3) вилучення з цивільного обороту товарів, виготовлених або введених у цивільний оборот з порушенням права інтелектуальної власності та знищення таких товарів;
4) вилучення з цивільного обороту матеріалів та знарядь, які використовувалися переважно для виготовлення товарів з порушенням права інтелектуальної власності або вилучення та знищення таких матеріалів та знарядь;
5) застосування разового грошового стягнення замість відшкодування збитків за неправомірне використання об’єкта права інтелектуальної власності. Розмір стягнення визначається відповідно до закону з урахуванням вини особи та інших обставин, що мають істотне значення;
6) опублікування в засобах масової інформації відомостей про порушення права інтелектуальної власності та зміст судового рішення щодо такого порушення.
Господарські суди для захисту порушених майнових прав інтелектуальної власності застосують засоби, які вказані у відповідних законах України про охорону об’єктів інтелектуальної власності. Так наприклад, Закон України „Про охорону прав на знаки для товарів та послуг” від 15 грудня 1993 року зазначає, що будь-яке посягання на права власника свідоцтва, передбачені статтею 16 цього Закону, в тому числі вчинення без згоди власника свідоцтва дій, що потребують його згоди, та готування до вчинення таких дій, вважається порушенням прав власника свідоцтва, що тягне за собою відповідальність згідно з чинним законодавством України. Порушенням прав власника свідоцтва вважається також використання без його згоди в доменних іменах знаків та позначень, вказаних у пункті 5 статті 16 цього Закону.
На вимогу власника свідоцтва таке порушення повинно бути припинено, а порушник зобов’язаний відшкодувати власнику свідоцтва заподіяні збитки.
Власник свідоцтва може також вимагати усунення з товару, його упаковки незаконно використаного знака або позначення, схожого з ним настільки, що їх можна сплутати, або знищення виготовлених зображень знака або позначення, схожого з ним настільки, що їх можна сплутати.
Вимагати поновлення порушених прав власника свідоцтва може за його згодою також особа, яка придбала ліцензію (ст. 20 Закону).
Згідно ст. 21 вищезазначеного закону України захист прав на знак здійснюється у судовому та іншому встановленому законом порядку. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у зв’язку з застосуванням цього Закону.
Так, Товариство звернулося до місцевого господарського суду з позовом до Підприємства та Державного департаменту інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України (далі — Державний департамент інтелектуальної власності) про визнання майнових прав на знаки для товарів і послуг та зобов'язання внести зміни до Державного реєстру свідоцтв.
Рішенням зазначеного суду, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, позов задоволено частково: за Товариством визнано майнові права інтелектуальної власності на знак для товарів і послуг «О.» (заявка від 28 березня 2003 р. № 2003033147) та майнові права інтелектуальної власності на графічний знак для товарів і послуг (свідоцтво від 29 грудня 1999 р. № 14162). У частині зобов'язання Державного департаменту інтелектуальної власності внести зміни до Державного реєстру свідоцтв України знаків для товарів і послуг, вказавши власником графічного знака для товарів і послуг (свідоцтво на знак від 29 грудня 1999 р. № 14162) Товариство, позов залишено без розгляду.
Підприємство звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просило судові рішення першої та апеляційної інстанцій скасувати і в позові відмовити.
У своїй касаційній скарзі Державний департамент інтелектуальної власності зазначає, що провадження у справі підлягало припиненню.
Перевіривши на підставі встановлених судовими інстанціями фактичних обставин справи правильність застосування ними норм матеріального та процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.
Причиною спору зі справи стало питання про належність позивачеві прав на знаки для товарів і послуг.
Відповідно до п. З ст. 5 Закону України «Про захист прав на знаки для товарів і послуг» право власності на знак засвідчується свідоцтвом.
Пунктом 7 ст. 16 Закону передбачено, що власник свідоцтва може передавати будь-якій особі право власності на знак повністю або щодо частини зазначених у свідоцтві товарів і послуг на підставі договору. Крім того, п. 9 цієї статті передбачено, що договір про передачу права власності на знак і ліцензійний договір вважаються дійсними, якщо вони укладені у письмовій формі та підписані сторонами. Сторона договору має право на інформування невизначеного кола осіб про передачу права власності на знак або видачу ліцензії на використання знака. Таке інформування здійснюється шляхом публікації в офіційному бюлетені відомостей в обсязі та порядку, встановлених установою, з одночасним внесенням їх до реєстру. У разі опублікування відомостей про передачу права власності на знак стосовно частини зазначених у свідоцтві товарів і послуг установа видає нове свідоцтво на ім'я особи, якій передане це право, за наявності документа про сплату державного мита за видачу свідоцтва.
Пунктом 1 ст. 16 Закону також передбачено, що права, які випливають із свідоцтва, діють від дати подання заявки.
Згідно з п. 5 ст. 10 Закону заявник може вносити до заявки зміни, пов'язані зі зміною особи заявника, за умови згоди зазначених у заявці інших заявників. Такі зміни може за згодою всіх заявників вносити також особа, яка бажає стати заявником. Ці виправлення та зміни враховуються, якщо вони одержані закладом експертизи не пізніше одержання ним документа про сплату державного мита за видачу свідоцтва. Порядок внесення таких змін передбачено Правилами складання, подання та розгляду заявки на видачу свідоцтва України на знак для товарів і послуг, затвердженими наказом Державного патентного відомства України від 28 липня 1995 р. № 116 (у редакції наказу Держпатенту від 20 серпня 1997 р. № 72).
