Варто зазначити також ще один пріоритет Київської розшукної поліції — криміналістичну одорологію. Донедавна в літературі зазначалося, що в Росії собаки-шукачі вперше з'явилися на поліцейській службі в 1906 р. Початок цьому було покладено у прибалтійських губерніях, а перший розплідник поліцейських собак відкрився в Петербурзі в 1907 р.
Проте історію російського й українського службового собаківництва треба вести з Києва, коли ще у грудні 1904 р. київська поліція закупила в м. Швелмі (Німеччина) чотирьох собак-шукачів породи вівчарки. До Німеччини було відряджено дресирувальника розшукного відділення, який, пройшовши місячні курси, одержав атестат про успішне вивчення ним "...способу дресирування і виховання собак". Наприкінці 1904 р. одна із собак була залучена до розшуку злочинців по "гарячих слідах". На початку 1905 р. при київській міській поліції було створено розплідник службових собак-шукачів.
Процедура кримінальної реєстрації була надто складною. Тільки в основній реєстраційній картці значилося 120 пунктів, які необхідно було заповнити. Тому департамент поліції, здійснюючи в 1913 р. реформу у сфері кримінального розшуку, спростив кримінальну реєстрацію. Класифікацію злочинців за словесним портретом замінили реєстрацією за дактилоскопією, а антропометрію залишили тільки для впізнання рецидивістів, зареєстрованих у розшукних відділеннях до 1908 р.
Увесь реєстраційний матеріал, який містився в розшукних відділеннях і центральному бюро (понад 200 тис. фотокарток), до 1 січня 1915 p. було перереєстровано за новою спеціально розробленою таблицею видів злочинності. Згідно з цією таблицею злочинці розподілялися на категорії: 1 — "гастролери"; 2 — кишенькові злодії; 3 — злодійки-проститутки; 4 — прості злодії; 5 — злодії по передпокоях; 6 — злодії по горищах; 7 — злодії по крамницях; 8 — злодії зі зломом квартир і крамниць; 9 — злодії із застосуванням обдурення; 10 — злодії-слуги; 11 — злодії залізничні; 12 — злодії велосипедні; 13 — кублоутримувачі злодіїв; 14 — покупці краденого; 15 — конокради; 16 — шахраї та аферисти; 17 — грабіжники й розбійники; 18 — фальшивомонетники; 19 — підпалювачі; 20 — убивці; 21 — шулери-кар-тярі; 22 — хулігани й "коти"; 23 — бродяги; 24 — глухонімі; 25 — вислано-каторжні; 26 — співучасники злочинів; 27 — баришники театральні; 28 — хіпезники — обкрадачі чоловіків, яких проститутки приводили на квартири; 29 — підкидачі — особи, які обкрадали приїжджих провінціалів, підкидаючи їм на вулиці гаманця з грішми чи золоті обручки; 30 — пушкарі.
На жаль, під час громадянської війни більшість реєстраційних матеріалів розшукних відділень було знищено. Там, де вони збереглися, співробітники карного розшуку успішно використовували їх у перші роки радянської влади для ідентифікації злочинців-професіо-налів.
Розвиток криміналістики в Україні у XX ст.
Наука криміналістика та судові експертні установи в Україні почали розвиватися тільки після скасування старих судових установ. Народний Секретаріат проголошеної в Харкові Української Народної Республіки на всій її території 4 січня 1918 р. скасував стару судову систему, поліцейські та слідчі апарати. Збереглися лише Київський і Одеський кабінети науково-судової експертизи. Петербурзький згорів за часів революції, а Московський взагалі перестав існувати. Таким чином, експертні установи залишились тільки в Україні.
Українські кабінети науково-судової експертизи продовжували працювати з перервами, через зміни політичної ситуації. Так, Київський кабінет у 1920 р. був пограбований білополяками і тимчасово перестав працювати.
Не кращим було становище й у колишніх розшукних відділеннях. Створені на їх базі карно-розшукні установи доводилося відновлювати кілька разів, через те що в результаті неодноразових змін влади їх обладнання, обліки, документація були знищені чи пограбовані.
У становленні криміналістики України велику роль відіграли її правоохоронні органи.
