Прямим наміром характеризується суб'єктивна сторона не тільки виконавців тих або інших сексуальних дій, але й інших учасників їхнього здійснення. Предметний зміст наміру співучасників полягає в тому, що вони усвідомлять протиправність і суспільну небезпеку вчинених виконавцем дій, що порушують статеві інтереси особи, і бажають сприяти в їхньому здійсненні.
Особливість наміру в цьому випадку складається в психічному відношенні злочинця не стільки до самих вчинюваних їм дій, скільки до соціального характеру цієї дії.
Сексуальна дія, вчинена суб'єктом, саме по собі суспільної небезпеки не представляє. Суспільно небезпечними такі дії робить тільки певний соціальний елемент - насильницький характер їхнього здійснення.
Однією з необхідних умов умислу - усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру своїх дій. А.А. Піонтковский у зв'язку із цим вказував, що усвідомлення суспільної небезпеки (протиправності) дії резюмується наявністю карного закону й тому при встановленні наміру не підлягає спеціальному доведенню.
Інакше підходить до цьому питання И.Г. Філановский, який думає, що усвідомлення суспільної небезпеки діяння не слід змішувати з усвідомленням протиправності діяння, і воно визначається часто суб'єктивними якостями людини: життєвим досвідом, утворенням, ерудицією, загальною культурою й т.д. Ця точка зору представляється більше правильною.
Як ми вже відзначали, особливістю даного складу злочину є те, що протиправною сексуальна дія стає внаслідок своєї антигромадської спрямованості. Тому в окремих випадках суб'єкт може не усвідомлювати суспільно небезпечного характеру своїх сексуальних дій. Зокрема, у чинність особливої ситуації, створеної потерпілою особою, суб'єкт може вважати, що його опір тим або іншим сексуальним діям носить уявний, удаваний характер. Крім того, мають місце випадки (в основному, обумовленими якими-небудь психічними захворюваннями, що не виключають осудність), коли особа не усвідомлює фактичну сторону зробленого їм сексуальної дії, а отже, і саму суспільну небезпеку такого діяння. Неусвідомлення суспільно небезпечного характеру зробленого сексуального діяння в таких випадках повинне виключати відповідальність, передбачену відповідною статтею ККУ, оскільки ці дії можуть бути зроблені тільки навмисне, у той час як інтелектуальний момент наміру й складається саме в усвідомленні особою характеру свого діяння (немає усвідомлення - немає наміру - немає провини).
За загальним правилом, якщо суб'єкт усвідомить суспільну небезпеку зробленого діяння, то він усвідомить і його протиправність. Однак це зовсім не означає, що усвідомлення протиправності в цілому неодмінно спричиняє усвідомлення суспільно небезпечного характеру конкретного злочинного діяння (епізоду).
Судовій практиці відомі й такі випадки, коли особа, яка притягується до відповідальності за здійснення насильницьких сексуальних дій з неповнолітнім (особою), заявляє, що воно думало, що потерпілий (потерпіла) є повнолітнім (ю), обґрунтовуючи це тим, що він (вона) неправильно повідомив (а) йому свій вік, або його (її) зовнішніми фізичними даними. Відсутність провини в подібного роду випадках засноване на тім, що особа в даній ситуації не могла усвідомлювати, що її сексуальні дії носять суспільно небезпечний характер, ще більш збільшеним неповноліттям жертви.
