силу на всій території країни[7].
Президент СРСР очолював Раду Федерації, до складу якого входили вищі державні посадові особи союзних республік. До компетенції цього органу відносилися розробка заходів по проведенню в життя національної політики, представлення Раді Національностей Верховної Ради рекомендацій по вирішенню суперечок і урегулюванню конфліктних ситуацій в міжнаціональних відносинах, координація діяльності союзних республік і забезпечення їх участі в розв'язанні питань загальносоюзного значення, віднесеного до компетенції Президента СРСР. Була створена і Президентська рада, завданням якої було вироблення заходів по реалізації основних напрямів внутрішньої і зовнішньої політики СРСР, забезпечення безпеки країни. Якщо Президент не міг виконувати свої обов'язки, то його повноваження повинні були перейти до голови Верховної Ради СРСР, а якщо це неможливо до голови Ради Міністрів[8].
Внаслідок проведеної реформи пост Президента виявився як би штучною вставкою між двома гілками влади, чітко не пов'язаним ні із законодавчими, ні з виконавчими органами влади. Президент очолював систему органів державного управління СРСР, мав право відміняти постанови і розпорядження уряду, акти міністерств СРСР, припиняти виконання відповідних актів Рад міністрів республік у разах порушення ними Конституції і законів СРСР. Уряд СРСР, будучи виконавчо-розпорядчим органом, зобов'язаний був підкорятися Президенту СРСР і ніс тепер відповідальність і перед ним, і перед Верховною Радою. Було введено посаду віце-президента СРСР, на якого покладалося виконання за дорученням Президента окремих його повноважень і заміщення вищої посадової особи у разі відсутності і неможливості здійснення ним своїх обов'язків.
Ці зміни спричинили за собою і зміну назви уряду: замість Ради Міністрів СРСР з'явився Кабінет Міністрів СРСР, очолюваний прем'єр-міністром. Виконавчі органи на місцях не зазнали змін, ними залишалися виконавчі комітети місцевих Рад.
Судові органи в цей період зазнали корінних змін, які почалися на рівні СРСР ще в кінці 1988 року. В першу чергу, це торкнулося процесу формування судів. Якщо раніше судді районних(міських) судів обиралися громадянами району(міста), а вищестоящі суди обирались відповідними Радами народних депутатів, то тепер всі судді, включаючи крайові та обласні, повинні були обиратися вищестоящими Радами народних депутатів, а судді Верховного суду СРСР, Верховних судів союзних республік, судів автономних областей та округів – відповідними Радами.
В середин 80-х років під дією певних об’єктивних та головним чином суб’єктивних факторів розвиток соціалізму в нашій державі зупиняється. Суспільство вступає на шлях реставрації капіталізму. Спочатку цей процес керівництво комуністичної партії та держави прикриває легким пафосом “вдосконалення соціалізму”.
Реставрація капіталізму йде в великій мірі по шляху приватизації державного та громадського майна. Державне майно, яке було накопичене за роки Радянської влади переходить в руки кмітливих дільців. Проходить різка соціальна диференціація. Невелика група населення перетворюється в багатіїв, але на протилежному полюсі росте безробіття, жебрацтво, бідність.
Висновки
Проаналізувавши ряд монографій та літератури радянських та вітчизняних науковців можна зробити певні висновки відносно розвитку державного ладу в розглядуваний період в СРСР.
На протязі всього періоду існування Радянського Союзу постійно спостерігаються зміни в його державному, суспільному ладі, зовнішній та внутрішній діяльності. Така не стабільність зумовлена тим , що державне будівництво постійно проходило у відповідності з думками про нього вищого партійного керівництва. Ця тенденція простежується не лише в сфері державотворення, а й в інших галузях житті суспільства.
З часів створення СРСР та прийняття його першої Конституції розпочалось проведення реформ, які були направлені на відбудування народного господарства з часів громадянської війни та забезпечення нової системи управління державою. Такі завдання радянське керівництво намагалось реалізувати шляхом впровадження нової економічної політики. Хоча НЕП мав свої позитивні сторони, та все ж таки був не достатньо продуманий і не враховував багатьох соціальних та економічних факторів, які існували в той час .
