2) позови, які пов'язані з порушенням суб'єктивних прав і розглядаються "в порядку повної адміністративної юрисдикції";
3) позови по суперечках про тлумачення у яких виставляється вимога уточнити сенс акту управління;
4) позови з суперечок, пов'язаних з оцінкою законності адміністративних актів; 5) позовів з суперечок, пов'язаних із застосуванням репресії[10].
В той же час ряд авторів виділяє всього два види адміністративних позовів :
1) позови у зв'язку з перевищенням влади і
2) позови з поширенням повного юрисдикційного контролю, до яких відносять: позови з суперечок про адміністративну відповідальність, що містять вимогу об відшкодування збитку, заподіяного діями адміністрації (наприклад, незаконною відмовою в якому-небудь дозволі); позови з адміністративних договорів; позови у зв'язку із застосуванням репресій та ін[11].
Найбільш поширеними є позови про перевищення влади і позови про розгляд суперечки в порядку повної адміністративної юрисдикції.
Певною своєрідністю відрізняється система позовів, що встановлюється в Законі про адміністративне судочинство Німеччини 1960 р. (§ 42-43), який виділяє, :
1) позов про визнання недійсним адміністративного акту; цьому позову обов'язково повинне передувати виробництво, яке починається із заяви заперечення органу, - авторові акту;
2) позов про примус до виконання зобов'язання (про примус відповідача до здійснення певної дії);
3) позов про встановлення зміні або припиненні правовідношення.
Проте ці позови не вичерпують усі засоби правового захисту в адміністративному судочинстві, кількість яких не обмежена. У доктрині має місце подальша конкретизація цих позовів.При цьому як законодавство, так і доктрина ФРН виключають actio popularis з адміністративного процесу, надаючи можливість поводження з адміністративним позовом тільки тій особі, права якої порушені виданим адміністративним актом.
У історії вітчизняного права особливий інтерес в плані класифікації адміністративних позовів представляє Положення від 30 травня 1917 р. "Про суди по адміністративних справах", виходячи із ст. 11 якого можна виділити чотири види звернень адміністративний суд у зв'язку з:
а) порушенням закону;
б) зловживанням владою;
в) бездіяльністю адміністрації;
г) повільним рішенням адміністративних справ[12].
У розробленому в 1921 р. Інститутом радянського права при МГУ проекті Положення про Верховний адміністративний суд, про обласні і губернські адміністративні суди звернення до суду позначалися не інакше, як адміністративні позови. Передбачалося декілька видів позовів :
а) про відміну протизаконних актів управління,
б) про припинення протизаконних дій,
в) про виправлення протизаконних упущень.
Причому громадяни і громадські об'єднання наділялися правом шукати відміни актів, що порушують їх права, а органи і установи, - актів, що є протизаконним вторгненням іншої установи в межі їх відомства або перешкодою до здійснення покладених на них завдань[13].
У сучасній вітчизняній доктрині висловлюються різні пропозиції про формування системи позовів в адміністративному судочинстві. Так, пропонується передбачити позови: а) про встановлення, зміну або припинення адміністративного правовідношення; б) про необхідність виконання зобов'язання; в) про те, що зобов'язало адміністративного органу видати певний адміністративний акт; г) про визнання за обличчям тих, що належать йому прав і свобод[14]. Цей підхід певною мірою випробовує на собі вплив німецької системи адміністративної юстиції і не враховує повною мірою диференціацію звернень в судові органи по адміністративних справах.
Визначення, у тому числі легальне, видів адміністративного позову необхідно передусім тому, що з ними безпосередньо пов'язані види судових рішень по адміністративних спорах і правила їх виконання.
