Діяльність кабінетів регламентувала спеціальна інструкція. До функцій керівника та його помічника входило дослідження, складання висновків про експертизу, вирішення технічних питань у судових засіданнях, виїзд на місце вчинення чи виявлення злочинів для фотографування та участі в огляді місцевості, трупів, зломів і слідів.
Структурно кабінети складалися з трьох відділів: фотографічного, кримінально-технічного та хімічного. У фотографічному відділі застосовувалася метрична, репродукційна, проекційна фотографія, мікрофотографія та фотографія в ультрафіолетових променях.
Київський кабінет науково-судових експертиз, заснований у лютому 1914 р., очолив криміналіст С. Потапов (1873-1957), який пізніше став одним із засновників радянської криміналістики. Він залучив до роботи в новому закладі відомих представників природничих наук приват-доцентів Київського університету В. Фаворського, М. Петрова та О. Семенцова, доктора медицини М. Туфанова. В Одесі керівником відкритого у квітні 1914 р. кабінету науково-судових експертиз став учений-криміналіст М. Макаренко.
Свідчень про дореволюційну діяльність Київського та Одеського кабінетів науково-судових експертиз збереглося мало, більшість матеріалів втрачено під час громадянської війни. З опублікованих звітів відомо, що в середньому за рік у кабінетах здійснювалося майже 300 різноманітних експертиз. Наприклад, в Одеському кабінеті за три роки роботи було здійснено 738 експертиз: у 1914 р. — 215, у 1915— 279, у 1916 р. — 244. Дослідження розподілялися так: порівняння почерків — 346, інші дослідження документів — 122, дактилоскопія — 38, дослідження волосся, сперми та крові — 43, хімічні — 122, інші види дослідження — 67.
На превеликий жаль, перші кабінети науково-судової експертизи проіснували недовго. Під час революції 1917 р. та громадянської війни більшість із них практично припинили свою діяльність. Але й за ці кілька років вони зробили значний внесок у розвиток вітчизняної криміналістики, упроваджуючи у слідчу практику науково-технічні прийоми та методи.
Кримінально-реєстраційні підрозділи поліції. Особливу систему криміналістичних закладів становили кримінально-реєстраційні підрозділи поліції. Перше в Росії Реєстраційне бюро, яке називалось антропометричною станцією, було створене при Петербурзькій розшукній поліції в 1890 р. для позбавлення рецидивістів можливості приховувати свою попередню судимість, а також для реєстрування підозрілих осіб, які бажали приховати своє минуле і справжнє ім'я. Через два роки в периферійних містах було створено ще 12 аналогічних станцій, у тому числі й єдина в Україні — Одеська. Більшість із них підпорядковувалися тюремним комітетам. Основна функція цих станцій полягала в реєстрації й ототожненні злочинців за допомогою антропометричних вимірювань за системою, розробленою А. Бертильоном.
Антропометричний метод реєстрації передбачав 12 вимірювань певних частин тіла людини. Протягом 1890-1897 pp. у Російській імперії за системою А. Бертильона було зареєстровано 27 тис. осіб (23 тис. чоловіків і 4 тис. жінок), серед яких виявлено 1700 рецидивістів і 180 рецидивісток.
Можливості фотографії в поліцейській реєстрації почали використовувати ще в 60-х роках XIX ст. У 1862 р. при санкт-петербурзькій поліції було організовано фотографічне бюро "для зняття портретів з обвинувачених з метою встановлення їх особи". В Україні перше поліцейське фотографічне ательє з'явилося в 1864 р. у м. Бобринці (нині Кіровоградської обл.). Воно було організоване на кошти, зібрані за підпискою населення, з метою додавання фотокартки до всіх важливих випадків судово-поліцейських справ. Але застосування фотографії було епізодичним і не створювало системи. Наукова база для виникнення судової фотографії з'явилася наприкінці XIX ст. Як зазначалось, великий внесок в її розвиток зробив російський учений Є. Буринський.
