Отже, можемо сказати, що намагатися сконструювати законний режим майна подружжя, який задовольнив би інтереси всіх без винятку подружніх пар, неможливо, оскільки законодавче регулювання об'єктивно не завжди може врахувати різноманіття людських інте ресів та життєвих обставин. Тому вихід, обраний законодавцем у Сімейному кодексі, є найбільш оптимальним — поряд із законним режимом майна та аліментним обов'язком, що відповідають інтересам більшості людей, одночасно надається можливість по-іншому врегулювати майнові відносини за допомогою договорів. При цьому договори дозволяють зберегти сили суспільства у сфері законотворчості та пошуках оптимальної для всіх моделі регулювання майнових відносин подружжя.
2.1.2 Договірний статус майна подружжя
Сучасне сімейне законодавство допускає, поряд з імперативним методом регулювання майнових відносин подружжя, їхнє диспозитивне регулювання. Тепер йому надана можливість самостійно визначати свої майнові права й обов'язки в період шлюбу і після його розірвання. Укладаючи шлюбний договір, подружжя саме встановлює правовий режим володіння, користування і розпорядження майном.
Перші шлюбні договори з’явилися у XVII столітті в Англії. Вони мали на меті захист прав заміжньої жінки та її кровних родичів на родове майно.
Інститут шлюбного договору, який вже дуже давно існував і успішно застосовувався у країнах Західної Європи та США, з'явився у нашому законодавстві більш ніж 10 років тому, коли 23 червня 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про внесення змін і доповнень до Кодексу про шлюб і сім'ю України», згідно з яким Кодекс було доповнено ст. 27, що передбачила можливість укладання шлюбного контракту між особами, які вступають у шлюб.
Норми гл. 8 Сімейного кодексу Російської Федерації, що регулюють договірний режим майна подружжя, є новими в російському сімейному законодавстві, і поки висновок шлюбного договору не одержав широкого поширення в Російській Федерації. Однак досвід закордонних країн останнього років свідчить про те, що усе більше і більше людей середнього статку, вступаючи в шлюб, укладають шлюбні договори. Імовірно, одна з основних причин цього пов'язана з ростом числа розводів і, відповідно, із прагненням людей забезпечити себе якщо не від моральних, то хоча б від матеріальних втрат у випадку, якщо шлюб виявиться невдалим.
Згідно ст. 40 Сімейного кодексу Російської Федерації шлюбним договором визнається згода осіб, що вступають у шлюб, чи згода подружжя, що визначає їхні майнові права й обов'язки в шлюбі і (чи) у випадку його розірвання.
Цивілістична суть сімейних відносин зумовила розширення можливості їхнього регулювання безпосередньо самими учасниками — Сімейний кодекс України акцентує увагу саме на договірному регулюванні таких правовідносин. Частиною 2 ст. 7 Кодексу визначено, що сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Таке договірне регулювання стосується насамперед шлюбного контракту, який з 1 січня 2004р. називається «шлюбним договором».
Сімейний кодекс України, що набрав чинності з 1 січня 2004 р., питанню шлюбного договору приділяє значно більше уваги, ніж Кодекс про шлюб та сім'ю України, у якому питанню шлюбного контракту було присвячено лише одну статтю. Порядок укладання шлюбних контрактів був затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 16 червня 1993 р. № 457, яка зі вступом у дію Сімейного кодексу втратила чинність. Новий Кодекс присвятив питанню порядку укладення, змісту та форми договору цілу главу, яка визначає окремий порядок визначення у шлюбному договорі правового режиму майна подружжя, користування житлом, а також права на утримання.
І. Жилінкова зауважує, що в зарубіжній літературі виділяються наступні особливості шлюбного контракту, які відрізняють його від комерційних договорів [ ]:
1) предмет шлюбного договору, як правило, становить для держави значно більший інтерес, ніж предмет комерційного договору; 2) на зміст договору істотно впливає часто досить різний рівень матеріального становища сторін; 3) шлюбний контракт укладається до вступу в шлюб сторін, а виконується через певний, можливо досить тривалий, час. При цьому І. Жилінкова вважає перелічені особливості такими, що найбільш істотно дозволяють відмежувати шлюбний контракт від інших цивільно-правових угод.
Шлюбний договір — це насамперед угода про вирішення спірних питань життя сім'ї, укладена між особами, які вступають у шлюб, або подружжям [ ].
Однією з найпринциповіших новел в Сімейному кодексі України є положення про право подружжя укласти шлюбний договір (укладачі вирішили відмовитися від терміну "шлюбний контракт") як до реєстрації шлюбу, так і під час перебування в шлюбі з правом внесення за взаємною згодою змін до шлюбного контракту (ст. ст, 92, 100 Сімейного кодексу України). Таке положення в російському законодавстві діє з 1995 року (ст.41, 43 Сімейного кодексу Російської Федерації).
Така новела (це стосується українського законодавства) має свої як позитивні, так і негативні аспекти. Звичайно, права подружжя щодо договірного врегулювання майнових відносин істотно розширюються. Водночас надання подружжю права укладати шлюбний контракт у період шлюбу, вносити неодноразові зміни до нього може призводити до ускладнення правового режиму майна подружжя, збільшення кількості спорів між подружжям та створення додаткових труднощів для їх розгляду судами. Постійні зміни правового режиму майна подружжя здатні лише дестабілізувати майнові відносини між подружжям. Прихильники динаміки умов шлюбного контракту можуть зауважити: недопустимість внесення змін до шлюбного контракту є обмеженням права подружжя визначати правову долю майна, що буде набуватися подружжям у період шлюбу. Насправді все навпаки, адже практично кожний шлюбний контракт містить відхилення від встановленого законом принципу спільності майна, що буде набуватися подружжям в період шлюбу. Більш того, укладаючи шлюбний контракт, чоловік і жінка фактично відмовляються від своїх прав на майбутній період, що певною мірою є добровільним обмеженням своєї правоздатності. На наш погляд, шлюбний контракт не є єдиною правовою формою вирішення подружжям своїх майнових проблем. Сімейне законодавство надає подружжю незаперечне право укладати щодо вже придбаного в період шлюбу майна будь-які угоди, у тому числі дарування, поділ у рівних і нерівних частках. Усе це свідчить про певну вразливість введеного в Сімейний кодекс України положення про внесення змін до шлюбного контракту в період шлюбу.
