Відповідно до ст. 3 Закону України "Про виконавче провадження" мирова угода, затверджена судом, підлягає виконанню на загальних підставах. Слід зауважити, що виконанню підлягає саме мирова угода, спільно погоджена сторонами (а не ухвала суду), тобто сторони самі приймають і узгоджують рішення, яке підлягає виконанню шляхом його забезпечення державним примусом. Суд має досить пасивну роль: затвердити мирову угоду або відхилити її, на відміну від активної ролі сторін. Саме це наближає судочинство до його реальності, справедливості, підпорядкованості інтересам сторін, певної "народності" та "доступності". Обставина "відкритого" та "народного" судочинства є знаковою та надзвичайно позитивною з точки зору докорінного реформування поглядів щодо зростаючої ролі суб'єктів правовідносин у державотворчому процесі.
Сторони, таким чином, самі розробляють та приймають виконавчий документ.
Іноді поза увагою залишається істотна відмінність двох самостійних та різнотипних видів мирових угод: мирової угоди, яка укладається до винесення рішення, та мирової угоди, що укладається в процесі виконавчого провадження. В процесі ж виконавчого провадження мирова угода та можливості її застосування досить багатогранні.
Умови і можливості укладання мирової угоди в процесі розгляду справи по суті та в процесі виконавчого провадження істотно відрізняються як правовими наслідками, так і можливостями використання.
Так, укладення і затвердження мирової угоди в процесі виконавчого провадження можливе лише на стадії відкритого виконавчого провадження, коли рішення набрало законної сили, по ньому видано виконавчий документ і стягувач подав відповідну заяву про відкриття виконавчого провадження.
Затвердження мирової угоди в даному випадку не є підставою для припинення позовного провадження у справі. Ухвала суду про визнання мирової угоди або відмови від примусового виконання після набрання нею законної сили направляється до відповідного органу державної виконавчої служби для проведення виконавчих дій, спрямованих на закінчення виконавчого провадження.
Відповідно до ст. 37 Закону України "Про виконавче провадження" при надходженні до державного виконавця ухвали суду про визнання мирової угоди він виносить постанову про закінчення виконавчого провадження. Така постанова затверджується начальником відповідного органу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований цей державний виконавець. Вона може бути оскаржена сторонами до начальника відповідного органу державної виконавчої служби або до суду у 10-денний строк.
Копія постанови про закінчення виконавчого провадження у 3-денний строк надсилається сторонам та суду, який видав виконавчий документ.
З аналізу наведених вище законодавчих положень випливає, що мирова угода, укладена, наприклад, на стадії провадження у справі до судового розгляду і на стадії виконавчого провадження мають однакове юридичне значення, не зважаючи на те, що в останньому випадку сторони мирно врегулювали спір, використавши практично всі процесуальні засоби судового захисту, тоді як у першому – примирилися відразу після звернення до суду.
Повноваження суду щодо визнання мирової угоди на будь-якій стадії процесу обумовлені вимогами цивільної процесуальної форми, яка передбачає відповідну реакцію суду (у вигляді контролю) на дії сторін з розпорядження їхніми матеріальними і процесуальними правами. Суд повинен допомогти сторонам у здійсненні їхніх прав, тобто вживати заходів, спрямованих на примирення сторін, сприяти їм за наявності їхньої ініціативи у врегулюванні спору.
Інститут мирової угоди, особливо на стадії виконавчого провадження, є надзвичайно важливим для врегулювання протилежних інтересів обох сторін процесу. Можливість сторін по-іншому узгодити свої інтереси після формальної реалізації права на звернення до юрисдикційного органу – суду, який вже вирішив спір, і є тією законодавчою гарантією, втіленням у життя принципу диспозитивності, який є основним принципом побудови цивільних та цивільно-процесуальних правовідносин.
Висновки
Укладення мирової угоди є одним із різновидів вирішення цивільно-правових спорів. За законодавством України та більшості держав світу мирова угода характеризується подвійною юридичною природою. З одного боку це угода про врегулювання матеріально-правових відносин, з іншого — це процесуальна угода між сторонами про завершення правового спору. Тому мирову угоду можна визначити як договір, що укладається сторонами спору з метою захисту своїх прав, в силу якого вони зобов’язуються надати зустрічне задоволення для недопущення виникнення або для врегулювання вже початого спору між ними.
Екскурс в історію права різних часів дає можливість констатувати, що на ранніх етапах його розвитку мирову угоду можна було укласти або лише до владного вирішення спору, або під час розгляду справи, або до початку процесу і протягом його перебігу. Відповідно і роль суду спочатку була незначною і зводилася до з’ясування добровільності укладення мирової угоди, і тільки з часом суд було наділено контролюючими повноваженнями, що полягали у перевірці законності мирової угоди та перевірці того, чи не порушує вона права осіб.
Вивчення історії мирової угоди у цивільному процесі сприятиме вирішенню актуальних проблем правозастосовної практики і може стати історико-теоретичною основою удосконалення сучасного цивільного процесуального законодавства.