Про те, що науково-теоретичний і практичний рівень судової фотографії в Росії був високий, свідчить найвища нагорода, яку одержав російський відділ судово-поліцейської фотографії на міжнародній фотографічній виставці у Дрездені (1909). У російському відділі експонувались інструкції, таблиці та практичні посібники із судової фотографії, реєстраційні знімки злочинців та відбитки їх пальців, фотоілюстрації про розкриття найнебезпечніших злочинів — убивств, розбійних нападів, крадіжок зі зломом, фальшивомо-нетництва, шахрайства тощо.
У Києві антропометричний кабінет було організовано наприкінці 1901 р. при розшукній частині міської поліції. На той час єдиним технічним засобом у поліції був фотографічний апарат, придбаний в 90-х роках XIX ст. Діловодство розшукної частини складалося з двох журналів: настільного реєстру, де фіксувалися "темні особи", та розшу-кового алфавіту, де значилися списки розшукуваних осіб. Причиною цього було те, що в розшукній частині не було постійного особового складу як такого. Розшукові обов'язки виконували кілька відряджених городових, які підпорядковувались завідувачеві розшукної частини. До речі, цю посаду обіймали чини міської поліції за сумісництвом.
У серпні 1901 р. розшукну поліцію Києва очолив колезький секретар Г. Рудий. Через місяць після призначення він виїхав у закордонне відрядження, під час якого відвідав спочатку Лондон, а потім Париж. Результатом його двомісячного ознайомлення зі станом розшукної справи в Англії та Франції стала повна реорганізація київської розшукної поліції.
Одним із важливих заходів з удосконалення кримінальної реєстрації було створення антропометричного кабінету. Порядок реєстрації був такий: на кожного доставленого до розшукної частини складали антропометричну картку за системою А. Бертильона у трьох примірниках. Один примірник розміщувався у шафі № 1, поділеній на ящики за видами вчинення злочинів (вбивці, злодії, шахраї, ґвалтівники тощо), другий — у шафі № 2, де концентрувалися картки з прізвищами злочинців за алфавітом, третій — у шафі № 3 у порядку реєстрації. Фотокартки невпізнаних трупів містилися у шафі № 4.
За перший рік роботи кабінету, тобто протягом 1902 p., антропометричне вимірювання було застосоване до 2787 затриманих осіб (1563 чоловіків і 1224 жінок), а в 1903 р. — до 3687 осіб (2265 чоловіків та 1422 жінок).
Департамент поліції докладав багато зусиль до розширення мережі антропометричних кабінетів, але централізованого обліку за лінією розшукної поліції у масштабах імперії до 1908 р. не існувало. Це сталося після створення в усіх губернських і найбільших повітових містах 89 розшукних відділень, які згідно із законом від 6 липня 1908 р. поділялися на чотири розряди. В Україні вони існували в Києві, Одесі, Харкові (І розряд); Катеринославі, Єлисаветграді, Миколаєві (II розряд); Житомирі, Кам'янці-Подільському, Полтаві, Кременчуці, Бердичеві, Херсоні, Сімферополі, Керчі, Новоросійську (III розряд) і Чернігові (IV розряд). Провідним підрозділом розшукного відділення було довідково-реєстраційне бюро, до основних завдань якого входили реєстрація злочинців, систематизація відомостей про них, встановлення особи, видача довідок про судимість і розшук винних осіб. До компетенції бюро належало також здійснення криміналістичних експертиз (дослідження речових доказів, технічних досліджень документів, експертиз почерків тощо). Штати довідково-реєстраційних бюро розшукних відділень усіх розрядів налічували дві одиниці: чиновник, який завідував реєстрацією злочинців і листуванням з розшуків та наглядів, та фотограф, він же помічник реєстратора злочинців. Характерно, що їхні службові оклади були майже однаковими (для І розряду — 1000 крб, II — 900, III — 800 крб). Нові підрозділи застосовували антропометрію, дактилоскопію, судову фотографію та словесний портрет. На кожного затриманого складали повну реєстраційну картку з трьома фотокартками і дактилоскопічними відбитками у двох примірниках (один — для центрального реєстраційного бюро); особову картку з фотографічним знімком професійних злочинців; алфавітну картку, а також фотокартку для альбому злочинців.