Судовими інстанціями встановлено, що перехід права власності на знаки для товарів і послуг згідно із свідоцтвом № 14162 та заявкою від 28 березня 2003 р. № 2003033147 відбувся на підставі договору та належно зареєстрований Державним департаментом інтелектуальної власності. Зазначені дії сторін не суперечать чинному законодавству та відповідають приписам статей 422, 427 Цивільного кодексу України, відповідно до приписів яких можлива передача майнових прав інтелектуальної власності на підставі договору, який передбачає умови такої передачі.
Відповідно до ст. 16 Цивільного кодексу України захист цивільних прав у суді передбачений також шляхом визнання права. Крім того, ст. 21 Закону передбачено, що суди відповідно до їх компетенції розв'язують спори про встановлення власника свідоцтва. Таким чином, судові інстанції правомірно визнали за позивачем права інтелектуальної власності на відповідні знаки для товарів і послуг.
З огляду на викладене Вищий господарський суд України судові рішення зі справи залишив без змін[90].
Слід зазначити, що господарські суди розглядають справи щодо порушення майнових прав у порядку виключної підсудності. Так, згідно ст. 16 Господарського процесуального кодексу[91] від 6 листопада 1991 року N 1798-XII справи у спорах про порушення майнових прав інтелектуальної власності розглядаються господарським судом за місцем вчинення порушення.
Кримінально-правова відповідальність відрізняється від цивільно-правової тим, що порушник несе відповідальність перед державою, а не безпосередньо перед автором або власником прав на об’єкт інтелектуальної власності.
Властивості й специфіка об’єктів інтелектуальної власності обумовлюють деякі особливості проведення процедури розв’язання спорів, пов’язаних із правовідносинами, що виникають у процесі створення й використання цих об’єктів.
Захист права інтелектуальної власності передбачається статтями 176, 177, 229 Кримінального кодексу України, який набрав чинності з 1 вересня 2001 р[92]. Кримінально-правовий захист авторського права і суміжних прав передбачається ст. 176 КК України. Ця стаття чітко визначає дії, які мають ознаки кримінального порушення. До цих дій Кодекс відносить:
· незаконне відтворення, розповсюдження творів науки, літератури, мистецтва, комп'ютерних програм і баз даних;
· незаконне відтворення, розповсюдження виконань, фонограм, відеограм і програм мовлення, їх незаконне тиражування і розповсюдження на аудіо- та відеокасетах, дискетах, інших носіях інформації;
· або інше умисне порушення авторського права і суміжних прав, якщо це завдало матеріальної шкоди у великому або в особливо великому розмірі.
У статтях 176 і 177 Кримінального кодексу України матеріальна шкода вважається завданою у великому розмірі, якщо її розмір у двісті і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, а завданою в особливо великому розмірі, — якщо її розмір у тисячу і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.
Розглянемо наведені склади злочинів детальніше.
Незаконне використання творів науки, літератури і мистецтва, комп'ютерних програм і баз даних. За чинним законодавством будь-яке відтворення твору науки, літератури і мистецтва визнається використанням такого твору. Це виключне право, яке належить суб'єкту авторського права. Стаття 176 КК України встановила відповідальність не тільки за відтворення творів науки, літератури і мистецтва, а й за їх розповсюдження у будь-якій формі і будь-яким способом. Наведена норма поширюється також і на комп'ютерні програми і бази даних, виконання, фонограми і програми мовлення.
Як підкреслювалося, незаконне відтворення, розповсюдження виконань, фонограм (відеограм) і програм мовлення, а також їх незаконне тиражування і розповсюдження на аудіо- та відеокасетах, дискетах та інших носіях інформації визнається кримінальним правопорушенням. Закон України «Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп’ютерних програм, баз даних»[93] від 23 березня 2000 р. (в редакції Закону від 10.07.2003 р.) дає чітке визначення наведених понять.
Незаконне використання винаходу, корисної моделі, промислового зразка, географічного зазначення походження товару, компонування інтегральної мікросхеми, сорту рослин. Кримінально-правовий захист патентних прав здійснюється на підставі норм, викладених у ст. 177 КК України. Об'єкти промислової власності охороняються патентами або свідоцтвами, і використання такого об'єкта іншими особами можливе лише на підставі договору з патентовласником чи власником свідоцтва. Отже, будь-яке використання об'єкта промислової власності поза договором є порушенням патентних прав, крім випадків, передбачених законом.
Незаконним використанням об'єкта промислової власності вважається виготовлення, пропонування для продажу, застосування або ввезення, зберігання, інше введення в господарський оборот продукту, виготовленого із застосуванням запатентованого об'єкта промислової власності без дозволу патентовласника (власника свідоцтва). Проте чинне законодавство України про промислову власність також передбачає випадки позадоговірного використання об'єктів цієї власності, які порушенням патентних прав не вважаються[94].
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21
