Відповідно до частин 1, 2 статті 2 цього Закону право на відпустки мають:
— громадяни України, що знаходяться в трудових відносинах із підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої приналежності, а також працюючі по трудовому договору у фізичної особи;
— іноземні громадяни й особи без громадянства, що працюють ц Україні нарівні з громадянами України.
Дія даного закону неоднаково поширюється на різноманітні категорії громадян у належності від віку, фахової приналежності і т.д., наприклад, на тривалість щорічної основної відпустки (ст. 6).
Щорічна основна відпустка надається робітникам тривалістю не менше 24 календарних днів за відпрацьований робочий рік, обчислювальний із дня укладання трудового договору.
Промислово-виробничому персоналу вугільній, сланцевій, металургійній промисловості дається щорічна основна відпустка тривалістю 24 календарних дня зі збільшенням за кожні два відпрацьованих роки на два календарних дні, але не більш 28 календарних днів.
Робітникам, зайнятим на підземних роботах — 24 календарних дня зі збільшенням на 4 календарних дня при стажі роботи на даному підприємстві 2 роки і більш.
Робітникам лісової промисловості і лісового господарства — 28 календарних днів за Списком робіт, професій і посад, що затверджуються Кабінетом Міністрів України.
Інвалідам І і ІІ груп дається щорічна основна відпустка тривалістю 30 календарних днів, а інвалідам ІІІ групи — 26 календарних днів.
Особам у віці до вісімнадцяті років надається щорічна основна відпустка тривалістю 31 календарний день
Ми бачимо, що положення даної статті щодо тривалості щорічної основної відпустки поширюється по-різному для різноманітних категорій фізичних осіб робітників) у залежності від фахової приналежності, віку, стану здоров’я. Положення цієї статті не поширюється на фізичних осіб (робітників), тривалість відпустки яким встановлюється іншими законодавчими актами, проте тривалість їхньої відпустки не може бути менше передбаченої частинами першою, сьомою і восьмою вищевказаного закону.
У частині 12 статті 10 цього закону регулюється порядок надання щорічних відпусток у зручний для робітників час для таких категорій громадян (по особах, віку, статі):
— особам у віці до 18 років;
— інвалідам;
— жінкам перед відпусткою в зв’язку з вагітністю і родами або після нього;
— дружинам (чоловікам) військовослужбовців;
— ветеранам праці й особам, що мають особливі трудові заслуги перед Батьківщиною і т.д.
З огляду на вищевикладене, можна зробити висновок про те, що даний нормативно-правовий акт детально встановлює державні гарантії права на відпустки, визначає умови, тривалість і порядок надання їх різноманітним категоріям громадян (працівників).
Існують такі законодавчі акти, що поширюють свою дію тільки на визначене коло осіб, наприклад:
Відповідно до декрету Кабінету Міністрів України № 13-92 від 26.12.92 р. “Про прибутковий податок із громадян” із змінами і доповненнями, а також Інструкції про прибутковий податок із громадян, затвердженої наказом Головної державної податкової інспекції України № 12 від 21.04.93 р. із змінами і доповненнями, прибутки іноземних громадян і осіб без громадянства, що мають постійне місце проживання в Україні, оподатковуються на загальних із громадянами України підставах. На відміну від громадян України, у прибуток іноземних громадян не включаються:
— суми компенсації витрат за найом житла;
— суми витрат на утримання автомобіля для службових потреб;
— суми витрат на відрядження, якщо виплати цих сум передбачені в зовнішньоекономічному контракті.
При цьому додаткові виплати іноземним громадянам, здійснювані підприємствами України повинні оподатковуватися прибутковим податком по ставці п. 7.3 вищевказаної Інструкції.
Що стосується іноземців, осіб без громадянства, то більш детально їхнього основного права, свободи й обов’язки закріплені в Законі України від 04.02.94 р. “Про правовий статус іноземців”. Іноземці й особи без громадянства мають право: займатися інвестиційною, зовнішньоекономічною й іншими видами підприємницької діяльності, передбаченими Законами України; володіти правами й обов’язками в трудових відношеннях; на соціальний захист і т.д.
Одночасно іноземці мають визначені обмеження в реалізації своїх прав в Україні. Зокрема, вони не можуть бути членами політичних партій, обирати і бути обраними і органи державної влади і самоврядування, брати участь у референдумах, на них не поширюється загальний військовий обов’язок, вони не проходять військову службу в Збройних Силах України й ін. Військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України.
От ще один приклад, поширення закону на деякі категорії осіб, — Закон України “Про альтернативну службу” говорить про те, що при наявності щирих релігійних переконань, що не дозволяють брати в руки зброю, громадяни України, як відомо, мають право на альтернативну службу, як один із видів загального військового обов’язку. Цей закон поширюється тільки на осіб, що по релігійних переконаннях не можуть брати в руки зброї.
