Норми цивільно-процесуального права
Зміст
Вступ
1. Мирова угода: поняття, види, історія становлення та розвитку
1.1 Еволюція інституту мирової угоди у правових пам’ятках Європи та Росії
1.2 Поняття "мирової угоди" в процесуальній науці
1.3 Інститут мирової угоди у правових системах сучасності
2. Мирова угода в цивільному процесі України
2.1 Мирова угода сторін у позовному провадженні
2.2 Виконавче провадження
Висновки
Додаток
Список використаних джерел та літератури
Вступ
Уніфікація національної правової системи України до правової системи європейського співтовариства поряд зі змінами матеріального законодавства вимагає змін законодавства процесуального.
В умовах проведення правової реформи основним завданням цивільного судочинства є забезпечення можливості вільної реалізації прав осіб, які беруть участь у справі. Одним із найважливіших принципів цивільного процесуального права України є принцип диспозитивності, змістом якого є широке коло правомочностей, від здійснення сторонами яких залежить розвиток процесуальної діяльності по справі.
Однією з форм прояву принципу диспозитивності є гарантована законом можливість сторін при досягненні домовленості припинити спір шляхом укладення мирової угоди. Здійснення права на укладення мирової угоди є ефективним способом врегулювання спору та ліквідації правового конфлікту між сторонами матеріального правовідношення.
Актуальність даної теми обумовлена тим, що у національній процесуальній науці мирова угода сторін, порядок її визнання та примусового виконання залишаються дискусійними, що спричиняє проблеми на рівні правозастосування.
Незважаючи на певні позитивні законодавчі зрушення в цьому напрямі, даний інститут залишається і тепер досить неврегульованим та подекуди неоднозначним.
Це призводить до деякого незбігу правозастосовної практики регулюючих норм за галузевою ознакою (коли однотипні та схожі відносини слід врегулювати кількома різними положеннями чинного законодавства з різним галузевим корінням), певних протиріч та несумісностей.
Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що характеризуються диспозитивним методом правового регулювання, а саме, виникають у зв’язку з укладенням сторонами мирової угоди, визнанням її судом та закриттям провадження по справі, а предметом – норми цивільно-процесуального права, що визначають порядок укладення та виконання мирової угоди, правові наслідки її укладення тощо.
1. Мирова угода: поняття, види, історія становлення та розвитку
1.1 Еволюція інституту мирової угоди у правових пам’ятках Європи та Росії
Співіснування в рамках одного суспільства окремих індивідів зі своїми потребами, інтересами, поглядами, економічним становищем зумовлює виникнення конфліктів. Наявність у державі конфліктів саме приватного характеру є дестабілізуючим чинником і має лише один позитивний наслідок – висвітлює наявність проблеми, яку потрібно розв’язати. Саме суспільство завжди прагнуло й було покликане врегульовувати такі конфлікти, спочатку своїми силами – за допомогою громади, її думки, авторитету окремих членів суспільства, а згодом – за допомогою спеціально створених інститутів та прийнятих процедур.
Слід зазначити, що підходи до розв'язання конфліктів, що виникали між членами суспільства, завжди різнилися і були зумовлені особливостями історико-культурного розвитку відповідної громади, залежали від історичного етапу розвитку суспільства та економічного стану конфліктуючих сторін.
На сьогодні досягненням правової думки є розробка процедур примирення, у тому числі способу вирішення різного роду спорів шляхом укладення мирової угоди, який до того ж має законодавче закріплення та сформований як окремий правовий інститут. Проте і до сьогодні залишаються невирішеними окремі питання застосування цього інституту. З огляду на це актуальним є дослідження інституту мирової угоди як окремої процедури примирення не лише в статиці, а й враховуючи його розвиток, який відображений у правових пам'ятках.