Починаючи з грудня 1918 р. декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду України було створено Всеукраїнську Надзвичайну комісію, 14 лютого 1919 р. було прийнято "Тимчасове положення про народні суди і революційні трибунали", а 1 березня 1919 р. — про Народний комісаріат юстиції (НКЮ), який контролював діяльність судів і слідства. Для цього у структурі юстиції було створено контрольно-слідчий відділ.
16 квітня 1919 р. було прийнято декрет про запровадження посади верховних народних слідчих, що призначалися народним комісаром юстиції. Було створено систему слідчих органів, до якої входили народні слідчі та їх помічники при контрольно-слідчих підвідділах місцевих юридичних відділів; особливі народні слідчі при Революційних трибуналах і верховні народні слідчі у складі контрольно-слідчих відділів НКЮ.
Рада Народних Комісарів (РНК) УСРР 16 квітня 1919 р. прийняла декрет "Про організацію карного розшуку", який не тільки юридично закріпив правове становище наявних в окремих містах карно-розшукових установ, а й визначив єдину на території республіки організацію карного розшуку. На відміну від РРСФР та інших радянських республік ця організація мала певні особливості. Вони полягали в тому, що карний розшук УСРР підпорядковувався НКЮ; складався він із судово-карного розшуку, до обов'язків якого входило здійснення оперативно-розшукових заходів, і судово-карної міліції, на яку покладалося здійснення дізнання.
Рада Народних Комісарів УСРР 3 квітня 1920 р. прийняла "Положення про організацію відділів карного розшуку", яке закріпило в Україні аналогічну прийнятій у РРФСР організаційно-правову форму побудови апарату карного розшуку. Тепер він був складовою міліції і переходив у підпорядкування НКВС.
Створений у 1920 р. Укрцентророзшук виконував велику організаційну роботу з розбудови місцевих карно-розшукових установ і налагодження їх практичної діяльності. Було видано Інструкцію з дактилоскопії та реєстрації злочинного елемента, Інструкцію про порядок здійснення обшуків, дізнання, вилучення речових доказів та арешт винних, таблиці категорій злочинного елемента (за видами злочинів).
Інструкції про роботу реєстраційних бюро складали місцеві підрозділи. Осіб реєстрували, описуючи їх за ознаками зовнішності з подальшим створенням картотек за алфавітом. З 1921 р. Укрцент-ророзшук запровадив також інші способи реєстрації, зокрема дактилоскопічний і антропометричний за методом А. Бертильона. Інструкцією, що надійшла з центру, передбачалося вимірювання 11 ознак злочинця. Українські фахівці запропонували вимірювати ще одну ознаку — ширину щелепної дуги, яку потім було внесено в інструкцію Центру. Проте не було розроблено способу класифікації цих вимірювань, а метод був досить суб'єктивний і неточний (зауважимо, що в європейських країнах ця система на той час вже втратила значення і була замінена дактилоскопічною).
Злочинців розшукували здебільшого за словесним портретом, згідно з прийнятою Інструкцією про складання словесного портрета, рекомендованими правилами фотографування злочинців і трупів сигналетичним методом. Таким чином, ще до входження України до складу СРСР на її території було передбачено три види реєстрації злочинців: за алфавітом, фотографічний і дактилоскопічний. Створювалися відповідні картотеки, альбоми, колекції розшукуваних злочинців, злодіїв-рецидивістів. Крадіжки реєстрували за способом вчинення, створювали картотеки за прізвиськами тощо.
У 1922 р. губернські відділи розшуку були обладнані засобами дактилоскопування та фотографування. В Україні було сформовано єдину дактилоскопічну десятипальцеву картотеку, де картки класифікували за основною й додатковою формулою Гальтона — Генрі.
У 1923 р. було запроваджено реєстрацію всіх покараних позбавленням волі та примусовою працею. Методика використання дактилоскопічного обліку була такою. Агент карного розшуку районної ланки під час затримання злочинця дактилоскопував його (виготовляв дві дактилокартки), а начальник відділу надсилав їх до губернського реєстраційного бюро. Там фахівець з дактилоскопії виводив формулу і перевіряв її за картотекою. Протокол разом із примірником дактилокартки надсилали адресату, від якого вона надійшла. Якщо у картотеці не було потрібної інформації, то надіслану картку додавали до картотеки губернського відділу розшуку, а другий примірник з отриманою формулою повертали в район для формування місцевої картотеки. Ідентифікацію за дактилоскопічною картотекою здійснював досвідчений дактилоскопіст, який і складав протокол упізнання. Нині цю операцію виконує експерт-криміналіст за дорученням слідчого чи оперативного працівника; він складає довідку чи висновок експерта.
