Источники и кодификация права Украины в составе России в 18 ст.
МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ
ЗАПОРІЗЬКИЙ ЮРИДИЧНИЙ ІНСТИТУТ
кафедра загально-правових
дісциплін
КОНТРОЛЬНА РАБОТА З ІСТОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА УКРАЇНИ
ВИКОНАВ:СТУДЕНТ 2 КУРСА 451Г.
КРАЛЬКИН С.Ю.
ПЕРЕВІРИВ:ВОЛОШКО А.А.
Геничеськ 2005
План
1. ДЖЕРЕЛА ПРАВА УКРАЇНИ.
2. КОДИФІКАЦІЯ ПРАВА
3.ЛІТЕРАТУРА.
1.ДЖЕРЕЛА ПРАВА УКРАЇНИ
«Руська Правда», найвизначніший збірник стародавнього україно-руського права, складений в 11 - 12 в. на основі звичаєвого права, важливе джерело для дослідження середньовічної історії права та суспільних відносин Руси-України і суміжних слов. народів. Ориґіналу «Р. П.» не знайдено, натомість збереглося значне ч. її списків з 13 - 18 вв.; досі відкрито їх 106. Історія постання «Р. П.» та її Списків, що їх поділяють на три редакції (коротку, широку і середню), ще досі не є повністю досліджена. «Р. П.» (коротку редакцію) відкрив В. Татіщев 1738 в тексті Новгородського літопису, написаного у 1440-их pp., надрукував її А. Шлецер (1767). Згодом відкрито кільканадцять списків короткої «Р. П.», найстарішими з яких є Акад. і Археографічний, обидва з того самого часу. Серед бл. сотні списків широкої «Р. П.» найстарішими є Синодальний (збережений у тексті Кормчої книги з 1282) та Троїцький (віднайдений у тексті правничого зб. «Мірило Праведне», списаного у другій пол. 14 в.). Широку «Р. П.» вперше опублікував 1792 І. Болтин. Від цих двох основних списків «Р, П.» дещо відрізняються списки сер. «Р. П.» (відомі з тексту Кормчої Книги з 17 в.), яка, на думку більшости дослідників, була лише скороченням широкої ред. (М. Максимейко, А. Зимін) і походить з 15 - 17 вв. (М. Тихоміров й ін. відносять сер. до другої пол. 12 в. й уважають її за основу для широкої ред.).
З видавців текстів «Р. П.», крім згаданих, слід назвати А. Мусіна-Пушкіна, Н. Калачова, П. Мрочек-Дроздовського, М. Владимирського-Буданова, В. Сергеевича, С. Юшкова (вид. АН УРСР), Б. Грекова, А. Зиміна та. ін. «Р. П.» нім. мовою видали Ґ. Еверс (1826), Е. Тобієн (1843 - 44), Л. Ґетц (1910 - 13); франц. - М. Шефтель (1963), поль. - І. Раковецкі (1820 - 22) й А. Кухарскі (1838), анг. - Г. Вернадський (1947). Повний корпус усіх досі відомих текстів вміщено в 3-томовому вид. АН СССР «Правда Русская» (1940 - 63; за ред. В. Грекова).
Досліди над історією «Р. П.» і систематизацією її списків вели Н. Калачов, В. Ключевський. В. Сергеєвич, Л. Ґетц та ін. Джерела «Р. П.» а зокрема чужонаціональні впливи на неї, досліджував Н. Карамзін (візант. канонічне право і право цісарське, зокрема Номоканон). Н. Калачов і В. Ключевський добачували в «Р. П.» твір духовенства, призначений для духовних судів у світських справах, опертий на звичаєве право, а дехто знаходив у «Р. П.» впливи болг. права 9 - 10 вв. В СССР досліди над «Р. П.» ведуться насамперед над суспільними відносинами Київ. Руси й февдального устрою (Б. Греков, Л. Черепнін й ін.) та її культури (Б. Романов), а також над внутр. історією поодиноких правних норм та їх змістом (С. Юшков й ін.).
Коротка «Руська Правда» (43 статті) поділяється на 4 частини: 1) «.Правду Ярослава», або найстарішу, як її називають дослідники, що не погоджуються з (поглядом, що «Р. П.» проголосив кн. Ярослав Мудрий (В. Сергеєвич, А. Пресняков, М. Тихоміров); вона охоплює статті від 1 до 18; 2) «П. Ярославичів», звану також Уставом Ярославичів (статті 19 - 41); «Покон вирний», що встановлює оплати вирникам (ст. 42) та 4) «Урок мостникам» (ст. 43).
«Правда Ярослава», на думку одних дослідників, постала бл, 1016, ін. - у 1030-их pp. Постанови цієї найстарішої «Р. П.» сягають 8 - 9 вв., а то й раніших часів, з яких вона перебрала інститут кривавої помсти, що її згодом замінено (хоч не повністю) грошовою карою. «П. Ярославичів» складено на з’їзді Ярославових синів: кн. Ізяслава, Всеволода і Святослава у Вишгороді 1072 (М. Тихоміров, С. Юшков, Л. Черепнін) або у 1032-54 (Б. Греков, А. Зимін). Норми «П. Ярославичів» з особливою увагою охороняють інтереси кн., його домінальне госп.-во, урядовців і майно. Різні грошові кари за вбивство, залежіно від суспільного становища вбитого, вказують на розчленування суспільности. Найбільше норм коротка «Р. П.» присвячує охороні життя, здоров’я і майна; вона складається гол. з норм карного й карно-процесуального права.