У зв'язку з цим безперечний інтерес представляє класифікація Ю. А. Попової, яка виділяє три групи позовів, :
1) позови з публічно-правових стосунків, предметом судового захисту в яких безпосередньо є публічно-правові інтереси приватних осіб;
2) позови про захист суб'єктивних прав приватних осіб, порушених виданням незаконного адміністративного акту, яким, на їх думку, порушуються їх житлові, земельні, цивільні, пенсійні і інші суб'єктивні права;
3) позови по спростуванню законності залучення громадян до адміністративної відповідальності відповідно до норм КпАП. Ці позови Ю. А. Попова пропонує називати позовами про адміністративні правопорушення [15].
При побудові системи адміністративних позовів в адміністративному судочинстві необхідно враховувати, що залежно від суті конкретної адміністративної суперечки, як показує теорія і практичний досвід країн з розвиненою адміністративною юстицією, вимога зацікавленої особи до суду може переважно виражатися в двох основних формах: 1) у формі повного спростування, тобто припускати процедуру повного судового розгляду суперечки по суті відносно питань факту і права; це процедура in personam, яка пов'язана з порушенням суб'єктивного права, коли заявник оспорює вторгнення в сферу його правового статусу; 2) у формі звернення про перевірку законності адміністративного акту, причому така вимога може торкатися як нормативного, так і індивідуального акту; це процедура in rem, пов'язана з суперечкою про законність адміністративного акту. В цьому випадку судовий розгляд може набувати форми спрощеного виробництва по перевірці законності цього акту. Воно зводиться до використання повноважень суду для визначення відповідності цього акту закону і вирішенню (на основі наявних фактів) питання про те, чи досить було юридичних підстав для його видання. Наявність або відсутність таких підстав в адміністративному процесі зазвичай розглядається як питання права і уміщається в рамки питання про законність акту. Виходячи з цього адміністративні позови, що ініціюють розгляд з питань законності адміністративних актів (нормативних і індивідуальних), цілком правомірно означати як позови про законність або позови про визнання адміністративних актів недійсними (незаконними).
Позов про законність адміністративного акту - це звернена до суду вимога про визнання адміністративної дії або рішення, що порушує права, недійсним або про оголошення його нікчемним. До основних характеристик такого позову могли б бути віднесені: а) легкість, простота його заяви; б) мінімальні судові витрати; в) необов'язкова участь адвоката; г) спрощена процедура розгляду що полягає в операції судової перевірки акту на предмет його відповідності діючим правовим нормам, у тому числі нормам, що визначають форму і процедуру прийняття акту, компетентність адміністративного органу на прийняття цього акту. Визнаючи цей акт недіючим або оголошуючи його нікчемним, суд тим самим захищає порушене право або законний інтерес.
Позов про повний судовий розгляд припускає таку конфліктну ситуацію, в якої сторони (приватна особа і адміністративний орган) сперечаються відносно наявності (відсутності) якого-небудь права в конкретному публічно-правовому відношенні або про його різне розуміння (процедура in personam). У судовому розгляді суперечки позивач доводить, що мало місце порушення його права, просить про його відновлення і/або про відшкодування заподіяного незаконними адміністративними діями збитку. Вирішуючи таку суперечку, суд повинен не просто перевірити законність акту, визнавши його недіючим у разі невідповідності закону, але і визначити наявність і об'єм прав, на порушення яких посилається позивач, з'ясувати, наскільки реальні його права по відношенню до прав публічної адміністрації, якою мірою вони порушені. При вирішенні питання про виділення цих двох основних видів адміністративного позову цілком міг би бути врахований досвід зарубіжної адміністративної юстиції, зокрема Франції, де при спростуванні у зв'язку з перевищенням влади допускається приводити лише такі аргументи (фактичні і правові), які обумовлюють законність або незаконність адміністративного акту. В той же час при позові "в порядку повної юрисдикції" заявник має дуже широку свободу у виборі аргументів для обгрунтування вимоги і може приводити практично будь-які докази, які вважає корисними.
