КК відображав зміни в політичній обстановці та економіці країни, що відбулись з 1922 до 1927 рр. однак держава розвивалась і виникала необхідність в зміні й уточненні КК. Протягом наступних двох років на Україні було прийнято 56 законодавчих актів з питань кримінального права. Так, смертна кара могла вже застосовуватись тільки щодо державних і військових злочинів та при озброєному розбої. Загалом розвиток кримінального законодавства в УСРР визначався вищими державними органами СРСР, відзначався ідеологізованістю, підвищенням мір кримінальної репресії.
3.2 Перша кодифікація адміністративного законодавства України
Велика кількість не систематизованих в певному порядку законодавчих актів в області адміністративного права надзвичайно ускладнювало роботу вищих і місцевих органів влади й управління. Уже в 1922 році відчувалась необхідність створення Адміністративного кодексу.
В серпні 1924 року був підготовлений його перший проект, в основу якого був покладений Адміністративний статут РСФРР 1924 р. Над цим проектом до кінця 1925 року працювали 2 комісії. Через велику кількість норм не було можливості кодифікувати все адміністративне законодавство. В проект ввійшли лише акти, які відносились в основному до питань державної безпеки, охорони громадського порядку і діяльності міліції.
В зв’язку з тим, що за час роботи над проектом АК було створено багато нових актів в галузі адміністративного права (як союзних, так і республіканських), в січні 1926 року для розробки проекту кодексу була створена нова комісія. Вона переробила проект і включила в нього нове законодавство УСРР, перевіривши відповідність всіх республіканських актів союзному законодавству.
Після переробки проект АК був узгоджений з усіма відомствами. В грудні 1926 року РНК УСРР розглянув і затвердив проект Адміністративного кодексу, доручивши комісії остаточно відредагувати його і представити на розгляд ВУЦВК. Однак остаточне затвердження АК було тимчасово відкладене через те, що в той час готувались нові положення про місцеві Ради, з’їзди і виконкоми, які були прийняті в середині 1927 р.
Адміністративний кодекс був затверджений ВУЦВК 12 жовтня 1927 року на 2-ій сесії Х скликання і вводився в дію з 1 лютого 1928 року. В нього були включені найважливіші акти з адміністративного права, доцільність яких показало життя. В зв’язку з виходом Кодексу ряд законів, постанов і інструкцій, які регулювали адміністративну діяльність органів державного управління, втратили силу. Кодекс складався з 528 статей, що складали 15 розділів. Об’єднував норми, які встановлювали права і обов’язки органів державного управління як у взаємовідносинах між собою, так і у відносинах з окремими громадянами.
Коло питань, які регулювались Адміністративним кодексом, дослідники звичайно розділяють на такі основні групи:
1) взаємовідносини органів державного управління (розділ 2 – про адміністративні акти);
2) відносини органів державного управління з громадянами (розділи 3, 4, 13, 14 – про заходи адміністративного впливу; про нагляд адміністративних органів в області промисловості; про нагляд адміністративних органів за торгівлею);
3) відносини громадян з органами державного управління (розділ 15 – про порядок оскарження дій адміністративних органів)1.
АК регламентував також питання:
- громадянства УСРР, порядок його одержання і позбавлення;
- питання реєстрації і обліку руху населення; правила організації і діяльності товариств, союзів, клубів, з’їздів, зборів;
- правила про культ;
- правила про публічні видовища і розваги.
Обов’язки громадян визначались в розділі 5 – про трудову повинність, попередження стихійних лих і боротьбу з ними і розділі 6 – про охорону громадянського порядку.
Слід підкреслити, що Адміністративний кодекс УСРР був першою спробою кодифікації адміністративного законодавства не тільки в УСРР, а й в СРСР. Видання цього Кодексу відіграло велику роль в укріпленні правопорядку, спростило діяльність органів державного управління, сприяло покращенню їх роботи, внесло необхідну якість в роботу, стабільність у взаємовідносини державних органів між собою, а також з громадянами.
Кодифікація адміністративного законодавства в 1927 році була вдалою, про що свідчить той факт, що перевидання Кодексу було здійснено тільки в 1956 році. У цьому виданні були вилучені скасовані норми, застарілі терміни замінені новими.
3.3 Кодифікація процесуального законодавства
В період відновлення народного господарства інтенсивно розвивалось процесуальне законодавство. Взявши за основу Кримінально-процесуальний кодекс (далі – КПК) РСФРР, ВУЦВК 13 вересня 1922 року прийняв постанову “Про введення в дію КПК УСРР” (з 20 вересня 1922 р.). КПК, будучи синтезом і узагальненням практики судових і слідчих органів, за 5 років існування радянської влади, представляв собою звід розгорнутої і цілісної системи процесуальних норм.
В КПК закладався фундамент справжньої демократизації кримінального процесу:
- гласність судових засідань, усність судочинства;
- його безпосередність;
- змагальність процесу;
- провадження справ мовою більшості населення із забезпеченням для осіб, які не володіють цією мовою, права ознайомитися з матеріалами справи і всіма судово-слідчими діями через перекладача;
- рівноправність сторін;
- право обвинуваченого на захист.
Кодекс детально регламентував порядок провадження слідства та його загальні умови (порушення кримінальної справи, дізнання, слідчі дільниці, пред’явлення обвинувачення і допит обвинуваченого, заходи запобігання ухиленню від слідства і суду, допит свідків і експертів, обшуки і виїмки, огляди і освідування, визначення психічного стану обвинуваченого, закінчення попереднього слідства, оскарження дій слідчого, прокурора і суду по припиненню справи і відданню до суду).
