Легітимним можна і треба вважати закон, який забезпечує інтереси більшості людей. Легітимність та більшість нерозривні. Ось чому загальний рівень політичної та правової культури людей впливає на легітимність закону в неменьшої мірі, ніж зміст самого закону. Можливе й таке, коли, з точки зору правової теорії, з точки зору юридичної науки і професіоналів, закон задовольняє найвищим правовим вимогам, але більшість суспільства його не сприймає (наприклад, питання про можливість відміни смертної страти).
Закон, який відповідає високим вимогам права, може не підтримуватися більшістю, яке цю вимогу не розділяє. Правовий закон може бути не легітимним. Та навпаки, ті ідеї, які підтримує більшість, дуже часто виявляються неправовими [14].
2.3 Державне забезпечення закону
Закон не може існувати ізольовано від державних та інших соціальних інститутів, розвиватися тільки в межах правової системи.
Закон повинен бути забезпечений насамперед державою. Державне забезпечення застосовується на всіх етапах руху закону, починаючи з виникнення, підготовки та прийняття і закінчуючи контролем та реалізацією положень закону.
Конституція створює юридичні підстави щодо виділення та дії такого джерела права, як закон. Державне забезпечення закону містить в себе також визначення цілей та змісту законодавчого регулювання. Законодавчі органи, висловлюючи волю народу, зазначають цілі та зміст законів, характер і межі законодавчого регулювання, сфери їх дії, нарешті, час дії закону.
Істотне значення має і положення про додання в державне забезпечення такого елементу, як встановлення законодавчої процедури. Держава встановлює регламентований процес законодавчої діяльності, в ході якої створюються, змінюються чи скасовуються закони. Причому саме законодавець, тобто вищий представницький орган державної влади або народ безпосередньо визначає час видання нового закону, зміни діючого чи відміни його. Законодавець визначає і форму закону.
Державне забезпечення закону охоплює не тільки його цільову орієнтацію та зміст, процес створення, але й процес дії, виконання закону. Саме тому на цьому етапі ефективність закону в рішучої степені залежить від багатообразної державної діяльності.
Розкриваючи зміст державного забезпечення закону, можна відокремити такі його основні риси.
1. Використання мер державного примусу. Під цім розуміється, по-перше, потенціальна можливість застосування державою, системою його органів різних засобів щодо примусового впливу на громадян із ціллю виконання ними всіх чи деяких положень закону. Далеко не всі норми законів потребують подібного забезпечення; більш того, багато з них зовсім не містять яких-небудь санкцій. Останні при всьому їх різноманітті закріпленні підчас в інших законодавчих актах (відсилочний метод) і навіть актах інших державних органів.
По-друге, коли мова йде про державний примус, треба в повній мірі враховувати його природу, а саме можливість використання мір карного покарання, адміністративного, громадянсько-правового впливу.
2. Забезпечення реального верховенства закону в правової системі. Вищі органи державної влади домагаються підвищення авторитету закону та правильного співвідношення його з іншими видами нормативних актів, контролюють дотримання законності та перевіряють, оцінюють фактичну дію закону. Всі інші органи держави призначені діяти в суворої відповідності із законом, не припускаючи його прямих чи непрямих порушень.
3. Матеріальне забезпечення закону, яке означає створення фактичних умов щодо дії та реалізації. Мається на думці своєрідне “орічевлення” виконання закону, яке досягається шляхом планування, фінансування, розподілу ресурсів, розвитку науки, культури тощо в тих напрямках і в тому режимі регулювання, які передбачені положеннями закону. Які-небудь відхилення свідчать або про недостатню обґрунтованість закону, або про прагнення окремих робітників державного апарату вирішувати практичні завдання з допомогою оперативних актів, що не витікають із закону.
4. Організаційне забезпечення закону. Воно відображаються в орієнтованій практичній діяльності державних органів та організацій, в тому стилі діяльності, який реально підпорядкований реалізації положень закону. До організаційного забезпечення можна віднести і необхідні зміни в системі органів, їх функціях, повноваженнях та взаємовідносинах, в структурі та кадрах, в стилі та методах діяльності.
5. Ідеологічне забезпечення закону. Воно припускає інформацію про закон, тлумачення його положень та переконання в необхідності виконання.
Відзначені види державного забезпечення закону повинні знаходитися в певному співвідношенні. Недооцінка їх комплексного та послідовного застосування і перебільшення одного з них, негативно впливають на фактичні дії, виконання закону.
Якщо законодавче регулювання влади та її інститутів характеризує одну сторону зв’язку суспільства та держави з законом, то державне забезпечення закону відображає іншу сторону їх взаємодії. В кінцевому підсумку підвищуються рівень функціонування державних та інших соціальних інститутів, престиж права як соціального регулятора.
2.4 Верховенство закону
В Україні визначається і дії принцип верховенства права (ст. 8 Конституції України). Відображаючи місце і роль права в державі і суспільстві, цей принцип означає насамперед співвідношення права і держави та її інститутів — органів державної влади та ін., тобто підпорядкованість держави та її інститутів праву і його пріоритет щодо них. Крім того, принцип верховенства права означає співвідношення права та політики, права та економіки, права та ідеології, а також співвідношення права та інших соціальних норм (моралі, звичаїв тощо).