З приходом до влади Сталіна було взято курс на індустріалізацію, а згодом був здійснений перехід до колективізації. Така політика залишила певний негативний відбиток на державний та суспільний лад країни. Щоб якимось чином демократизувати суспільні відносини, в 1936 році була прийнята Конституція, яку називають “ Сталінською “. Сама по собі вона була одна з найдемократичніших на той час в світі . Але фактично переважна більшість її положень не виконувались, а іноді навіть прямо ігнорувалась.
Роки ІІ світової війни стали надзвичайно важким випробуванням для нашого народу. Потребами війни було зумовлено реформування державних органів та переведення їх на військовий лад. Це був період , коли було майже повністю припинено діяльність всіх органів, але не військових трибуналів, які виконували свої функції в повній мірі .
Після закінчення війни настав пік в правлінні Сталіна. Вся влада була зосереджена лише в його руках. Він керував всіма сферами суспільного та державного життя країни. Але з моменту його смерті починається розкриття культу особи. Можливо, якби не ХХ з’їзд Партії, то “сталінізм” без Сталіна продовжувався ще декілька років.
Прихід до влади Хрущова призвів до помітної лібералізації суспільних відносин. Економіка заходилась в більш менш збалансованому стані, однак чим далі тим більше зростало напруження. Але такий політичний курс продовжувався не довго. Політичний курс Брежнєва поступово уповільнював розвиток всіх сфер виробництва та промисловості. Друга половина його правління особливо починаючи з 1975року отримала влучну назву “ епоха застою”, коли все народне господарство почало розпадатись. Це також вплинуло на діяльність всіх державних органів , які існували на той час та діяльність яких була юридично закріплена в Конституції 1977 року.
В період частих змін в партійній верхівці особливими змінами не відзначався, але з 1985 року було взято курс на перебудову державного апарату. Це було зумовлено об’єктивною необхідністю, оскільки криза правління була вже досить глибокою.
Вже на початку 90-х років проходить докорінна зміна суспільно-політичної формації, та головна ціль створення устрою, заснованого на приватній власності, стає цілком визначеною.
Розпадом СРСР та здобуттям Україною незалежності розпочинається нова епоха в історії нашої держави, що розкриває широкі можливості самостійного державотворення з урахуванням досвіду попередніх років.
Список використаної літератури
1. Конституція СРСР 1936 року. Хрестоматия по истории отечественного государства и права. М. 1998
2. Конституція СРСР 1977 року ;
3. Калинина Г.С. Швекова Г.В. История государства и права СССР . Ч.ІІ Москва 1981 год.
4. Королева Н.К. 70 лет советского государства и права . Ленинград 1987г.
5. П. Музиченко . Історія держави і права України. К. Знання. 2000.
6. Історія держави і права України Ч.2. / За ред А.Й. Рогожина. – К.: “Ін юре”. 1996.
7. Історія держави і права України. / За ред. В.Г. Гончаренка. – К. “Вентурі”, 1996.
8. Кауль Т.Н. От Сталина до Горбачева и дальше. Москва 1991год.
9. Чистякова О.И. История отечественного государства и права. Ч.ІІ Москва 1999 год.
10. Советская прокуратура. Очерки истории. Москва 1993год.
11. Народный депутат // 1991год № 1;
12. Комунист // 1990 год, № 10 ;
13. Вопросы истории КПСС // 1990 год, № 10;
14. Вопросы экономики // 1995 год, №2;
15. Политическое самообразование // 1982 год ,№6.
[1] Історія держави і права України. / За ред. В.Г. Гончаренка. – К. “Вентурі”, 1996. С. 254
[2] Чистякова О.И. История отечественного государства и права. Ч.ІІ Москва 1999 год.
1 Советская прокуратура . Очерки истории. М., 1993 р.
[3] П. Музиченко . Історія держави і права України. К. Знання. 2000.
[4] Чистякова О.И. История отечественного государства и права. Ч.ІІ –М. 1999 г.
[5] Історія держави і права України Ч.2. / За ред А.Й. Рогожина. – К.: “Ін юре”. 1996
[6] Калинина Г.С. Швекова Г.В. История государства и права СССР . Ч.ІІ, -М. 1981 год. С.376
[7] Кауль Т.Н. От Сталина до Горбачева и дальше. -М., 1991 г. с. 245
[8] Чистякова О.И. История отечественного государства и права. Ч.ІІ, М., 1999 г. с. 389