Боротьба зі злочинністю на основі суворого дотримання законності потребувала вдосконалення технічних засобів пошуку, закріплення й дослідження речових доказів, залучення до кримінального судочинства фахівців різних сфер знань.
Постановою РНК УСРР від 10 червня 1923 р. у містах Києві, Харкові та Одесі створювались кабінети науково-судової експертизи, які відновили свою роботу на базі тих, що діяли раніше. Вони здійснювали судові експертизи і подавали практичну допомогу в розслідуванні злочинів. Ці кабінети стали осередками впровадження наукових знань у слідчу й судову практику.
Постановою РНК УСРР від 25 квітня 1925 р. було затверджено нове "Положення про кабінети науково-судової експертизи", які повинні були виконувати не тільки експертизи, а й науково-дослідну роботу.
У жовтні 1925 р. кабінети науково-судової експертизи були перетворені на інститути науково-судової експертизи. Відтоді, власне, і почалася плідна науково-дослідна та експертна діяльність українських експертних установ, на базі яких сформувалася перша українська школа криміналістів, до якої входили професори М. Бокаріус, В. Фа-ворський, М. Петров, М. Макаренко, М. Матвєєв, Ю. Сапожников та ін.
Перші директори Київського інституту науково-судової експертизи В. Фаворський, М. Петров, Ю. Сапожников і Б. Вахліс були не тільки організаторами науки, а й зробили вагомий внесок у практику судової експертизи, запровадили гістологічні й фізико-хімічні методи дослідження речових доказів.
Харківський інститут науково-судової експертизи очолив професор судової медицини М. Бокаріус. Ще в 1915 р. у праці "Судова медицина, викладена для юристів" він порушив багато практичних питань збирання й дослідження доказів під час розслідування злочинів. М. Бокаріус був піонером-криміналістом у судовій медицині. Він порушував питання про обов'язкове викладання судової медицини на юридичних факультетах університетів. За його безпосередньої участі на юридичному факультеті Харківського університету почали викладати курс криміналістики. Становлення судової експертизи й зародження справжніх криміналістичних знань в Україні пов'язані з діяльністю М. Бокаріуса.
Другий етап розвитку криміналістики пов'язаний з відбудовою народного господарства України у складі СРСР, здійсненням нової економічної політики. Цей період характеризується зростанням рівня злочинності, посиленням репресій з боку як центральних, так і місцевих органів влади.
Створені раніше криміналістичні експертні підрозділи продовжували функціонувати. Поступово на зміну старим кадрам почали приходити молоді, з новими ідеями, новим баченням проблем, що поставали перед криміналістикою.
До Київського інституту науково-судової експертизи прийшли С. Тихенко, М. Зюськін, Б. Киричинський, Є. Брайчевська, Т. Бара-баш та інші, які згодом стали провідними вченими — фахівцями у галузі судової експертизи. Так, М. Зюськін запропонував методику фіксації слідів на кулях методом "прозорих реплік", розробив фотографічний метод контрастування за допомогою сенсибілізованих фотоматеріалів, які й нині використовують експерти.
Б. Киричинський є піонером упровадження в експертну практику інфрачервоних, ультрафіолетових і рентгенівських променів для технічного дослідження документів. Він запропонував оригінальні методики дослідження скла та матеріалів для письма. Його праця "Судова радіологія" (1969) стала поштовхом до впровадження у криміналістику радіологічних методів дослідження.
Третій етап розвитку криміналістики в Україні почався після Другої світової війни з відновлення діяльності інститутів судових експертиз, які було зруйновано, а обладнання пограбоване за часів тимчасової окупації. У воєнний час більшість учених цих інститутів були евакуйовані, багато пішли на фронт. Окремі співробітники перебували в окупації і навіть намагалися налагодити здійснення судових експертиз.
Важливою віхою цього етапу розвитку криміналістики України є фундаментальна праця С. Гика "Криміналістика", опублікована в 1948 р. українською мовою.