У цьому контексті система адміністративних позовів в адміністративному судочинстві могла б бути представлена таким чином:
1) позови про визнання недійсними адміністративних актів (рішень і дій) органів публічної влади;
2) позови про відновлення права або про повний судовий розгляд, що виставляються безпосередньо в захист суб'єктивних публічних прав і законних інтересів громадян і інших суб'єктів публічного права; у свою чергу вони можуть підрозділятися на позови:
а) про встановлення, зміну або припинення адміністративного правовідношення;
б) про відшкодування збитку, заподіяного неправомірними діями адміністрації;
в) про підтвердження або визнання якого-небудь суб'єктивного публічного права;
г) про виконання зобов'язання;
д) про видання адміністративного акту (здійсненні дії), в якому зацікавлений позивач;
3) адміністративно-деліктні позови, які можуть бути підрозділені (і фактично по АПК вже підрозділяються) на позови, :
а) про притягнення до адміністративної відповідальності;
б) про перегляд наказательных постанов адміністративних органів;
4) позови у зв'язку з суперечками про компетенцію;
5) позовів по спорах, витікаючих з адміністративних договорів.
3.2 Матеріально-правовий та процесуально-правовий позов
Залежно від характеру спірного матеріального правовідношення, по галузях і інститутах права виділяються позови, що виникають з адміністративних, цивільних, трудових, шлюбно-сімейних, земельних і інших правовідносин.
Матеріально-правовий позов в адміністративному процесі пов’язаний із спірними правовідносинами, які утворюють предмет позову.
Практичне значення матеріально-правової класифікації позовів полягає в наступному:
По-перше, вона лежить в основі судової статистики, і по кількості тих або інших справ в судах, збільшенню їх числа або зменшенню можна прослідкувати стан конкретних соціальних процесів.
По-друге, на її основі здійснюється узагальнення судової практики по окремих категоріях адміністративних справ, приймаються постанови Пленуму Верховного Суду України.
По-третє, матеріально-правова класифікація позовів покладена в основу багатьох наукових і прикладних досліджень по особливостях судового розгляду окремих категорій адміністративних справ. Досить багато видається на основі матеріально-правової класифікації позовів наукової і довідкової літератури за методикою ведення справ в суді і доведенням.
Процесуально-правовий позов пов'язаний із процесуальним способом захисту, визначеним у адміністративному позові.
При процесуально-правовій класифікації позовів виділяються позови про визнання, про присудження і преобразовательные позови. Позов про визнання має на меті захистити інтереси позивача, що вважає, що у нього є певне суб'єктивне право, але воно оспорюється іншою особою.
Позови про визнання підрозділяються на два види - позитивні та негативні.
Позитивний позов про визнання полягає в тому, що позивач обгрунтовує вимогу про визнання за ним певного права.
По негативному позову про визнання позивач відкидає існування певного права, позивач стверджує, що на нім немає певного обов'язку.
Таким чином, загальне, характеризуюче позови про визнання, полягає в тому, що позивач не просить суд що-небудь присудити йому, він вимагає визнання судового права, інтересу або заперечує їх існування.
Позов про присудження характеризується тим, що позивач просить визнати за ним визначене суб'єктивного право, зобов'язати відповідача відповідно до цього визнаного права зробити певні дії.
Позов про присудження за своєю юридичною характеристикою набагато ширше, оскільки позивач просить суд як визнати за ним певне право, так і зробити певні дії з його примусового здійснення.
У літературі тривалий час підкреслювалося, що тільки позови про присудження можуть бути примусово виконані в порядку старанного виробництва. Проте слід мати на увазі, що відповідно до сучасного трактування властивість здійсненності властиво усім судовим рішенням в тій або іншій мірі.
Преобразовательные позови також мають свої особливі характеристики.
Під преобразовательными позовами розуміються позови про припинення, зміну, а у ряді випадків і про виникнення нового матеріального правовідношення.
Залежно від виду позову за критерієм характеру інтересу, що захищається, можна виділити особливості процесуального регламенту, пов'язані з порушенням справи, поняттям належних сторін, змістом судового рішення, його виконанням та ін.
