б) розділові, тобто такі докази, в яких теза обґрунтовується шляхом виключення всіх членів розділового судження ,окрім одного що є доказовою тезою.
Доказ (доказування) дуже тісно пов'язано із спростуванням, оскільки доказування істинності однієї тези, як правило, одночасно супроводжується спростуванням іншої тези, яка вважається помилковою.
Спростування — це доказування помилковості якої-небудь тези або неспроможності доказування в цілому.
Спростування може здійснюватися трьома способами, наступними із структури доказування
1) спростуванням тези;
2) спростуванням аргументів;
3) спростуванням демонстрації.
Спростування тези може бути здійснено таким чином:
а) шляхом доказування істинності нової тези, протилежної заперечуваній,
б) шляхом виведення з тези висновків що суперечать дійсності, тобто шляхом приведення тези до абсурду.
Спростування аргументів може здійснюватися наступними шляхами:
а) шляхом доказування помилковості аргументів;
б) встановленням недостатності аргументів, за допомогою яких обґрунтовується висунута теза;
в) встановленням того, що аргументи самі є ще недоказаними.
г) встановленням того, що джерело фактів, за допомогою яких обґрунтовується висунута теза, є недоброякісним.
Спростування демонстрації здійснюється шляхом вказівки відсутності логічного зв'язку між аргументами і тезою. Як правило, мова ведеться про пошук порушень правил умовисновку, що автоматично веде до спростування.
Доказування і спростування повинні підкорятися наступним правилам:
1) теза повинна бути сформульована чітко і однозначно;
2) теза повинна залишатися незмінною в процесі всього доказування або спростування (можуть зустрічатися такі помилки, як:
— «підміна тези», тобто зміст тези на початку доказування або спростування не відповідає його змісту в кінці доказування або спростування;
— «доведення до людини», тобто процес доказування або спростування підміняється оцінкою особи (або опонента, або того, чиї діяння підлягають оцінці);
— «доведення до публіки», тобто прагнення емоційно впливати на слухачів з метою добитися прийняття ними рішення не логічним, а ірраціональним шляхом — прийоми, які часто використовуються в англо-саксонской системі права, особливо учасниками процесу в суді за участю присяжних.
3) підстави повинні бути істинними, доказаними і не підлягаючими сумніву (зустрічаються наступні помилки:
— «основна помилка», тобто обґрунтування тези помилковими аргументами;
— «передбачення підстави», тобто використання в доказуванні або спростуванні аргументів, що потребують власного обґрунтування);
4) підстави повинні доказуватись незалежно від тези (помилкою може бути „порочний круг”, тобто доказування аргументів за допомогою тези , а останнього за допомогою таких аргументів.);
5) доказування і спростування повинні будуватися за загальними правилами умозаключенні ,іноді можливі такі помилки:
− «уявне проходження» — коли теза не виходить з приведених підстав;
− «від висловленого з умовою — до висловленого безумовно» — це приведення аргументів, істинних тільки за певних умов, в якості істинних за будь-яких умов). Сфера застосування гіпотез при розслідуванні і судовому розгляді кримінальних справ надзвичайно широка:
а) вона виступає логічною передумовою правового, криміналістичного і кримінологічного прогнозування, оскільки є хоч і передбачуваний, але як право обкреслений, визначений, заснований на фактичних обставинах висновок;
6) побудова гіпотез є необхідним і обов'язковим етапом спеціально направленого наукового (слідчо-судового) пізнання, законодавчо визначеною стадією кримінального процесу;
в) велика роль гіпотези у встановленні істини у кримінальній справі: там де істина встановлена, гіпотези немає. Процес висунення, підтвердження і зміни гіпотез співпадає з процесом встановлення істини.
Доказування в кримінальному процесі – це здійснювана у встановленому кримінально-процесуальним законодавством порядку діяльність уповноважених органів держави по збиранню, перевірці і оцінці доказів з метою правильного встановлення обставин кримінальної справи і виконання завдань кримінального процесу.