А. А. Піонтковский відзначав, що Пленум Верховного Суду СРСР у постанові від 25 березня 1964 р. № 2 «Про судову практику по справах про зґвалтування» необґрунтовано розширює випадки залучення до кримінальної відповідальності осіб за здійснення зґвалтування неповнолітньої, вказуючи, що такої відповідальності підлягає особа, що знала або допускала, що скоїла зґвалтування із неповнолітньою, або могла й повинна була це передбачати. Тим самим, незважаючи на те, що зґвалтування завжди являє собою діяльність умисну, у тому числі й відносно віку потерпілої особи, Пленум допускав можливість необережного відношення суб'єкта до такої кваліфікуючої ознаки діяння, як зґвалтування неповнолітньої, коли особа могла й повинна була передбачати здійснення статевого акту з неповнолітньою, що, звичайно, невірно. З обліком цього А.А. Піонтковский для правильного застосування закону про відповідальність за зґвалтування неповнолітньої запропонував розглядати наявність даного складу злочину лише в тих випадках, коли особа знала або свідомо допускала, що робить насильницький статевий акт із неповнолітньою. Пізніше Пленум Верховного Суду РФ зайняв таку ж позицію, закріплену в його постанові від 22 квітня 1992 р. № 4 «Про судову практику у справах про зґвалтування», що сприяло винесенню більш справедливих вироків по справах даної категорії. Те ж варто мати на увазі й відносно насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом, вчиненого з неповнолітньою (малолітньою) особою.
Таким чином, насильницьке задоволення статевої пристрасті неприроднім способом відносно неповнолітньої особи може відбуватися як із прямим, так і з непрямим умислом. Наприклад, якщо суб'єкт злочину хотів вчинити насильницькі сексуальні дії саме з неповнолітньою особою, знав про вік цієї особи й реалізував свій намір, то буде мати місце прямий умисел. Якщо ж йому був байдужний вік потерпілого (потерпілої), але існувала необхідність задовольнити свою статеву потребу взагалі, то такі насильницькі дії сексуального характеру при встановленні факту непроінформованості ґвалтівника про вік жертви варто розглядати як вчинені з непрямим умислом.
Більш складні випадки, що зустрічаються в судовій практиці, коли відсутність усвідомлення суспільної небезпеки вчинених сексуальних дій пов'язані з індивідуальними особливостями суб'єкта. Буває, що особи, обвинувачувані в статевих злочинах, через недостатній інтелектуальний розвиток і неправильне статеве виховання не розуміли, що чинені ними сексуальні дії насильницького характеру є суспільно небезпечними.
Подібного роду випадки відрізняються від тих, коли відсутність в обвинувачуваного усвідомлення суспільної небезпеки зробленої сексуальної дії було пов'язане з обставинами об'єктивного характеру, що дають підстави для подібного висновку.
На нашу думку, при недорозумінні суспільної небезпеки зробленого немає підстав для звільнення особи від відповідальності через відсутність провини.
Крім провини, ознакою суб'єктивної сторони складу злочину є його мотив.
Щодо поняття «мотив поведінки» (у тому числі й злочинної) серед вчених немає єдиної думки. Особливо розрізняються визначення, що даються представниками психології і юриспруденції. Однак, як справедливо відзначає СВ. Кудрявцев, кримінологам не слід претендувати на створення власного визначення мотиву злочинної поведінки, і, насамперед тому, що мотив є продукт психологічних досліджень, що грає не останню роль у вивченні особистості людини, його усвідомленої діяльності й, як слідство, що становить частину її (психології) предмета. Цієї ж точки зору дотримується й ряд інших авторів (А.В. Пашковська, И.Б. Степанова, Б.В. Аразишвілі Б.В. та ін.). Тому, даючи визначення мотиву злочину, треба насамперед відштовхуватися від тих позицій, які були вироблені в сфері психологічної науки.