ВИСНОВКИ
Актуальність вибраної мною теми, на мій погляд, полягає у величезному значенні позову як засобУ захисту. Але проблема цієї роботи полягає в тому, що громадяни, що звертаються до суду або інший юрисдикційний орган для захисту своїх прав, іноді юридично безграмотні, і вони звертаються до суду з позовною заявою, не вказавши предмет, і підставу позову.
Засобом збудження позовного провадження є позов. Позов справедливо вважається найдосконалішим засобом захисту суб'єктивного права, яке порушене або оспорене. Особа, що вважає себе володарем порушеного або оспореного права, шукає у суду захисту у встановленому законом процесуальному порядку. Подібне звернення до суду і дістало назву " позов".
Позов займає центральне місце серед інститутів адміністративного процесуального права. Позов знаходиться в тісному взаємозв'язку з усіма інститутами адміністративного процесуального права, визначає настрій усього регламенту розгляду адміністративних справ, служить орієнтиром правового регулювання судової діяльності.
Отже, позов - це фундаментальна правова категорія, широко досліджена наукою. Разом з цим, основні питання теорії позову не отримали однозначного дозволу.
Позов - це обернена до суду першої інстанції вимога позивача до відповідача про захист свого права або інтересу, що охороняється законом. Позов - процесуальний засіб захисту інтересів позивача, позов збуджує позовне провадження, тим самим, передаючи суперечку на розгляд суду.
Розглянувши і вивчивши поняття позову і його елементи, я зробила наступні висновки:
Позов є складною юридичною конструкцією, що складається з певного числа елементів, і, передусім, предмета і підстави.
Між елементами позову існує тісний взаємозв'язок: підстава позову є такою тільки у відношенні до предмета позову, і навпаки - предмет позову є таким тільки в тих випадках, коли він підкріплений основою. Тобто, проста наявність елементів ще не є позов. Лише наявність закінченого складу (у який входять також зв'язки і розмежування між елементами) утворює сам позов. Саме сукупність взаємозв'язаних елементів утворює склад (структуру) позову. За відсутності одного з них не може бути і позову.
Структура позову не може існувати сама по собі. Для свого існування вона має бути оформлена у форму позовної заяви. Слід погодитися з тими авторами, які розглядають співвідношення позову і позовної заяви як співвідношення змісту і форми . Проте цей зв'язок є одностороннім, оскільки в одній формі може знаходитися інший зміст окрім позову.
В сукупності із сторонами (позивачем і відповідачем) основа і предмет позову індивідуалізують позов. Це має не лише теоретичне значення, але і практичне значення при визначенні тотожності або розрізнення конкретних позовів.
По своїй суті позов представляє складне явище, в якому слід розрізняти дві сторони, : матеріально-правову - вимога позивача до відповідача і процесуально-правову - це вимога позивача до суду про забезпечення захисту порушеного або оспорюваного права. Вимога до суду не може не супроводжуватися вимогою до відповідача.
У курсовій роботі аналізуються різні точки зору дефініції позову, внаслідок чого, я дійшла висновку про необхідність визначення позову, як вимога зацікавленої особи, витікаюча із спірного матеріального правовідношення, про захист свого або чужого права або законного інтересу, підмет розгляду і дозволу у встановленому законом порядку. Саме таке визначення позову, як процесуального інституту, є найбільш вірним воно відповідає суті позовної форми захисту права і законного інтересу, внутрішньо узгоджується з іншими позовними категоріями і інститутами процесуального права і якнайповніше відбиває його зміст. Це визначення відповідає вимозі єдності і універсальності поняття позову.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Нормативно-правові джерела
1. Конституція України : Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - №30. – Ст. 141; 2005. - №2. – Ст. 44.
2. Кодекс адміністративного судочинства України. - Х.: ТОВ «Одіссей», 2009. – 160 с.
3. Кодекс про адміністративні правопорушення. – Х.: ТОВ «Одіссей», 2008. – 296 с.