Аналізований вид доказування відрізняється від схожих з ним процедур перш за все:
а) законодавчим регулюванням процесу доказування;
б) тим, що воно має на меті встановити існування певних обставин, вказуючи на наявність або відсутність в діянні ознак складу злочину;
в) здійсненням кримінально-процесуального доказування вказаними в законі особами
г) встановленням кримінальним і кримінально-процесуальним законом предмету доказування;
д) визначенням в кримінально-процесуальному законі можливих результатів процесу пізнання, які в той же час є і неминучими залежно від встановлених обставин;
е) встановленням чітких гарантій прав особи і законних інтересів юридичних осіб і інших суб'єктів, зокрема пов'язаних з їх участю в процесі доказування;
ж) обов'язком ряду процесуальних суб'єктів брати участь в процесі, доказування;
Можливість пізнання обставин злочину ґрунтується на принципах гносеології, сутність якої зводиться до того, що мир існує об'єктивно, мир пізнаваний, людина здатна розкривати закони реальної дійсності, матерія володіє властивістю віддзеркалення. Злочин віддзеркалюється в навколишньому світі, залишаючи сліди на матеріальних об'єктах і в свідомості людей. Використання цих слідів і дозволяє встановити обставини того, що відбулося і в результаті провести кваліфікацію вчиненого. 3 іншого боку, кваліфікація суспільно небезпечних діянь супроводжує процес пізнання і додає йому належну спрямованість (слідчий висуває версії про те, який злочин вчинений і відпрацьовує їх).
У зв'язку з цим діяльність слідчого, суду і інших суб'єктів, що займаються пізнанням обставин злочину можна представити у вигляді наступних послідовних етапів:
а) виникнення обставин події (подія злочину, інші обставини) і їх віддзеркалення на певних носіях, що залучаються згодом до кримінального процесу як джерела фактичних даних;
б) поява доказів, які стають відомими слідчому; вони закріплюються відповідно до встановленої процесуальної форми і віддзеркалюється в свідомості правозастосовувача ;
в) формування у слідчого (суду) знань про обставини злочину, які перевіряються на предмет їх відповідності об'єктивної реальності;
г) формулювання висновків правозастосовувачем прийняття і оформлення юридично значущих процесуальних рішень (про притягнення як обвинуваченого, про складання обвинувального висновку, про виголошення вироку і т.п.).
Кримінально-процесуальне пізнання звичайно носить ретроспективний характер, оскільки за загальним правилом слідчий, суд не можуть спостерігати обставини вчиненого злочину.
Проте доказування не обмежується тільки процесом опосередкованого доказами пізнання.
Окремі факти можуть бути сприйняті суб'єктом доказування і безпосередньо. Наприклад, такі з них, які збереглися до часу розслідування або розгляду судом кримінальної справи (наслідки вибуху, зіпсований одяг, спотворене обличчя потерпілого і т.п.). Безпосередньо сприйняті слідчим і суддею обставини, факти матимуть доказове значення, якщо при їх сприйнятті дотримана встановлена законом процесуальна форма (огляд , освідчення, а одержані при цьому дані належним чином відображені в матеріалах кримінальної справи (у протоколі огляду, освідчення).
Важливу роль у встановленні правил, по яких проводиться доказування грає презумпція не винуватості (у кримінальному процесі діють і інші окремі презумпції, наприклад, одного визнання вини недостатньо для виголошення обвинувачувального вироку; правило про обов'язкове проведення експертизи і ін.).
З положень презумпції витікає ряд важливих правил: недоказана вина в юридичному відношенні прирівнюється до доказової не винуватості, обов’язок по доказування не може бути покладений на обвинуваченого ; всі сумніви, які неможливо спростувати в процесі доказування тлумачаться на користь обвинуваченого.
При цьому наявність неусувного сумніву у факті, що обґрунтовує звинувачення, тягне його виключення з системи доказів, і тим самим сумнів тлумачиться на користь обвинуваченого; за наявності неусувного сумніву у факті, який спростовує звинувачення, цей факт залишається в системі доказів, поки не буде повністю спростований.
Якщо сумнів в існуванні тих або інших фактичних обставин тягне в свою чергу сумнів і в кваліфікації злочину або мірі покарання, то і тут воно повинне тлумачитися на користь обвинуваченого (відповідна кваліфікуюча обставина визнається неіснуючою).
