Так само як і категорія "поняття позову", "елементи позову" знаходяться "в центрі" дискусії. Але перш ніж, проаналізувати сучасні погляди на елементи позову, "поринемо" в історію права.
У праві 19 віків в кожному позові розрізняли три елементи[7]:
1. його юридична основа або те право, судовим проявом якого він служить - causa proxima actionis; наприклад, в позові про винагороду за збитки такою юридичною основою є правило ст.684 ч.1 т. X Св. Зак., по якому всякий відповідальний за збитки, заподіяні з його вини іншій особі і так далі;
2. фактична основа позову, або ті правотвірні факти, які ведуть до виникнення права, а з ним позову - causa remota actionis, наприклад, при позові про право власності все ті способи, якими встановлюється право власності (давнісне володіння, передача, судове рішення і так далі);
3. предмет позову або зміст позовної вимоги, що становить як би проект бажаного позивачеві рішення.
Нині, різні дослідники виділяють наступні елементи позову :
-Предмет позову;
-Підстава позову;
-Зміст позову;
-Юридична кваліфікація позову;
-Сторони позову.
Більшість дослідників все-таки дотримуються думки про " двоелементність" позову. Так, Ярков В.В. відзначає: загальновизнано виділення двох елементів позову: предмета й підстави позову. Розглянемо в першу чергу саме їх.
Предмет позову становить матеріально-правову вимогу позивача до відповідача. Характер позовної вимоги визначається характером спірних матеріальних правовідносин, з якого випливає вимога позивача. По суті прохання позивача, реалізовано у вигляді цієї вимоги. Від того, наскільки чітко і юридично грамотно сформульована позовна вимога, залежить і з'ясування суддею позиції, яку займає позивач.
За Г.Л. Осокіною, предмет позову як елемент його змісту характеризує позов з погляду того, що конкретно вимагає, чого домагається позивач; предметом позову являється не суб'єктивне право (воно входить у юридичну підставу позову), підмет захисту, а спосіб (способи) його захисту.
Право визначення позову належить самому позивачеві й тільки йому. Більше того, предмет і підстава позову не можуть бути змінені судом без згоди на те позивача.
Предмет позову є підставою для класифікації позовів за процесуально- правовою ознакою.
Від предмету позову слід відрізняти предмет суперечки, його ще прийнято називати об'єктом позову. Це те матеріальне благо, здобуття якого добивається позивач . З предметом суперечки зв'язано і право позивача зменшити або збільшити розмір позовних вимог вже після подачі позовної заяви, а також право суду на вихід за межі заявлених позивачем вимог. Одночасно позивач розпоряджається і процесуальним правом, визначаючи для себе об'єм прошеного в суду захисту.
2.2 Підстава позову
Під підставою позову розуміються обставини, з яких витікає право вимоги позивача, на яких позивач їх засновує.
Позивач повинен вказувати в позовній заяві не просто обставини, а привести юридичні факти, тобто такі обставини, з якими закон зв'язує виникнення, зміну або припинення правовідносин. Ці факти підлягають потім доведенню позивачем в адміністративному процесі.
Факти, що входять в підставу позову, прийнято підрозділяти на три групи:
1) факти, безпосередньо правопроїзводящие, з них безпосередньо витікає вимога позивача.
2) факти активної і пасивної легітимації.
В процесі легітимації встановлюється належний характер сторін в адміністративному процесі. При цьому розрізняються факти, вказуючі на зв'язок вимоги з певним суб'єктом, що заявив це вимога, тобто з позивачем (факти активної легітимації), і факти, вказуючі на зв'язок певного обов'язку з відповідачем (факти пасивної легітимації).
3) факти приводу для позову – це факти, вказуючі, що настав час для звернення до суду за судовим захистом.
Підставу позову можна підрозділити на фактичне і правове. Фактична підстава позову – це сукупність юридичних фактів, а правове – вказівка на конкретну норму права, на яких грунтується вимога позивача.
Тому точка зору про необхідність виділення правового основа-нія позову сповна резонна і обоснованна. Якщо ж позивач не в змозі опре-діліті правові підстави позову, то він ускладнює діяльність суду, а також захист своїх прав, оскільки не ясно, чого ж хоче добитися позивач. Сам же суд не повинен в цьому допомагати позивачеві.
Поважно відзначити, що в позовній заяві необхідно вказати докази, підтверджуючі обставини, викладені позивачем в обгрунтування своїх вимог. Якщо позивач не представив доказу, суддя не може по цій підставі відмовити в прийнятті позовної заяви.
Пропонована в літературі характеристика позивача як активної сторони, а відповідача як пасивною дозволяє і підстава позову підрозділяти на активне і пасивне. До активного відносяться факти безпосередньо правопроїзводящие, що дають можливість зацікавленій особі виступати як носій директивного матеріального права. Пасивна підстава охоплює факти приводу для позову, звернення, що свідчать про необхідність, до суду і залучення до відповіді зобов'язаних осіб.
2.3 Зміст позову
Ще один елемент позову, який виділяють ряд учених (Гурвіч М.А., Клейнман А.Ф.) - зміст позову. На думку М.А. Гурвіча, зміст позову – елемент вольової вимоги в позовному обігу – прохальний пункт, що містить вказівку на форму прошеного в суду захисту. А.Ф. Клейнман називає змістом позову дію суду, здійснення якого добивається позивач.
Під змістом розуміється вигляд істребуємой судового захисту: визнання, присудження, припинення, зміна, здійснення в іншій формі преобразовательних повноважень суду.