Історія вирішення спорів – це історія співвідношення трьох основних його форм: насильницької (одним із проявів якої тривалий час була кровна помста), судової (за допомогою примусового відновлення порушеного права в судовому порядку) і форми примирення. Водночас аналіз праць дослідників історії вирішення спорів дає змогу здійснити іншу класифікацію, відповідно до якої можна виокремити насильницький і мирний спосіб вирішення спору. При цьому останній у свою чергу поділятиметься на власне мирові процедури та судове вирішення спору. Вирішення спору за допомогою втручання державної влади або іншого посередництва виключає свавілля сторін при вирішенні конфлікту, у зв'язку з чим за своєю сутністю судове вирішення спору розглядається як форма мирного його врегулювання. Отже, особливою ознакою тут є мирне, тобто без кровопролиття, характерного для давнього періоду – періоду індивідуалізму та неврегульованості відносин вирішення спору. Водночас самі судові процедури на відповідних історичних етапах розвитку правової думки і формування законодавства вже містять можливість застосування мирових процедур безпосередньо під час здійснення судового провадження.
Мирові процедури вирішення спору розглядаються як альтернативний, тобто досудовий, спосіб його вирішення. Але мировим буде не лише досудове вирішення спору. Мирова угода може також укладатись і в рамках провадження судових процедур, головною її ознакою є спрямованість на запобігання реалізації функції державного примусу.
Певному історичному періоду розвитку суспільства і відповідно інститутів держави та права відповідають притаманні саме цьому періоду форми вирішення спору та їх характерні ознаки.
Для давнього неорганізованого суспільства переважним є застосування насильницьких способів як реакції на образу, а саме завдання рівнозначної образи, пошкодження тощо. Проте з розвитком суспільних відносин більшість суперечок починає вирішувалась за участю громади й рідні. Зокрема, старійшини громади відігравали важливу роль у переговорах або виступали посередниками при врегулюванні, реєстрували договори як тільки їх було укладено. Із формуванням та зміцненням державної влади виникає необхідність не лише закріпити та обмежити відповідальність осіб за порушення суспільного спокою, а й забезпечити певний баланс інтересів окремих членів суспільства, в тому числі за допомогою надання сторонам можливості врегулювати спір мирних шляхом. Саме формування політичної організації є передумовою появи суду, який забезпечував мирне вирішення правових конфліктів, оскільки суд можливий тільки за наявності суспільної влади, яка могла б стримувати свавілля і обмежувати приватну помсту.
У римській державі врегулювання спору являло собою щось середнє між посередництвом й третейським розглядом. І хоча у римському праві ще мало місце застосування помсти у відповідь на образу, водночас стає більш виразною його спрямованість на пошук цивілізованих способів вирішення конфлікту. Римляни зверталися за вирішення спору до третейського судді, але останній не розглядався як владний орган, а його рішення не мали обов'язкового характеру. Проте сама можливість звернення до суду за захистом прав забезпечувалася державою і відповідно створення таких інституцій давало можливість сторонам розпочати процес врегулювання спору, який міг закінчитися примиренням. Зробити висновок про наявність попередньої процедури мирного врегулювання спору між сторонами дає змогу положення Законів ХІІ таблиць, в якому йдеться про необхідність здійснення спроби примирення сторін з метою запобігання судовому розгляду: "Если тяжущиеся стороны не приходять к соглашению, пусть (они) до полудня сойдутся для тяжбы на форуме или на комициуме. Пусть обе присутствующие стороны по очереди защищают свое дело". Як і в інших державах стародавнього світу, у римській державі не розрізняли кримінального і цивільного процесу, тому угода, спрямована на мирне вирішення спору, могла бути укладена як у рамках кримінальної, так і цивільної справи.
Дослідження положень Законів ХІІ таблиць, Кодексу Юстиніана, Дигестів, праць римських юристів дає можливість віднайти в положеннях цих джерел конструкції, які давали б можливість учасникам спору шляхом взаємних поступок усунути спірні пункти якихось своїх вимог і тим самим перевести ці права, вимоги у безспірні шляхом укладення відповідних угод як у письмовій, так і в усній формі, але за участю свідків. Така угода вважалася кінцевим вирішенням спірного питання, могла бути забезпечена судовим захистом і бути визнаною недійсною, що свідчить про властивий для неї матеріальний характер. Так, коли було доведено, що вона укладена під загрозою чи тиском, або особами неповнолітніми, то вона визнавалася недійсною.