До прийняття Конституції України в юридичній науці пропагувалась концепція верховенства закону. Як правильно відзначає В Погорілко, це виправдано лише в тому разі, коли поняття “закон” вживається в широкому (образному) розумінні слова як будь-який нормативно-правовий акт, тобто в нього вкладається той самий зміст, що і в поняття “право”.
У кожній країні існує національна система права, до якої в Україні входять Конституція України, закони України, постанови та рішення Конституційного Суду України, укази та розпорядження Президента України, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, постанови Національного банку України, а також нормативні акти органів місцевого самоврядування. Верховенство права, таким чином, означає панування права (всієї його системи) над усіма іншими інститутами держави і політикою, економікою, ідеологією, над усіма її структурними елементами, діяльність яких спрямована на формування і забезпечення правової системи. Оновлення концептуальних підходів до формування правової системи України полягає в додержанні принципів верховенства права, правового закону, пріоритету людини, її природних прав в побудові на цій основі громадянського суспільства.
З цього впливає, що існує не тільки нормативний, а й соціальний підхід до розуміння права, за яким право — це не тільки норми права (закони тощо), а й суспільна та індивідуальна правосвідомість, не тільки система норм законодавчих актів і правосвідомість суспільства, а й реальні правовідносини. Як складне суспільне явище право відображає дуже складні економічні, політичні та інші соціальні відносини. Право і законодавство повинні відображати економічні, політичні закономірності розвитку суспільства, лише тоді закони матимуть правовий характер [15].
З урахуванням цих концепцій В. Котюк розглядає право як систему або сукупність формально виражених норм (правил поведінки), які відображають і регулюють найбільш важливі економічні, політичні та інші соціальні відносини (закономірності розвитку), встановлені або санкціоновані державою, мають загальнообов’язковий характер, виражають міру справедливості, рівноправності, свободи і відповідальності учасників суспільних відносин, охороняються державною владою від порушень, закріплюють юридичні права та обов’язки суб’єктів правовідносин, охороняють соціальні цінності суспільства, держави і громадян і спрямовані на розвиток демократії, зміцнення законності та правопорядку.
У демократичній правовій державі, якою стає Україна і правова система якої належить до сім’ї європейської (континентальної) правової системи, принцип верховенства права діалектично поєднується із принципом верховенства закону. Це поєднання полягає у тому, що принцип верховенства закону однаковою мірою поширюється як на правотворчу (законотворчу), так і на правозастосувальну діяльність, а принцип верховенства права адресовано, головним чином, до законодавця. Правозастосовні ж органи мають можливість користуватись цим принципом тоді, коли вони застосовують відносно визначені за змістом (зокрема, оціночні) норми, які дають можливість обрати за власним розсудом — в межах норми — той чи інший варіант рішення.
Конституція набуває верховенства в правовій системі внаслідок багатьох чинників. Вона є насамперед установчим актом, який, якщо конституція не є фіктивною чи номіналістичною, характеризується високим рівнем легітимності. Конституція регулює найбільш фундаментальні відносини у суспільстві: закріплює основи соціально-економічного ладу, відносини влади, права й свободи особи. Внаслідок цього факту норми Конституції набувають значення первинності в системі законодавства.
Конституція як основний Закон закладає базу для визнання принципу верховенства закону в правовій системі. Цей принцип полягає у тому, що закон має перевагу над рішеннями виконавчої влади, яка має керуватись законом у своїх діях, не може втручатись в сферу законодавчого регулювання, сферу громадських прав, не маючи на те особливих повноважень. Закон має перевагу й над рішеннями органів правосуддя, які повинні поважати і дотримуватись законів.
Принцип верховенства права не означає відмови від виконання вимог закону. Посилання на право не може слугувати причиною відмови з боку судових органів, органів виконавчої влади застосувати Конституцію чи той або інший закон, адже одночасно діє й принцип верховенства Конституції та закону України. навіть у разі, якщо закон недосконалий, це не може бути підставою для відмови від його використання [16].
Ієрархічне співвідношення видів нормативних актів є одним з засобів забезпечення законності. Верховенство закону є найважливішим елементом ієрархічної побудови системи джерел права. Верховенство закону як нормативного акту, що приймається представницьким органом державної влади чи всенародним голосуванням (референдумом), є разом з цим і ознакою демократизму політичної системи.
Саме поняття “верховенство закону” складається з ряду елементів, що визначають якість закону як вищого по своєї юридичної силі нормативного акту.
Насамперед, Конституція України визначає виключність прийняття законів вищим органом державної влади — Верховною Радою або же в результаті всенародного голосування (референдуму).
Конституція не визначає в категоричній та вичерпної формі, які загальні відносини повинні обов’язково регулюватися тільки законом. Разом з цим окремі конституційні положення дозволяють нам стверджувати, що правове регулювання певних суспільних відносин можливе лише в формі закону. Наприклад, карна відповідальність може бути встановлена тільки законом. Жодна людина не може бути признана винною в здійсненні злочину, а також біти наданим карному покаранню інакше як по вироку суду та у відповідності із законом.
Вища юридична система закону відображена в пріоритеті закону над усіма актами органів державного управління. При цьому поняттю пріоритету закону відповідає поняття підзаконності нормативних актів органів управління та місцевих органів державної влади і управління.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11