Мирова угода за своїми властивостями та правовими наслідками може бути прирівняна до судового рішення. Мирова угода – цивільний процесуальний акт, яким припиняється цивільно-правовий спір на основі взаємоузгодженої волі сторін шляхом визнання судом. Вона втілюється у певній процесуальній формі – ухвалі про визнання мирової угоди та закриття провадження у справі.
Правове значення визнання мирової угоди судом полягає у преклюзивності (сторони вже не можуть повернутися до тотожного спору, до застосування заходів державного примусу).
Мирова угода може бути позбавлена юридичної сили лише шляхом скасування ухвали суду, якою вона визнана, за підстав порушення як норм матеріального, так і процесуального права.
Цікавими є можливість, правомірність та доцільність укладення мирової угоди у процесі примусового виконання. Все провадження у справі відбувається з волі сторін, які звернулися до суду з метою врегулювання спору, поновлення прав, що і є основним завданням цивільного процесу, тому сторони мають право відмовитися від подальшої процедури, закінчивши справу миром. Тому, виходячи з принципу диспозитивності, в цій ситуації некоректно робити акцент на руйнуванні попередньої діяльності суду, порушенні вимог загальнообов’язковості судового рішення.
При регулюванні мирової угоди як на початковій, так і на завершальній стадії процесу законодавцем не повністю взято до уваги правову природу цього феномена та не враховано її особливостей на стадії виконавчого провадження. Саме тому у правозастосовній діяльності виникають численні проблеми під час укладення, визнання і примусового виконання мирових угод. Часто цей інститут плутають з іншими, такими як відмова стягувача від стягнення, добровільне виконання рішень, незважаючи на різну природу та функції цих інститутів, тощо.
Таким чином, мирова угода має напрочуд багатогранний, комплексний та надзвичайно складний правозастосовний характер, зумовлений, як одночасним її регулюванням нормами матеріального та процесуального права, так і не до кінця опрацьованими можливостями та моментами її застосування.
Список використаних джерел та літератури
1. Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 р. // www.zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws.
2. Закон України "Про виконавче провадження" від 21 квітня 1999 р. // www.zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws.
3. Бортнік О.Г. Мирова угода на стадіях перегляду судових рішень // Форум права. – 2009. – № 2. – С. 63-69 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.ua/e-journals/FP/2009-2/09bogpsr.pdf.
4. Бортнік О.Г. Мирова угода у цивільному судочинстві: дис. канд. юрид. наук: 12.00.03 / Харківський національний ун-т внутрішніх справ. – Х., 2007. – 189 арк. – Бібліогр.: арк. 173-189 // http://www.lib.ua-ru.net/diss/cont/ 243815.html.
5. Верба О.Б. Особливості визнання судом мирової угоди на стадії виконавчого провадження // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. – 2008. – № 3. // http://www.nbuv.gov.ua/ portal/Soc_Gum/Nvlduvs/2008_3/08vobsvp.pdf.
6. Ковтунець О.М. Становлення інституту мирової угоди у правових пам’ятках Європи та Росії // http://www.apcourtkiev.gov.ua/control/uk/publish/ article.
7. М.І. Балюк, Д.Д. Луспеник. Практика застосування цивільного процесуального кодексу України (цивільний процес у питаннях і відповідях). Коментарії, рекомендації, пропозиції. Серія "Судова практика". – Х.: Харків юридичний, 2008. – С. 361-365.
8. Примак В. Мирова угода як спосіб вирішення цивільного спору // Юридичний вісник України. – 2001. – № 27. – С. 11.
9. Святогор О. Застосування мирової угоди в господарському процесі та виконавчому провадженні: окремі аспекти // Право України. – 2003. – № 1. – С. 79-82.
10. Тимченко Г. Мирова угода в науці цивільного процесуального права // Право України. – 2004. – № 8. – С. 104-107.
11. Фединяк Л. Мирова угода як спосіб врегулювання цивільно-правових спорів: окремі питання // Право України. – 2003. – № 4. // http://pravoznavec.com.ua/period/chapter/2/25/881.
12. Фурса С.Я., Фурса Є.І., Щербак С.В. Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 т. / За заг. ред. С.Я. Фурси. – К.: Видавець Фурса С.Я.: КНТ, 2007. – 916 с.
13. Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран (Древность и средние века) / Сост. доктор юрид. наук, профессор В.А. Томсинов – М.: Зерцало, 1999. – С. 112-118.
14. Цивільний процес: Навч. посіб. / А.В. Андрушко, Ю.В. Білоусов, Р.О. Стефанчук, О.І. Угриновська та ін. – За ред. Ю.В. Білоусова. – К.: Прецедент, 2005. – С. 138.
15. Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар. / С.С. Бичкова, Ю.В. Білоусов, В.І. Бірюков та ін., За заг. ред. С.С. Бичкової. – К.: Атіка, 2008. – 840 с.
16. Чорнооченко С.І. Цивільний процес: Вид. 2-ге, перероб. та доп.: Навчальний посібник. – Київ: Центр навчальної літератури, 2005. – С. 209-210.