До складу реєстраційного бюро входили фотосалон з антропометричним і дактилоскопічним кабінетом, де застосовувалася методика опису прикмет злочинців за системою "словесного портрета"; карткова реєстратура, де зберігались реєстраційні картки злочинців з їхніми фотокартками, антропометричними та дактилоскопічними даними, картковий розшуковий алфавіт, альбом злочинців і "осіб порочної поведінки", колекція почерків, знарядь злочинів, злодійських інструментів і шахрайських пристроїв, довідки про судимість і відомості про утримуваних у місцевих в'язницях, відомості за поточними наглядами, газетні вирізки.
Організацію й діяльність реєстраційних бюро регламентували Окрема інструкція (доповнення до циркуляру департаменту поліції від 29 грудня 1906 за № 1) та Інструкція чинам розшукної поліції (1910), які були обов'язковим керівництвом з реєстрації злочинців. В останній, зокрема, зазначалося, що всі чини розшукних відділень мають бути ознайомлені із судово-поліцейською фотографією, дактилоскопією та антропометрією, фіксуванням слідів гіпсом. Для цього кожна особа, яка влаштовувалася на службу до розшукної поліції, зобов'язувалася "...пробути певний час на практичних заняттях з реєстрації злочинців".
Діяльність дактилоскопічних кабінетів регламентувалася спеціальною інструкцією, розробленою департаментом поліції у вересні 1910 р. У ній детально роз'яснювалося про потожирові відбитки пальців, про те, на яких поверхнях вони найчастіше зберігаються, як їх виявляти та фотографувати. В інструкції давалися вказівки щодо дактилоскопічної експертизи (порівняння), яку повинні були здійснювати завідувачі дактилоскопічної реєстрації.
Зауважимо, що в Росії дактилоскопія не була належно оцінена і вважалася допоміжним до антропометрії методом. Такий комбінований метод кримінальної реєстрації, на відміну від європейських країн, існував у Росії до повалення царизму, а в окремих регіонах — і в перші роки радянської влади.
В історико-правовій і криміналістичній літературі зазначається, що вперше в Російській імперії дактилоскопію почали застосовувати у в'язницях наприкінці 1906 p., а у практиці розшукної поліції — з 1907 р. Насправді ж перше дактилоскопічне бюро було створене в січні 1904 р. при розшукній частині київської міської поліції. За перший рік існування цього бюро було дактилоскоповано 2987 осіб: 1590 чоловіків і 1397 жінок.
Історія створення першого в Україні дактилоскопічного бюро заслуговує докладнішої розповіді, тим більше що в навчальній літературі цей факт залишається невисвітленим.
У вересні 1903 р. київський поліцмейстер полковник Цихоцький, перебуваючи в Німеччині, відвідав Дрезденську виставку поліцейської техніки, а також місцеву кримінальну поліцію. Повернувшись до Києва, він відрядив завідувача розшукної частини Г. Рудого до Дрездена для ознайомлення з найновішими досягненнями кримінальної поліції з метою застосування їх у Київському розшукному відділенні. Серед експонатів виставки увагу Г. Рудого привернули валіза з численними інструментами, необхідними для виявлення злочинів, і новий спосіб ототожнення особи злочинця за допомогою дактилоскопії. Із Дрездена Г. Рудий вирушив до Берліна, а потім до Відня, де ознайомився з організацією розшукної справи в цих містах. Після повернення із закордонного відрядження Г. Рудий на власні кошти зробив таку саму валізу, доповнивши її багатьма приладами, необхідними для місцевих умов. Фактично це була перша в Росії слідча валіза, яку почали використовувати під час огляду місця події для виявлення слідів, речових доказів тощо. Як переконаний прихильник нового методу ідентифікації Г. Рудий організував при розшукній поліції дактилоскопічний відділ, який почав діяти з 1 січня 1904 р. Крім того, він розробив проект організації дактилоскопічних бюро в поліції Російської імперії, який подав керівництву 13 жовтня 1903 р. Цей документ складався з чотирьох розділів: антропометрична система; новий дактилоскопічний метод; організація дактилоскопічних бюро; розшуки злочинців за дактилоскопічними відбитками.