Не вимагають доказування факти загальновідомі (як те: вночі темно, вдень ясно (проте в певних ситуаціях і вони вимагають доказування)) і преюдиційні. Останні, встановлені вироком або рішенням суду, впливають на доказування у інших справах, де ці факти вважаються вже встановленими. Наприклад, в рішенні суду у цивільній справі (про відшкодування шкоди, заподіяної злочином) можуть бути встановлені певні події і дії, які не вимагають свого доказування, якщо потраплять в сферу доказування у кримінальній справі; відмова в позові, постановленому у цивільній справі, позбавляє позивача права звернутися за захистом своїх майнових інтересів при провадженні з кримінальної справи.
Окрім кримінально-процесуальних презумпцій виділяють і презумпції кримінально-правові — вони виражають такі зв'язки між фактами, які обумовлюють наявність або відсутність передумов застосування кримінального закону.
При провадженні у кримінальній справі необхідно враховувати і кримінально-правові презумпції. Вони вказують на обставини, що не підлягають доказуванню а також на відносність доказів. Наприклад, кожен громадянин вважається таким, що знає кримінальний закон; правопорушник вважається таким, що не представляє суспільної небезпеки після витоків строків давності притягнення до кримінальної відповідальності і ін.
Кримінально - процесуальне пізнання істини у конкретній справі не безмежно в часі, просторі і по колу осіб. Воно має певні рамки.
Межі пізнання вичерпуються якраз обставинами, суттєвими для кримінальної справи, що мають значення для правильного застосування кримінального закону. Істина у кримінальній справі є встановленою, якщо всі обставини з'ясовані правильно, вірно проведена кваліфікація вчиненого і покарання призначені відповідно до вимог закону.
Таким чином, доказування служить здійсненню належної кваліфікації вчиненого:
3 іншого боку, діяльність слідчого, суду, іншого правозастосовувача, ведучого кримінальне судочинство, можна розглядати як постійно здійснювану в часі і в просторі кваліфікацію діяння, що розслідується (або що розглядається судом), що в кінцевому результаті, як вже наголошувалося, додає процесу доказування спрямованість і визначеність.
В той же час не можна ототожнювати доказування і кваліфікацію. Суд не зв'язаний обов'язком доказувати обвинувачення. У разі не доказування обвинувачення суд також проводить кваліфікацію: без цього неможливо зробити висновок про відсутність, наприклад, події або складу злочину.
Загальні нормативно-правові акти й література
1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. -1996.-№30.
2. Кримінальний кодекс України: Чинне законодавство зі змінами та доповн. станом на 1 вересня 2005 р.: (відповідає офіційн. текстові). - К.: Вид. Паливода А. В., 2005.
3. Конституційне законодавство України (законодавчі акти, коментар, офіційне тлумачення): Збірник нормативних актів.: У 2 кн. / Автори-упорядники: С. В. Лінецький, М. І. Мельник, А. М. Ришелюк. - Кн. 2. - К.: Атіка, 2004.
4. Бурчак Ф. Г Квалификация преступлений. -2-е изд., доп. - К.: Политиздат Украиньї, 1985.
5. Вартилецька І. А., Плугатир В. С. Кримінальне право України. Альбом схем: Навч. посіб. /За ред. В. Я. Горбачевського. - К.: Атіка, 2003.
6. Гаухман Л. Д. Квалификация преступлений: закон, теория и практика. - М.: АО "Центр ИнфоР", 2005.
7. Коржанський М. И. Кваліфікація злочинів: Навчальний посібник. - 2-е вид. -К.: Атіка, 2002.
8. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / М. І. Бажанов, Ю. В. Баулін, В. І. Борисов та ін.; За ред. проф. М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. -2-ге вид., перероб. і допов. - К.: Юрінком Інтер, 2005.
9. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник. (Ю. В. Александров, В. І. Антипов, М. В. Володькота ін.). Вид. 3-тє, переробл. та допов. / За ред. М. І. Мельника, В. А. Клименка. -К.: Юридична думка, 2004.
10. Кримінальне право в запитаннях і відповідях. Загальна частина. (Посібник для підготовки до іспитів) / (За загальною редакцією Клименка В. А.). - К.: Атіка, 2003.
11. Кримінальне право України: Загальна частина: Курс лекцій / М. Й. Коржанський - К.: Атіка, 2002.
