Організаційно-правові гарантії Конституції України є сукупністю суб'єктів конституційного права, на яких покладається обов'язок реалізувати Основний Закон. Первинним елементом системи організаційно-правових гарантій Конституції України, безперечно, є український народ. Відповідно до ст. 5 Конституції України український народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні. Він здійснює свою владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Власне, й Конституція України, як закріплено в преамбулі до неї, «від імені всього Українського народу» і є вираженням суверенної волі народу, тож цілком закономірно, що народ України і є основним захисником цієї Конституції.
Важливим елементом системи організаційно-правового захисту Конституції є громадяни України як активний елемент народу України. У юридичній науці правова охорона громадянами Конституції розглядається у двох формах:
· пасивній, що зводиться до виконання громадянами своїх юридичних обов'язків, що мають пасивний характер, оскільки пропонують лише утримання від тих чи інших дій, спрямованих проти Конституції;
· активній, зміст якої полягає у здійсненні громадянами свідомих цілеспрямованих дій щодо захисту Конституції, які виходять за межі пасивного виконання їхніх конституційних обов'язків [24, с.89].
Українська держава здійснює організаційно-правовий захист Конституції України через систему органів законодавчої, виконавчої та судової влади, суб’єктів місцевого самоврядування. Конституційний Суд України як спеціалізований орган Конституції України є основним складовим елементом цієї системи.
Існують й інші види гарантій Конституції України. Зокрема, поряд з названими національними спеціальними (юридичними) гарантіями можна також виділити спеціальні міжнародні нормативні та інституційні гарантії, а також деякі інші гарантії Основного Закону.
Висновки
Вперше термін «Lex fundamentalis» — «основний закон» введений у науковий обіг у XVI ст.. у роботах французьких публіцистів-тираноборців (монархомахів) Ф. Дюплессі-Монре, Ф. Отмана, Дж. Б'юкенена та ін.
Конституція України — це єдиний, наділений найвищою юридичною силою нормативно-правовий акт, через який український народ і українська держава виражають свою суверенну волю, утверджують основні принципи устрою суспільства і держави, основи правового статусу особи і громадянина, визначають систему і функції органів державної влади й органів місцевого самоврядування, механізми реалізації державно-владних повноважень і територіальний устрій держави. За періодом дії Конституція України є постійною, за порядком зміни належить до жорстких, згідно державного режиму та форми правління –– демократична республіканська, за формою територіального устрою –– це Конституція унітарної держави з автономним утворенням у складі.
Історію розробки, прийняття, реалізації Конституції та внесення до неї змін можна поділити на три основних періоди: перший період (1991-1996 pp.) ознаменувався здобуттям незалежності України, процесом підготовки проекту Конституції і прийняттям Конституції України 1996 p.; другий період (1996-2004 pp.) став періодом реалізації Конституції України 1996 p.; третій період (2004 р. — донині) позначився початком процесу внесення змін та доповнень до Конституції України (конституційної реформи).
28 червня 1996 р. о 9 годині 18 хвилин після 24 годин безперервної праці Верховна Рада України прийняла і ввела в дію Конституцію України. 8 грудня 2004 р. на позачерговому пленарному засіданні Верховної ради України було вирішено питання про внесення змін до Конституції України. 402 голосами підтримали пакет документів — Закон ”Про внесення змін до Конституції України”, закон “Про особливості застосування закону про вибори Президента України при повторному голосуванні 26 грудня 2004 p”., та “Про внесення змін до Конституції України щодо вдосконалення системи органів місцевого самоврядування”.
Сутність і зміст Конституції виявляються у сукупності її властивостей: верховенство Конституції України в правовій системі, найвища юридична сила та пряма дія конституційних положень, Конституція України як правова база поточного законодавства, стабільність і динамізм, легітимність і легальність, програмний характер, установчий характер, підсумковий характер, спадкоємність, особлива процедура прийняття та внесення змін до Конституції.
Система Конституції України –– це сукупність конституційно-правових актів найвищої юридичної сили (Акт проголошення незалежності України 1991 p., Конституція України 1996 p., рішення всеукраїнського референдуму 2000 р. та Закон України "Про внесення змін до Конституції України" 2004 p.).
Структура Конституції України –– внутрішня взаємоузгоджена побудова Основного Закону як нормативно-правового акта найвищої юридичної сили. Конституція України 1996 р. –– це кодифікований конституційний акт. Вона складається із трьох основних частин: преамбули, основної частини, прикінцевих і перехідних положень. Основна частина та прикінцеві і перехідні положення Конституції України складаються із п'ятнадцяти самостійних розділів, позначених латинськими цифрами, що включають 161 статтю (розділи I-XIV) і 14 пунктів (розділ XV), позначених арабськими цифрами. Окремі статті Конституції України мають декілька абзаців, що не нумеруються, а при посиланні на них позначаються як частини (ч.) відповідної статті.
Структура Конституції України обумовлена і тісно пов'язана із своїми функціями. Конституція України, як і більшість конституцій світу, є багатофункціональною. Вона здійснює, зокрема, політичну, економічну, соціальну, культурну (духовну, ідеологічну) та інші галузеві й об'єктні, а також владні функції: установчу, правотворчу, контрольну, охоронну та інші власне конституційні функції.
Процес внесення змін до конституції складає невід'ємну частину загальносуспільного розвитку будь-якої країни. Утім, на відміну від інших законодавчих актів, Конституція постає як найбільш стабільний нормативно-правовий акт. Інститут "меж конституційного перегляду" дозволяє водночас адаптувати конституцію до суспільних змін, але при збереженні її високого рівня стабільності. Процес внесення змін до Конституції України в новітню добу її державотворення носить складний і суперечливий характер (чисельні питання, що виникають в контексті внесення змін до Конституції України 2004 p., та референдум 2000 p., результати якого так і не були імплементовані).