Спеціальна література
4. Адміністративна юстиція: європейський досвід і пропозиції для України / Авт.-упоряд.: І.Б. Коліушко, Р.О. Куйбіда. – К., 2003. – 536 с.
5. Энциклопедический словарь. Брокгауз и Эфрон. Т. 2. – М.: Слово-пресс. 1996. – С. 562.
6. Гурвич М.А. Право на иск. – М.-Л., 1949. – С. 45, 145.
7. Клейнман А.Ф. Основные вопросы учения об иске в советском гражданском процессе. – М., 1959. – С. 5 – 22.
8. Добровольский А.А. Исковая форма защиты права (основные вопросы учения об иске). – М., 1965. Гл. 1.
9. Осокина Г.Л. Иск (теория и практика) – М.: Городец. -2000. – С. 182.
10. Жеруолис И. Сущность советского гражданского процесса. – Вильнюс, 1969. – С. 94, 106.
11. Щеглов В.Н. Иск о судебной защите гражданского права. – Томск, 1987. – С. 6.
12. Мурадьян Э.М. Судебный контроль за административными актами // Сов. государство и право. 1978. № 11. С. 77.
13. Скитович В.В. Судебный контроль за законностью действий должностных лиц. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. М., 1983. С. 13.
14. Общие сведения об административном праве Франции. М., 1993. С. 72–73.
15. Брэбан Г. Французское административное право. М., 1988. С. 454–464.
16. Елистратов А. Об утверждении законности в советском строительстве // Сов. право. 1922. № 1. С. 129–130.
17. Кряжков В., Старилов Ю. Административные суды: какими им быть? // Российская юстиция. 2001. № 1. С. 18–19.
18. Попова Ю.А. Административное судопроизводство в системе судов общей юрисдикции // Государство и право. 2002. № 5.
[1] Энциклопедический словарь. Брокгауз и Эфрон. Т. 2. – М.: Слово-пресс. 1996. – С. 562.
[2] См. наиболее полное обоснование данной концепции в книге: Гурвич М.А. Право на иск. – М.-Л., 1949. – С. 45, 145.
[3] Подробнее об этом см.: Клейнман А.Ф. Основные вопросы учения об иске в советском гражданском процессе. – М., 1959. – С. 5 – 22; Добровольский А.А. Исковая форма защиты права (основные вопросы учения об иске). – М., 1965. Гл. 1.
[4] Осокина Г.Л. Иск (теория и практика) – М.: Городец. -2000. – С. 182.
[5] Жеруолис И. Сущность советского гражданского процесса. – Вильнюс, 1969. – С. 94, 106; Гурвич М.Л. Право на иск. – М., 1978. – С. 9; Щеглов В.Н. Иск о судебной защите гражданского права. – Томск, 1987. – С. 6; Гражданский процесс / Под ред. М.С. Шакарян. – М. 1993. – С. 218 и др.
[6] Энциклопедический словарь. Брокгауз и Эфрон. Т.2. – М.: Слово-пресс. 1996.
[7] Осокина Г.Л. Иск (теория и практика) - М.: Городец. -2000. - с. 28.
[8] Мурадьян Э. М. Судебный контроль за административными актами // Сов. государство и право. 1978. № 11. С. 77.
[9] Скитович В. В. Судебный контроль за законностью действий должностных лиц. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. М., 1983. С. 13.
[10] Общие сведения об административном праве Франции. М., 1993. С. 72–73.
[11] Брэбан Г. Французское административное право. М., 1988. С. 454–464.
[12] СУ. 1917. № 127. Ст. 692.
[13] Елистратов А. Об утверждении законности в советском строительстве // Сов. право. 1922. № 1. С. 129–130.
[14] Кряжков В., Старилов Ю. Административные суды: какими им быть? // Российская юстиция. 2001. № 1. С. 18–19.
[15] Попова Ю. А. Административное судопроизводство в системе судов общей юрисдикции // Государство и право. 2002. № 5.