Якщо виходити із способів захисту суб'єктивних прав, можна виділяти і прохання позивача про форму захисту, але вона сповна органічно вписується в предмет позову. Сама по собі форма захисту не залежить ні від волі зацікавленої особи, ні від волі суду. З точки зору закону прохання позивача носить характер побажання. Яким насправді буде спосіб захисту конкретного суб'єктивного права, покаже лише результат розгляду і дозволу цивільної справи. Не випадково в цивільному процесуальному законодавстві ніде не згадується про зміст як про третій елемент позову. Зміст позову в точній відповідності з сенсом даного поняття охоплює собою всі складові частини позову – його предмет і підставу.
Якщо виходити із способів захисту суб'єктивних прав, можна виділяти і прохання позивача про форму захисту, але вона сповна органічно вписується в предмет позову. Сама по собі форма захисту не залежить ні від волі зацікавленої особи, ні від волі суду. З точки зору закону прохання позивача носить характер побажання. Яким насправді буде спосіб захисту конкретного суб'єктивного права, покаже лише результат розгляду і дозволу адміністративної справи. Не випадково в адміністративному процесуальному законодавстві ніде не згадується про зміст як про третій елемент позову. Зміст позову в точній відповідності з сенсом даного поняття охоплює собою всі складові частини позову – його предмет і підставу.
2.4 Юридична кваліфікація позову
Ще один дослідник - Амосов С. - відносить до елементів позову юридичну кваліфікацію. Проте, віднесення юридичної кваліфікації до самостійного елементу позову в змозі, як правильно відзначає Г.Л. Осокина, ускладнити конструкцію позову. Проте, на користь підвищення ефективності судового захисту, враховуючи реалії судово-арбітражної практики, що склалася, на які переконливо посилався Амосов С., висловлюючи свою пропозицію, напевно, було б доцільним піти на деяке ускладнення процесуальної конструкції.
2.5 Сторони позову
Осокіна Р. Л. поряд з підставою і предметом позову виділяється також такий елемент, як сторони позову. При цьому автор посилається на Коміссарова К.І., який відзначає, що «предмет і підстава позову набуває необхідної визначеності лише за умови, що йдеться про конкретних носіїв суб'єктивних прав і обов'язків» .
РОЗДІЛ ІІІ «ВИДИ ПОЗОВІВ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ»
3.1 Класифікація позовів
Дослідження видів адміністративного позову в тих зарубіжних країнах, де він давно використовується як засіб звернення до суду, дозволяє виявити не лише особливості його окремих різновидів, але і певні загальні риси, обумовлені загальною логікою процесуально-правового регулювання, а у ряді випадків — прямим запозиченням окремих позовних форм.
Так, в Японії відповідно до ст. 2 Закони 1962 р. про порядок вирішення адміністративних суперечок виділяють чотири основні види адміністративних позовів: 1) «кококу», 2) «тоджіша», 3) «народний позов» (actio popularis) і 4) позов «кикан», або позов по суперечці між органами і установами. Позови «кококу» і «тоджіша» в позначаються як суб'єктивні позови, що мають основною метою захист прав і законних інтересів сторін. «Народний позов» і позов «кикан» відносяться до об'єктивних позовів, націлених в першу чергу на точного виконання законодавчих розпоряджень об'єктивного права. Позов «кококу» заявляється у зв'язку із здійсненням владних повноважень органами публічної влади. Він має чотири основні форми:
а) про визнання бездіяльності адміністрації незаконним,
б) про відміну правового розпорядження,
в) про підтвердження нікчемності адміністративного акту;
г) про визнання недійсним адміністративного акту, дії, рішення (позов «торікеши»).
Основним інструментом захисту прав приватних осіб і контролю за адміністративною діяльністю в Японії являється позов про визнання недійсним ("торикеши"). Він повинен подаватися на адресу адміністративного органу, що видав оспорюваний акт. Тим самим чітко позначається відповідач у справі. "Народний позов" подається тільки в спеціально встановлених законом випадках і припускає, що особа, що звертається до суду з позовом про виправлення незаконного адміністративного акту, само не має безпосереднього юридичного відношення до істоти позову. Так, згідно із законодавством про вибори будь-який виборець може подати до суду позов про порушення адміністрацією виборчої процедури.
У вітчизняній літературі висловлювалися пропозиції про визнання позову на користь суспільства, на користь законності[8]. Ця ідея actio popularis у формі позову про законність отримала підтримку, зокрема, В. В. Скитовича, який вважає недоцільним обмежувати право оскарження незаконних адміністративних актів тільки особистою зацікавленістю громадянина, тоді як несудове оскарження не знає яких-небудь обмежень в цьому сенсі[9] . Питання про визнання в публічному праві actio popularis вимагає зваженого підходу і грунтовного обговорення. В принципі за певних умов, чітко позначених в законі, можливість використання такого адміністративного позову цілком допустима. Проте необхідно відмітити що в Європи, що формується під егідою Ради, адміністративно-правовій доктрині інститут actio popularis не розглядається як загальноєвропейський стандарт: його визнання або невизнання відноситься до сфери розсуду національного законодавця. У багатьох європейських державах, а також в тих країнах, які сприйняли французьку модель адміністративної юстиції, actio popularis як самостійний адміністративний позов не набув поширення.
У Франції існують різні підходи до класифікації адміністративних позовів. Одні автори виділяють п'ять видів позовів :
1) позови з суперечок з приводу анулювання адміністративних актів. Вони використовуються для спростування перевищення влади, тому називаються також позовами у зв'язку з перевищенням повноважень, або позовами про законність;