Подібні угоди позначалися в римському праві як transactio ("вести переговори") у значенні відмови від вимоги, на яку погоджується сторона, задовольнившись отриманням меншого, порівняно з її початковою вимогою, або у значенні часткової взаємної відмови сторін від їхніх зобов’язань з метою уникнення порушення чи продовження судового розгляду.
Отже, саме в римському праві закладено початок формуванню інституту мирових угод. Практично всі зазначені положення, що встановлювали правовий режим мирової угоди в римському праві, були сприйняті з незначними модифікаціями в сучасному європейському континентальному праві. Це ще раз підтверджує відому аксіому про неоціненне значення римського права для подальшого розвитку як окремих правових інститутів, так і права загалом.
У ранньому Середньовіччі суперечки між приватними особами, як і раніше, вирішувались за правом сильного та владою вождя. Істотно ж вплинуло на порядок урегулювання спорів прийняття християнства народами Європи, що привнесло значні зміни й у право. Так, з'явилася писемність, у результаті чого були записані племінні звичаї: Салічна правда, Руська правда, які містили точний розмір грошових сум, що підлягають сплаті за різні правопорушення та заподіяння різного роду збитку особі й майну. Така регламентація полегшила проведення переговорів щодо врегулювання спорів і сприяла їх мирному врегулюванню.
У період зрілого Середньовіччя інститут мирової угоди вже відомий процесуальному законодавству багатьох європейських країн. Одним із найбільш передових державних зводів законів, що вплинули на розвиток права, був Статут Великого князівства Литовського 1588 р. Саме ця редакція Статуту увібрала в себе найкращі досягнення європейського законодавства того часу. У Статуті містяться, зокрема, норми про мирові угоди та орган, уповноважений здійснювати примирення сторін. Так, відповідно до артикулу 85 Статуту 1588 року цивільний спір між сторонами міг бути вирішений "полюбовним судом", результатом розгляду якого було прийняття рішення на підставі "компромісу". При цьому зі змісту положення артикулу 85 Литовського Статуту можна зробити висновок, що компроміс тут має значення як безпосередньо факту домовленості між сторонами - мирової угоди, так і значення письмового документа, в якому викладено такі домовленості. Крім того, передбачалося додержання певної процедури оформлення такого компромісу, а саме: підписання сторонами та засвідчення печатками суддів сторін так званого "листа судового". Саме із фактом дотримання встановленої процедури закон пов'язував відповідні процесуальні наслідки набрання чинності й захисту укладеної угоди, вирішувалось питання наслідків порушення однією зі сторін узятих на себе зобов'язань.
Визначальним завданням урегулювання спорів у середньовічній Франції було примирення. Французьке законодавство передбачало, що розгляд спору мировим суддею обов’язково повинен передувати порушенню справи у суді.
Інститут мирової угоди був включений у Цивільний кодекс 1804 р., що увійшов в історію під назвою "Кодекс Наполеона", на основі якого, як відомо, були прийняті цивільні кодекси багатьох держав світу. Отже, французький Цивільний кодекс врегульовував не лише майнові відносини, а й питання судочинства. У ст. 2044 Кодексу Наполеона ми знаходимо визначення мирової угоди як договору про завершення сторонами процесу (тяганини), яка вже розпочата або яка може мати місце у майбутньому, з метою запобігання їй. У кодексі визначено коло осіб, які можуть укладати мирові угоди, умови щодо повноважень сторін на укладення мирової угоди, способи забезпечення виконання мирової угоди, межі предмета регулювання мирової угоди. У акті також містилися положення, відповідно до яких укладення мирової угоди однією із зацікавлених осіб не створює наслідків для інших зацікавлених осіб, мирова угода має силу рішення останньої судової інстанції для осіб, що її уклали і не може бути оспорена, визначено процесуальні наслідки наявності помилки у мировій угоді, яка мала бути виправлена. При цьому мирова угода може бути визнана нікчемною, якщо має місце помилка або інші підстави визнання угоди недійсною.