12. Кримінальне право України. Загал, частина: Підруч. для студентів юрид. вузів і фак. / Г.В. Андрусів, П. П. Андрушко, В. В. Бенківський та ін.; За ред. П. С. Матишевського та ін. - К.: Юрінком Інтер, 1997.
13. Кримінальне право України: Особлива частина: Підручник/ М. І. Бажанов, Ю. В. Баулін, В. І. Борисов та ін.; За ред. проф. М. І. Баженова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. - перероб. і допов. - К.: Юрінком Інтер, 2005.
14. Кримінальне право України. Особлива частина: Підручник. (Ю. В. Александров, О. О. Дудоров, В. А. Клименко та ін.) / За ред. М. І. Мельника, В. А. Клименка. - К.: Юридична думка, 2004.
15. Кримінальне право України: Навч. посіб. / С. Г Волкотруб, О. М. Омельчук, В. М. Ярін та ін. За ред. О. М. Омельчука. -К.: Наукова думка; Прецедент, 2004.
16. Кудрявцев В. Н. Обіцая теория квалификации преступлений. -М.:ЮРИСТЬ, 2001.
17. Кузнецов В. В., Савченко А. В., Плугатир В. С. Кримінальне право України: питання і задачі (з відповідями) для державних іспитів: Навч. посіб. / за заг. ред. В. Я. Горбачевського. - К.: Атіка, 2004.
18. Кузнецов В. В., Савченко А. В., Плугатир В. С. Кримінальне право України: теоретичний курс і практикум: Навч. посіб. / За заг. ред. В. Я. Горбачевського. -К.: Вид. ПАЛИВОДА А. В., 2005.
19. Мальїхин В. И. Квалификация преступлений. Теоретические вопросьі: Учебн. пособие к спецкурсу. - Куйбьішев: Куйбьіш. ун-тет, 1987.
20. Навроцький В. О. Теоретичні проблеми кримінально-правової кваліфікації. -К.: Атіка, 1999.
21. Навроцький В. О. Наступність кримінального законодавства України (порівняльний аналіз КК України 1960 р. та 2001 р.). -К.: Атіка, 2001.
22. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / За загальною редакцією Гончаренка В. Г, Андрушка П. П. - К.: Форум, 2005.
23. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. -3-тє вид., переробл. та доповн. /За ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. - К.: Атіка, 2005.
24. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. - 4-те вид., переробл. та доповн. / Відп. ред. С. С. Яценка. - К.: А.С.К., 2005.
25. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / За ред. М. И. Коржанського - К.: Атіка, 2001.
26. Наумов А. В., Новиченко А. С. Закони логики при квалификации преступлений. - М., 1978.
27. Новий Кримінальний кодекс України: Питання застосування і вивчення: Матеріали міжнар. наук.-практ. конф. (Харків) 25-26 жовтня 2001 р. / Редкол.: В. В. Сташис (голов, ред.) та ін. -К.; X.: Юрінком Інтер, 2002.
28. Осадчий В. І., Плугатир В. С, Кузнецов В. В. Кримінальне право України. Тестові завдання з відповідями: Навчальний посібник / За заг. ред. В. І. Осадчого. -К.: Атіка, 2002.
29. Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах (1973-2004). Офіційне видання/У поряд. П. П. Пилипчук та ін.; За заг. ред. Голови Верховного Суду України В. Т. Маляренка. - К.: "Видавничий Дім "Ін Юре", 2004.
30. Практика судів України у кримінальних справах. 1993-1995. -К.: Юрінком, 1996.
31. Савченко А. В. Збірник тестів і завдань для практичних занять з кримінального права України: Особлива частина: Навч. посіб. - К.: Знання України, 2002.
32. Савченко А. В., Кузнецов В. В., Штанько О. Ф. Сучасне кримінальне право України: Курс лекцій.-К.: Вид. ПАЛИВОДА А. В., 2005.
33. Сучасне кримінальне право України: нормативно-правові документи та судово-слідча практика: Хрестоматія / Упоряд. А. В. Савченко та ін.; За заг. ред. В. В. Кузнецова. - К.: Вид. ПАЛИВОДА А. В., 2005.
34. Тарарухин С. А. Квалификация преступлений в судебной и следственной практике.-К.: Юринком, 1995.
35. Шишов О. Ф. Теоретические проблеми квалификации преступлений. - М., 1988.
Страницы: 1, 2