Отже, що ж розуміти під мотивом злочинного поводження? Деякі автори під мотивом розуміють невизначений потяг, прагнення, що є вихідним спонуканням до дії. Між тим, як правильно у свій час відзначили И.Г. Філановський, «невизначені потяги ніяк не можуть бути мотивом злочину, тому що поки спонукання не визначене, воно не може бути усвідомлено, а поки воно не усвідомлено, воно не може стати вихідним пунктом вольового поводження». Здається, однак, що й І.Г. Філановський, відкидаючи вищенаведене визначення мотиву злочину, сам припускається помилки, ототожнюючи мотив злочину зі спонуканням, і в цьому він не самотній. Так, найчастіше мотиви злочину визначаються як спонукальні причини, якими керувалася особа при здійсненні злочину, що не можна визнати правильним, тому що мотив поводження (у тому числі й злочинного) є результат досить складного розумового процесу, початковим етапом якого виступає не що інше, як виникнення потреби, що і треба, на наш погляд, розглядати спонукальною причиною (свого роду спонуканням) здійснення будь-якого діяння. Однак сказане зовсім не означає, що безпосередньою причиною того або іншого поводження (зокрема, здійснення злочину) є сама потреба. Так, саме по собі прагнення особи задовольнити полову потребу не протиправно. Воно стає таким, коли здійснюється способами, що суперечать нормам моралі й забороненими карним законом.
У психології під мотивом розуміється те, що відповідає певної потреби людини й спонукує його до діяльності, а також виправдує цю діяльність.
Безпосередньою причиною поводження, у тому числі й злочинного, психологи вважають установку поводження, що виникла у свідомості людини, що виражає собою порядок, тобто певну спрямованість поводження. Сама ж установка створюється саме «імпульсом і ситуацією задоволення потреби (імпульсивне поводження) або ж виникає внаслідок прийняття суб'єктом рішення про здійснення певної дії (вольове поводження)». Таким чином, активність людини порозумівається існуванням тієї або іншої потреби, але поза залежністю від її характеру; для її задоволення, як правило, існує багато варіантів поводження, і яке з них зволіє індивід, залежить уже від інших факторів.
Пошук шляхів задоволення потреби здійснюється за допомогою мотивації, що являє собою процес інтелектуального пошуку часу, напрямку й характеру конкретного поводження, у результаті якого суб'єкт з'ясовує, яке поводження йому підходить у даних обставинах серед його можливих видів, якщо особа вирішить, що для задоволення полової потреби із числа різних видів поводження (здійснення дій, спрямованих на одержання добровільної згоди потенційної жертви на вступ у сексуальні відносини, або приборкання імпульсів сексуальної потреби й т. буд.) для нього найбільш підходящим є здійснення насильницьких сексуальних дій, у такої особи виробляється мотив злочинного поводження, у цьому випадку - залежно від обставин мотив здійснення насильницьких дій сексуального характеру або мотив зґвалтування. Тому прав Д.Н. Узнадзе, що відзначає, що потреба є «двигун, джерело активності», що задає певний об'єкт, але ніяк не модель того або іншого поводження, що виробляється в процесі мотивації - інтелектуального міркування про те, як досягти цей об'єкт потреби.
Відомі випадки, коли в людини сама по собі існує потреба злочинного поводження. Тут маються на увазі, насамперед різного роду аномалії, що породжують таку потребу (приміром, садизм), про що мова йтиме нижче.
Отже, результатом мотивації виступає мотив поводження, у випадку протиправності якого він буде мотивом злочинного поводження. Іншими словами, мотив - це свого роду підстава діяльності. Відповідно мотивом злочину буде підстава його здійснення, що відповідає потреби особи й спонукує його до злочинної дії, заздалегідь виправдуючи його здійснення.
Варто мати на увазі, що постановка залежно від виниклої потреби мети, процес мотивації й вироблення мотиву характерні тільки для вольового поводження. Однак під впливом тих або інших причин (наприклад, дія алкоголю й т.п.) суб'єкт може почати діяти імпульсивно, тобто приступитися до негайного задоволення виниклої потреби, минаючи всі стадії формування мотиву. І саме в таких випадках може мати місце визначення мотиву як спонукальної причини, якою керувалася особа при здійсненні злочину.
Мотив злочину має важливе значення при судженні про злочин й особистість злочинця. Установлення мотиву відповідає на запитання, чому особа вчинила злочин, якими спонуканнями воно при цьому керувалося.
Іноді злочин має не один, а кілька мотивів. При наявності декількох мотивів варто розрізняти основні, головні з них, що надають певну спрямованість діям особи, і мотиви додаткові, супутні основним.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22