Сучасний стан криміналістики в Україні
Сучасний стан розвитку криміналістики в Україні характеризується формуванням загальної теорії криміналістики, розробкою і впровадженням сучасних науково-технічних засобів і інформаційних технологій в практику боротьби зі злочинністю, удосконаленням прийомів криміналістичної тактики, запропонуванням методик розслідування нових видів злочинів. Розвиток криміналістики пов’язаний з формуванням певних наукових шкіл криміналістів. Інтенсивно розвиваються всі розділи криміналістики, виникають нові напрями, теорії та вчення.
Важливим свідченням високого рівня розвитку криміналістики в Україні є підготовка і видання підручників. У 1973 р. видано підручник «Радянська криміналістика. Криміналістична техніка і слідча тактика» за редакцією В.П. Колмакова, написаний українськими вченими-криміналістами. У 1988 р. вийшов друком підручник «Радянська криміналістика. Методика розслідування окремих видів злочинів» за редакцією В.К. Лисиченка.
За часів незалежності України перший підручник для юридичних вищих навчальних закладів і юридичних факультетів був підготовлений у 1998 р. колективом викладачів кафедри криміналістики Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого «Криміналістика. Криміналістична тактика і методика розслідування злочинів» за редакцією В.Ю. Шепітька. У 2001 р. цим самим колективом авторів здійснюється видання повного курсу криміналістики.
На сучасному етапі наукові дослідження з криміналістики проводяться на кафедрах криміналістики вищих юридичних навчальних закладів, у науково-дослідних установах України (Інституті вивчення проблем злочинності Академії правових наук України (з 1995 р.); Науково-дослідному інституті проблем боротьби зі злочинністю Національної академії внутрішніх справ України (з 1997 р.); Міжвідомчому науково-дослідному центрі з проблем боротьби з організованою злочинністю при Координаційному комітеті по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України (з 1995 р.); Харківському центрі вивчення організованої злочинності (з 1998 р.), а також у науково-дослідних експертних установах (науково-дослідних інститутах судових експертиз Міністерства юстиції України; Державному науково-дослідному експертно-криміналістичному центрі МВС України та підпорядкованих йому науково-дослідних експертно-криміналістичних центрах на місцях).
На сьогодні в Україні працюють відомі криміналісти, професори: Ю.П. Аленін, В.П. Бахін, Т. В. Варфоломеєва (член-кореспондент АПрНУ); А.Ф. Волобуєв, В.Г. Гончаренко (академік АПрНУ), В.А. Журавель, А.В. Іщенко, О.А. Кириченко, Н.І. Клименко, В.О. Коновалова (академік АПрНУ), В.С. Кузьмічов, В.К. Лисиченко, В.Г. Лукашевич, Г.А. Матусовський, І.В. Постіка, М.В. Салтєвський, М.Я. Сегай (академік АПрНУ), В.Ю. Шепітько (член-кореспондент АПрНУ).
Лише за останні роки в Україні захищено ряд докторських дисертацій: В.Г. Лукашевич «Основи теорії професійного спілкування слідчого» (1993); Н.І. Клименко «Криміналістичні знання: природа, структура, оптимізація використання» (1993); Т.В. Варфоломеєва «Організаційні, процесуальні та криміналістичні проблеми захисту адвокатом прав підозрюваного, обвинуваченого, підсудного» (1994); В.Ю. Шепітько «Теоретичні проблеми систематизації тактичних прийомів в криміналістиці» (1996); В.С. Кузьмічов «Слідча діяльність: сутність, принципи, криміналістичні прийоми і засоби здійснення» (1996); О.А. Кириченко «Основи криміналістичної мікрології» (1996); Ю.П. Аленін «Теоретичні та практичні основи розкриття і розслідування осередків злочинів» (1997); В.А. Журавель «Теорія та методологія криміналістичного прогнозування» (2000).
Експертні та криміналістичні установи в Україні
У 1923 р. Раднарком УРСР прийняв постанову про заснування в Харкові, Києві та Одесі обласних кабінетів науково-судової експертизи і затвердив положення про них (хоча Київський інститут і Одеська лабораторія були організовані ще в 1914 р.). Ці установи були створені з метою провадження різних науково-технічних досліджень за судовими справами. Київський кабінет очолював С.М. Потапов, а згодом В.І. Фаворський. Першим директором обласного кабінету в Харкові був талановитий судовий медик і криміналіст М.С. Бокаріус, а після смерті цей заклад очолив його син М.М. Бокаріус. Для виконання поставлених завдань у складі кабінетів було передбачено створення чотирьох секцій: 1) хімічних і фізико-хімічних досліджень; 2) судово-фотографічних досліджень; 3) судово-медичних макро- і мікроскопічних досліджень; 4) ідентифікації особи.