Широка «Руська Правда» (121 стаття) була найбільш поширена. Віднайдені бл. 100 списків поділяються на три групи: Синодально-Троїцьку, Пушкінську і Карамзінську. Щодо часу постання її та її частин думки поділені: за С. Юшковим та А. Зиміним - її складено під час князювання Володимира Мономаха (після 1113), за Б. Рибаковим - за князювання Мстислава Володимировича, а за М. Тихоміровим і Л. Черепніним - до 1209.
Зміст широкої «Р. П.» у ділянці карного права характеризується заміною норм кривавої помсти - грошовими викупами та держ. карами - вирами. Відповідальність за невідомого вбивцю поширюється на всю громаду, на території якої доконано вбивство (дика вира); за поранення, образу чести, поряд відшкодування покривдженому, треба було платити держ. кару (продаж); за найважчі злочини (розбій, підпал загороди, конокрадство) була встановлена кара «поток і розграбленіє», яка торкалася не лише майна, але дружини і дітей та самого злочинця. «Р. П.» знає ряд чітких норм цивільного (позики, відсотки, ґрунтові спори, спадщинні приписи) і процесуального права (свідки: видоки і послухи, ордалії; проба заліза і води, «свод», леґальна самодопомога: злодія, зловленого на гарячому, «убиють во пса место»). Ці й ін. норми «Р. П.» дають багатий матєріял до всебічного дослідження соц.-екон. і побутових відносин середньовічної України.
До середньої «Р. П.» стосується все, що сказано про широку.
Значення «Р. П.», як зб. права, було велике, доказом чого є численна кількість списків «Р. П.», дотепер знайдених. Попри упривілейоване становище вищих прошарків суспільства, всі вільні перебували під опікою «Р. П.», гол. завданням якої було давати можливість сторонам боронити свої права на життя, здоров’я і майно, а судові - підставу до справедливого вироку. Характеристиччною прикметою «Р. П.» була еволюція в бік гуманности (напр., заміна кари смерти грошовою карою).
«Руська Правда» є важливим іст. джерелом, яке допомагає дослідникам відтворювати діяльність адміністративного княжого апарату, виявляти нюанси суспільного розшарування, досліджувати вияви фінансових операцій, стежити за технікою управи ріллі, госп. знаряддям та врожаєм. «Р. П.» становить важливе джерело для пізнання найдавніших норм укр. звичаєвого права, а згодом княжого законодавства і суд. вироків, вона мала безпосередній вплив на всі пам’ятки лит.-руської доби, а зокрема на Судебник Казіміра Яґеллончика 1468 і Литовський Статут. За посередництвом Лит. Статуту норми «Р. П.» вміщені також у Найвизначнішій пам’ятці укр. права гетьманської доби «Права, по которымъ судится малороссійскій народъ» (1743). Сліди «Р. П.» помітні також у працях та правничих зб. ін. слав. наїродів, зокрема поль. статутах короля Казіміра В. (пол. 14 в.) та ін. Зате, за твердженням Ф. Леонтовича, «московське законодавство в час Судебників губить усякий зв’язок з старовинно-руським правом».
Литовський Статут, кодекс права Великого Князівства Литовського (Литовсько-Руської держави), виданий у 16 в. в трьох основних ред., один з найкращих кодексів права свого часу. Перед виданням Л. С. джерелами права Лит.-Руської держави були - Руська Правда, а також литовське, білоруське і українське звичаєве право. Перший або Старий Литовський Статут, схвалений у 1529 р. на соймі у Вільні, складався з 243 артикулів (за Слуцьким списком - 272), об’єднаних в 13 розділах, в яких були зібрані норми судово-процесуального, карного, цивільного й госп. права, поруч з постановами держ. права. Провідною думкою цього кодексу була оборона інтересів держави і шляхти, а особливо маґнатів. Другий Литовський Статут, іноді з уваги на особливу ролю Волинської шляхти при його укладанні званий Волинським, схвалений у 1566 р. (367 артикулів у 14 розділах), здійснив адміністративно-політ. реформу держави (поділ на повіти), а зокрема поширив привілеї рядової шляхти. До сойму були введені, поруч з вищою палатою (пани-рада), представники рядової шляхти - повітові посли. Цей кодекс є юридичним оформленням панівної ролі шляхти в державі і дальшого обмеження прав селянства (в містах діяло т. зв. маґдебурзьке право). Третій Литовський Статут (488 артикулів в 14 розділах), складений після приєднання В. Князівства Лит. до Польщі (Люблінська унія 1569 p.), був затверджений Жигмонтом III Вазою, великим кн. лит. (і поль. королем) у 1588 р. Він позначався засвоєнням багатьох поль. юридичних понять у наново систематизованому і значно поширеному карному й цивільному праві -Статуту, а особливо в остаточному закріпленні привілеїв шляхти і в повному закріпаченні селян.