Сімейним кодексом України та Росії передбачено, що шлюбним договором регулюються лише майнові відносини між подружжям (ст.93 Сімейного кодексу України, ст.42 Сімейного кодексу Російської Федерації), визначаються їхні майнові права та обов'язки, а також майнові права і обов'язки подружжя як батьків.
Розширене тлумачення предмета шлюбного контракту не є абсолютно довільним чи випадковим. Постановою Кабінету Міністрів України від 16 червня 1993 р. № 457 затверджено Порядок укладання шлюбного контракту, згідно з яким контрактом можуть передбачатися не лише майнові права і обов'язки подружжя, але і немайнові, моральні чи особисті зобов'язання (п. 2). Але це суперечить п.3 ст.93 Сімейного кодексу України.
Згідно з ч. 3 ст. 93 Сімейного кодексу України шлюбний договір не може регулювати особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми. Отже, подружжя не зможе, як раніше, передбачити якісь обов'язки особистого характеру стосовно один одного, а також особисті немайнові відносини між ними та дітьми. Тому з Порядку укладання шлюбного контракту необхідно вилучити положення про можливість включення до шлюбного контракту умов щодо немайнових особистих і моральних обов'язків. Помірковану позицію з цього питання зайняла І. Жилінкова, яка цілком справедливо зазначила, що законодавство України предметом шлюбного контракту передбачає лише майнові права та обов'язки подружжя, оскільки особисті права і обов'язки встановлені законом і невіддільні від їх носія [ ]. Однак автор з невідомих причин не звернула увагу на суперечливі положення Порядку укладання шлюбного контракту. Не дає підстав для розширеного тлумачення предмета шлюбного договору і Сімейний кодекс України, згідно з яким шлюбним договором мають регулюватися лише "майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права і обов'язки" і не можуть регулюватися "особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми" (ст. 93). Такий підхід законодавця до визначення предмета правового регулювання шлюбним договором відповідає його призначенню та позиції переважної частини юристів-науковців.
Досліджуючи цю проблему, І. Жилінкова класифікує усі домовленості подружжя у шлюбному контракті на чотири категорії [ ]: 1) угоди подружжя щодо правового режиму їх майна (зміна режиму спільного майна на режим роздільного і навпаки; визначення часток у спільному майні; визначення правового режиму плодів і доходів від спільного і роздільного майна тощо); 2) угоди щодо порядку користування спільним і роздільним майном; 3) угоди щодо порядку управління майном і укладення з ним угод; 4) угоди зобов'язального характеру (щодо порядку несення витрат на утримання спільного і роздільного майна; щодо взаємного утримання подружжя, виплати додаткових коштів на лікування тощо).[ ]
Важливою умовою шлюбного договору є те, що його положення не повинні зменшувати обсягу прав дитини (ст.93 Сімейного кодексу України, ст.42 Сімейного кодексу Російської Федерації), встановлених цим Кодексом, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне для нього матеріальне становище.
Крім того, п. 5 ст. 93 Сімейного кодексу України визначено, що за шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації. Російське законодавство про це не згадує.
Найважливішою особливістю шлюбного договору є те, що ним майнові права й обов'язки подружжя може бути визначено інакше, ніж це передбачено загальними правилами сімейного законодавства. Зокрема, може бути встановлено, що певне майно, яке належало одному з подружжя до шлюбу або буде одержано під час шлюбу в дар, стає їхньою спільною сумісною власністю; може бути визначено на розсуд подружжя розмір часток у праві власності на майно, що буде нажите у період шлюбу; може бути передбачено умови поділу спільного майна у разі розірвання шлюбу, а також порядок погашення боргів кожного з по дружжя за рахунок спільного чи роздільного майна. Шлюбний договір може містити також положення про непоширення на майно, набуте подружжям за час шлюбу, положень про спільну сумісну власність і тоді це майно буде вважатися спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них.
У шлюбному договорі сторони можуть передбачити використання належного їм обом або одному з них майна для забезпечення потреб їхніх дітей, а також інших осіб. Наприклад, можна включити до договору положення про те, що подружжя зобов'язується утримувати непрацездатних батьків, когось з них чи дітей, народжених не у спільному шлюбі, надавати цим особам грошову допомогу або/та надати їм можливість проживати разом з подружжям, виділивши окрему кімнату в будинку чи квартирі тощо.
Чоловік може у шлюбному договорі зобов'язати дружину ощадливо ставитись до сімейного бюджету, здійснювати облік проведених витрат на певну суму та інформувати його про ці витрати. Дружина може зобов'язати чоловіка забезпечити проживання своєї сім'ї у окремій квартирі чи будинку, окремо від його батьків.
Проте на практиці шлюбний договір насамперед застосовується не для регулювання спільного проживання і користування майном, а на випадок розриву шлюбних відносин. Тому, безперечно, у шлюбному договорі можна визначити можливий порядок поділу майна, у тому числі і після розірвання шлюбу (ст.42 Сімейного кодексу Російської Федерації, ст.97 Сімейного кодексу України). У цьому випадку при розлученні можна уникнути довготриваючих судових процесів поділу майна, маючи більше шансів зберегти добрі відносини після розлучення.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10