Охорона Конституції у вузькому значенні цілеспрямована, передбачена Конституцією та законами України діяльність Конституційного Суду України щодо вирішення питань про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і офіційного тлумачення Конституції України та законів України. Правова охорона Конституції України, у широкому розумінні, здійснюється за допомогою спеціальних юридичних способів і засобів, якими виступають нормативно-правові й організаційно-правові механізми забезпечення правової охорони Конституції України. Сукупність нормативно- й організаційно-правових механізмів правового захисту Конституції України також прийнято називати гарантіями Конституції України,
Важливим елементом системи організаційно-правового захисту Конституції є громадяни України як активний елемент народу України. У юридичній науці правова охорона громадянами Конституції розглядається у двох формах: пасивній та активній. Українська держава здійснює організаційно-правовий захист Конституції України через систему органів законодавчої, виконавчої та судової влади, суб'єктів місцевого самоврядування. Конституційний Суд України як спеціалізований орган Конституції України є основним складовим елементом цієї системи.
Існують й інші види гарантій Конституції України. Зокрема, поряд з названими національними спеціальними (юридичними) гарантіями можна також виділити спеціальні міжнародні нормативні та інституційні гарантії, а також деякі інші гарантії Основного Закону.
Список використаних джерел
1. Конституція (Основний закон) України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. –– К.: Юрінком, 1996.––80 с.
2. Закон України “Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 року №2222-IV //Відомості Верховної Ради України, 2005. ––№2. ––с.44.
3. Бисага Ю. М., Гомонай В. В., Чичерський В. І. Конституційно –– процесуальне право: Навчальний посібник. –– Ужгород: Басараб М. М., 2006. –– 256 с.
4. Кравченко В. В. Конституційне право України. Навчальний посібник. –– К.: Університет «Україна», 2004. –– 528 с.
5. Мелащенко В. Ф. Основи конституційного права України. –– К.: Вентурі, 1995. –– 240 с.
6. Сташків Б. І. Конституційне право України: Навчальний посібник. –– Чернівці, 1999. –– 264 с.
7. Тодика Ю. М. Конституція України: проблеми теорії і практики: Монографія. –– X.: Факт, 2000. –– 608 с.
8. Тодика Ю. М. Тлумачення Конституції і законів України: теорія та практика: Монографія. –– X.: Факт, 2001. –– 328 с.
9. Тодика Ю. М. Конституційні засади формування правової культури: Монографія. –– X.: РАЙДЕР, 2001. –– 160 с.
10. Фрицький О. Ф. Конституційне право України: Підручник. –– К.: Юрінком Інтер, 2002. –– 536 с.
11. Шаповал В. М. Сучасний конституціоналізм: Монографія. –– К.: Юридична фірма «Салком», Юрінком Інтер, 2005. –– 560 с.
12. Зелена книга української конституційної реформи : матеріали для громадського обговорення /За ред. І.Коліушка, Ю.Кириченко. ––К.: Лікей, 2007. –– 32 с.
13. Конституційне право України: Підручник /За ред. проф. В. Ф. Погорілка. Вид. друге. –– К.: Наукова думка, Прецедент,2006. –– 344 с.
14. Конституційне право України / За ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики. –– К.: Український центр правничих функцій, 1999. –– 376 с.
15. Конституція незалежної України: Навчальний посібник / Кол. авт.; За ред. В. Ф. Погорілка, Ю. С Шемшученка, В. О. Євдокімо-ва. –– К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, Спілка юристів України, 2000. –– 428 с.
16. Проблеми реалізації Конституції України: теорія і практика / Відп. ред. В. Ф. Погорілко. –– К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2003. –– 675 с.
17. Бабенко К. А. Теоретичні проблеми процесу внесення змін до Конституції // Бюлетень Міністерства Юстиції України: Офіційне видання. –– К.: Міністерство Юстиції України, 2007. –– №3. –– с. 17-27.
18. Корнєєв А. Створення Конституції України (етапи становлення) // Вісник Конституційного Суду України, 2005. –– №3. –– с. 53-63.
19. Лавринович О. Час конституційної реформи пробив // Політика і час: Суспільно-політичний журнал. –– К.: Літопис –– XX , 2007. –– №1. –– с. 18.
20. Оробець К. М. Юридичні властивості Конституції України: проблеми теорії і практики // Економіка. Фінанси. Право., 2004. –– №1. –– с. 29.
21. Погоріло В. Ф., Федоренко В. Л. Система і структура Конституції України: проблеми теорії і практики // Бюлетень Міністерства Юстиції України: Офіційне видання. –– К.: Міністерство Юстиції України, 2006. –– № 4. –– с. 12-26.
22. Скрипнюк О. В. Функції Конституції та конституційний процес в Україні: ретроспективний погляд на проблему// Бюлетень Міністерства Юстиції України: Офіційне видання. –– К.: Міністерство Юстиції України, 2007. ––№1. –– с. 5-12.
23. Тимченко І. Конституційна реформа: усвідомлений обопільно розбрат чи об’єктивна необхідність // Право України, 2008. –– № 9. –– с. 4-13.
24. Тесленко М. Державна і правова охорона Конституції// Право України, 2005. –– № 2. –– с. 89-91.
25. Тодика Ю. Конституція як соціальна цінність // Право України, 2000. –– № 12. –– с. 9-12.