У 1925 р. кабінети були перейменовані на інститути науково-судової експертизи. На той час в інститутах діяли шість секцій: 1) хімічних і фізико-хімічних досліджень; 2) біологічних досліджень; 3) фотографічних досліджень; 4) ідентифікації особи; 5) судово-медичних досліджень; 6) кримінально-психологічних і психопатологічних досліджень.
У 1926—1927 рр. опубліковано три книги журналу «Архів кримінології та судової медицини», відповідальним редактором якого був директор Харківського інституту М.С. Бокаріус. У 1931 р. видавався журнал «Питання криміналістики та науково-судової експертизи», а в 1936 р. було видано спільний збірник Українського інституту судової політики і Харківського інституту судової експертизи «Питання кримінального процесу та техніка розслідування злочинів». У 1937 р. було надруковано збірник трьох українських інститутів науково-судової експертизи (Київського, Харківського та Одеського) «Криміналістика і науково-судова експертиза». Починаючи з 1964 р. в Україні виходить міжвідомчий збірник наукових і науково-методичних праць «Криміналістика і судова експертиза».
У роки Великої Вітчизняної війни експертну діяльність проводили в основному науково-технічні відділи (НТВ) органів міліції. Київський, Харківський та Одеський науково-дослідні інститути судових експертиз відновили свою експертну і наукову діяльність у 1943—1944 рр.
З 1946 р. директором Харківського науково-дослідного інституту судових експертиз (НДІСЕ) був призначений В.П. Колмаков, який успішно керував інститутом протягом 20 років.
На сьогодні в Україні створені і функціонують науково-дослідні інститути судових експертиз Міністерства юстиції України: в Києві, Харкові, Одесі, Львові, Донецьку, Дніпропетровську, Сімферополі, а також філії в Севастополі, Полтаві, Черкасах, Тернополі, Луганську, Миколаєві, Чернігові, Вінниці. Інститутами здійснюється науково-дослідницька та науково-методична робота. Колективи інститутів запропонували ряд нових експертних методик та методів дослідження. Експертами захищені кандидатські та докторські дисертації.
Зараз НДІСЕ Міністерства юстиції України мають такі лабораторії: судово-почеркознавчих і комп’ютерних досліджень, судово-трасологічних, судово-балістичних, вибухотехнічних, судово-біологічних, судово-автотехнічних, судових будівельних та пожежних, судово-товарознавчих, судово-фізичних і хімічних досліджень.
В Україні функціонує система експертних криміналістичних підрозділів органів внутрішніх справ. Перший кабінет науково-судової експертизи почав працювати у 1919 р. при Центральному управлінні карного розшуку Росії. У 1921 р. кабінет був реорганізований у науково-технічний підвідділ при карному розшуку НКВС, а у 1922 р. — в науково-технічний відділ. З 1936 р. аналогічні науково-технічні підрозділи були створені в міліції на всій території СРСР, а впродовж свого існування змінювали назви на експертно-криміналістичні управління і експертно-криміналістичні відділи.
Окрім експертних установ Міністерства юстиції України, судово-експертні та криміналістичні дослідження в Україні на теперішній час провадять експертно-криміналістичні служби МВС України (Державний науково-дослідний експертно-криміналістичний центр МВС України (ДНДЕКЦ) та науково-дослідні експертно-криміналістичні центри (НДЕКЦ) при ГУМВС, УМВС, УМВСТ. Експерти центрів проводять різні види експертиз і досліджень, беруть участь у проведенні слідчих дій як спеціалісти. В експертно-криміналістичних підрозділах проводяться: 1) криміналістичні експертизи (дактилоскопічні, трасологічні, холодної зброї, почеркознавчі та ін.); 2) спеціальні експертизи (наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів, харчових продуктів, волокон та волокнистих матеріалів, нафтопродуктів і паливно-мастильних матеріалів, скла і кераміки, вибухових речовин, обставин і механізму пожеж тощо).