Підводячи результат, можна сказати, що рівність усіх громадян перед законом не виключає поширення окремих правових норм не визначені групи (категорії) населення. Специфічність суб’єктивної дії норм права чітко видно на прикладах службових повноважень, кримінальної відповідальності громадян, військовослужбовців, посадових осіб, пільг, установлених для тих або інших груп (категорій) населення, а також поширення окремих правових норм на юридичних і фізичних осіб, у порядку, встановленому чинним законодавством [9].
2. Місце та роль закону у системі нормативно-правових актів
2.1 Поняття та особливості закону
Закон повинен та реально починає грати якісно іншу роль — у все більший мірі стимулювати економічні, політичні та соціальні процеси. І закон призваний зайняти провідне місце в правовій системі. А з цим пов’язана зміна змісту законодавчих актів і їх норм як засобів відображення та додання інтересів громадян.
Нові перетворення назріли в правовій сфері. Нові норми буквально уриваються в нашу реальність, а поруч ще зберігаються старі норми і, головне, чимало людей, які звикли діяти по старим юридичним міркам.
Право відображає етап, який досягнутий суспільством в його розвитку, і зараз з тим тенденції руху вперед.
Владу можна визначити як організований засіб впливу на волю, свідомість та поведінку людей. Народне волевиявлення як безпосереднє джерело закону — загальна платформа діяльності і держави, його органів, посадових осіб та всіх громадян. Саме закон все більш виступає основою взаємної відповідальності держави та громадян, основою нового правового зв’язку між державою та громадянами. Політична система в цілому як механізм народовладдя призначена щодо організації суспільного життя в рамках закону, і в цьому сенсі всі ланки системи є гарантом закону.
Рух до правової держави потребує оновлення законодавства, підвищення ролі закону в демократичних перетворень.
Закон розрахований на багатоваріантну суспільно корисну поведінку, спонукаючи та стимулюючи громадян до активної правомірної поведінки.
Треба насамперед відмітити збільшення стимулювання впливу права в цілому на ті процеси, що зараз відбуваються, на суспільну поведінку. Воно досягається і завдяки його більшого пристосування до об’єктивних умов, що постійно змінюються.
Чим швидше приймаються нові акти, змінюються та відмінюються старі, тим більш ефективним стає випереджаюче правове регулювання.
Зараз, як ніколи раніш, реально зростає роль закону в правової системі як первинного регулятора відношень в суспільному житті, як основного нормативного орієнтира економічних та соціальних процесів.
Закон, як ніякий інших правовий акт, повинен звертатися до максимально широкого кола суб’єктів права, створюючи для них простір в легальному вибору альтернатив правомірної поведінки, стимулювати активно-правомірні дії поведінки [10] .
Громадянин сприймає веління, які приписи закону як вислів об’єктивно необхідних дій, що спрямовані на задоволення інтересів суспільства, держави, особистості.
Закон є певним носієм інформації і виконує характерну для права роль регулятивного засобу. Поєднання в законі властивостей носію і регулятора інформації дозволяє повніше розкрити його інформаційний зміст. З точці зору інформаційного змісту закон висловлює соціальну оцінку процесів та явищ.
Закон звичайно регулює найважливіші відносини в суспільстві, встановлює відправні початки правового регулювання. Норми, які містяться в актах інших видів, ґрунтуються на нормах законів, що є похідними від них.
Закони, які регулюють переважно окремі сфери суспільного життя, містять концентровані оцінці, нормативи діяльності, поведінки саме в цих сферах. Закон виступає нормативно-регулятивним засобом досягнення загальнодержавних цілей. Неприйняття чи затримка із виданням законів, недостатня обґрунтованість законів та окремих законоположень негативно впливає на їх реалізації.
Як цілісний, структурно-єдиний документ, закон повинен відповідати певним вимогам:
а) визначенність правового регулювання, що потребує чіткості всіх правих положень та запобігання як занадто загальних, так і надто деталізованих приписів;
б) пов’язаність акту загальним змістом;
в) логічна послідовність викладу;
г) відсутність суперечностей в законі;
д) стислість та компактність викладу нормативного матеріалу;
е) точність та визначеність формулювань та термінів, що використаються в законі;
ж) чітке розмежування в законі різних положень, норм;
з) одноманітність та послідовність використання технічних прийомів правотворчості.
Типові обґрунтування видання закону:
1) загальне правило про прийняття законів щодо здійснення функцій вищого органу державної влади та рішення питань державного управління, які віднесені до ведення держави;
2) видання конкретних законів, що передбачено конституцією та законодавством;
3) розвиток законодавства в певній сфері державного та суспільного життя.
У зв’язку з цим обґрунтовуються уявлення щодо шляхах вдосконалення законодавства.
Прийняття нового закону звичайно тягне за собою необхідність відміні чи внесення змін до всіх інших актів щодо врегулювання новим законом питання. Сам же закон може бути скасований лише тією інстанцією, яка цей закон прийняла. Закон, прийнятий на референдумі, має вищу юридичну силу та в йому не потрібно будь-яке затвердження.
Важливою ознакою закону є те, що в ньому містяться юридичні норми, тобто він завжди є нормативним. Цим він відрізняється як від актів інших органів, так і від інших видів актів вищого представницького органу — постанов, декларацій, послань, звертань.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11