КПК визначав провадження в народному суді: одноособові дії народного судді, судове засідання, зміна обвинувачення і притягнення до суду нових осіб, винесення вироку, оскарження ухвал і вироків нарсуду; провадження в раді народних судів (по касаційним скаргам і протестам, в порядку нагляду, по приватним скаргам); провадження по відновленню справ за нововиявленими обставинами; окремі провадження в народному суді (про заочні вироки, чергові номери нарсуду, провадження в особливих сесіях народних судів, про судові накази).
КПК визначав роль і задачі органів прокуратури в здійсненні нагляду за законністю тримання під вартою, у порушенні кримінальних справ, підтриманні державного обвинувачення в суді, нагляді за слідством і т.п.
Спеціальні розділи КПК містили норми, які регулювали судочинство в ревтрибуналах (загальні начала, питання попереднього слідства, віддання до суду і підготовчі дії до судового засідання, про судове засідання, оскарження), судочинство у Верховному трибуналі (касаційне провадження, провадження в порядку нагляду, відновлення справ, судочинство в трибуналі як і в суді І інстанції), судочинство в порядку вищого судового контролю НКЮ УСРР. Вперше касаційний перегляд справ отримав розгорнуте й чітке освітлення. Заключний розділ КПК присвячувався порядку виконання вироків.
31 жовтня 1924 року були прийняті Основи кримінального судочинства СРСР і союзних республік. У зв’язку з цим КПК УСРР було переглянуто у відповідність з загальносоюзним законом, а також з Положенням про судоустрій УСРР від 23.10.1925.
Питання про перегляд КПК постало особливо гостро в 1926 р. КПК 1922 р. неодноразово змінювався, що обумовлювалось значними змінами в житті країни і необхідністю відобразити в КПК практичний досвід судових органів1. Весь комплекс названих причин привів до прийняття 20 липня 1927 р. нового КПК. Він відтворював ряд статей КПК 1922 р., але доповнювався новими положеннями про заборону судовим органам, органам прокуратури, слідства і дізнання відмовляти в прийнятті до свого провадження кримінальної справи або припиняти таку справу про суспільно небезпечне діяння на тій підставі, що КК не передбачив покарання за таке діяння.
КПК 1927 р. значно розширив права органів дізнання, передавши їм частину функцій, які раніше належали лише слідчим органам. Справи, за якими провадження слідства було необов’язковим, органами дізнання направлялись безпосередньо в нарсуд. КПК не регулював порядок дізнання, що його проводили органи ДПУ. В той же час звужувалося право на захист. На стадії попереднього слідства, а також дізнання не передбачалась участь захисту, як це було до цього часу. Захисник тепер брав участь в процесі тільки зі стадії судового розгляду. Як і в середні віки, царицею доказів стало власне признання в скоєні злочину.
Не отримало чіткого законодавчого закріплення положення про незалежність суддів і підпорядкування їх лише закону, права потерпілого, розгляд справ у судах за участю народних засідателів. Закріплювалась можливість допиту захисника як свідка, якщо буде встановлено, що йому відомо що-небудь про злочини, передбачені статтями 542-5414 КК УСРР, тобто відомості про контрреволюційні злочини не визнавались предметом професійної таємниці. Суд розглядаючи справу міг припинити допит свідка, якщо визнавав, що свідчення допитаних свідків повністю встановлюють обставини, необхідні для розгляду справи.
Всі скарги на вироки і ухвали народного суду могли бути подані до окружного суду в надто короткий строк (протягом 7 діб з дня їх внесення). Значне коло справ підлягало розгляду надзвичайними судами у порядку виключної підсудності. Зберігалися окружні ревтрибунали, Військова колегія Верховного трибуналу України. Діяла надзвичайна сесія Верховного Суду УСРР, де справи розглядались у закритих засіданнях і за спрощеними процесуальними правилами. Все це створювало дійсно, як відзначає Рогожин А.Й.1, умови для безконтрольних розправ.
Кримінальна відповідальність за новим КПК наставала з досягненням особою 14-річного віку. Провадження у справах повинно було вестись українською мовою, а в національних камерах – мовою відповідної національної меншини. Судам надавалось право накладати на свідка, який ухиляється від явки до суду чи відмовляється давати свідчення, штраф не вище 50 крб. чи порушувати кримінальну справу. Новим для судового розгляду справ було перенесення ініціативи судового слідства на учасників процесу. Допит підсудного проводився в такому порядку: обвинувачами, громадськими позивачами, захисниками, підсудними, головуючим і суддями.
Взагалі КПК виконував поставлену перед ним задачу звуження прав обвинувачених і підсудних, “обмеження і витіснення капіталістичних елементів”.
30 липня 1924 р. ВУЦВК затвердив Цивільно-процесуальний кодекс УСРР. Демократичний принцип судочинства в цивільному процесі були ідентичними принципам кримінального судочинства. ЦПК відображав тенденцію розширення втручання держави і її органів у справи громадянина. Так, суд повинен був відігравати у процесі активну роль, не задовольнившись доказами, наведеними сторонами, мав вживати всіх заходів для з’ясування істотних для справи обставин і в разі необхідності витребувати їх. Встановлювалось, що при відсутності нормативних актів для вирішення будь-якої справи суд повинен розв’язати її, керуючись загальними началами радянського законодавства і загальною політикою робітничо-селянського уряду. Це давало змогу судам порушувати права окремих верств населення (перш за все – обмежених у виборчих правах).
