Значна увага науковцями приділяється вивченню теоретичних питань категорії правообмежень. У результаті узагальнення ґрунтовного дослідження виводиться визначення поняття обмеження права приватної власності як правового механізму, що ускладнює здійснення власником окремих правомочностей або спричиняє тимчасову неможливість їх реалізації. Проводиться думка, що запровадження обмеження позначається на всіх відмітних рисах теоретичної конструкції права приватної власності: обмеження повноти обсягу компетенції власника проявляється в тимчасовій неможливості реалізації ним окремої правомочності або їх комплексу; обмеження ознаки виключності пов’язується з обов’язком допущення стороннього впливу на майно, обмеження абсолютності – відбивається в поширенні на легальних володільців чужого майна абсолютного захисту, у тому числі й від власника.
Проведені в даній курсовій роботі історичні паралелі зумовлюють висновок про наявність обмежень права приватної власності незалежно від виду суспільно-економічної формації. Але ступінь обмеження волі власника виявляється прямо пропорційним силі індивідуалістичних засад у праві, тому для історичних умов Стародавнього Риму характерна кількісно та якісно менша обмеженість компетенції власника, порівняно з сучасністю.
Хибним є ототожнення меж та обмежень права приватної власності. Вони є істотно відмінними юридичними явищами, яким властиві наступні розбіжності: за змістом: межі є нормативно визначеними кордонами суб’єктивного права приватної власності, обмеження являють правові механізми, що спричиняють тимчасову неможливість реалізації або ускладнюють здійснення окремих правомочностей; межа – іманентна риса суб’єктивного права, а обмеження об’єктивно існують, але не презюмуються; за підставою виникнення: межі встановлюються виключно законом, а запровадження приватно-правових обмежень вимагає, як правило, дозволу власника; за характером: межі первинні, обмеження – похідні, адже обтяжують суб’єктивне право, що існує в певних межах; за моментом виникнення: межі з’являються одночасно з суб’єктивним правом, а обмежується останнє в процесі реалізації; за ступенем впливу на право власності: межі окреслюють ідентичний для всіх обсяг правових можливостей, а власники, права яких обмежено, найчастіше мають різний обсяг залишкових правомочностей. Зазначені категорії поєднують такі спільні риси: звуження обсягу можливостей власника; спрямованість на дотримання приватних та публічних інтересів; фіксація за допомогою заборонювальних і зобов’язувальних приписів; залежність змісту від соціальних чинників [14; с.169].
Розділ 2. Види речових обмежень права приватної власності за сучасним цивільним правом
2.1 Поняття, зміст та сутність інституту володіння як одного з істотних обмежень права приватної власності
Радянське цивільне законодавство і цивільне законодавство України до прийняття Цивільного кодексу України не знали таких правових інститутів: володіння як окремий цивільно-правовий інститут; сервітути, або право обмеженого користування чужою річчю чи майном; емфітевзис і суперфіцій як правові форми користування чужою землею. Проте Закон України "Про власність", прийнятий ще 7 лютого 1991 року, уже допускав певну можливість користування чужим майном. Так п. 6 ст. 4 проголошує, що "...власника може бути зобов'язано допустити обмежене користування його майном іншими особами". Таке право є ніщо інше, як речове право користування чужим майном (річчю), яке у римському цивільному праві дістало назву "сервітути" [17; с.83].
Нові правові інститути, які є складовими Цивільного кодексу України, значно розширюють можливість цивільно-правового регулювання відносин у нашій державі. Нижче зміст названих цивільно-правових інститутів розкрито відповідно до Цивільного кодексу України. У римському праві (як і в Цивільному кодексі України) поняття володіння (роssеsіо) має двояке значення: 1) самостійний правовий інститут, незалежний від права власності; 2) одна з правомочностей власника. У першому значенні мається на увазі саме володіння, а в другому — право володіння. Однак ці поняття іноді ототожнюють: володільця не відрізняють від власника, а власника від володільця. Разом з тим такі різні правові категорії змішувати не можна, оскільки володілець — це фактичний володар речі незалежно від наявності права на неї, власник — фактичний володар речі й має право власності на неї.
Володіння слід чітко відрізняти від права власності. Володіння власника, як уже зазначалося, є лише одним із елементів права власності, одна з головних його правомочностей. Якщо в однієї речі поєднується володілець і власник, то володіння є лише істотною частиною цього права. Якщо володілець і власник не збігаються в одній особі, то відповідно є окремий цивільно-правовий інститут, значення якого полягає в юридичних наслідках володіння, або держання. Отже, володільцем чужого майна є особа, яка фактично тримає його у себе. Фактичне володіння майном вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду.
Суб'єктами володіння можуть бути ті ж фізичні і юридичні особи, які можуть бути суб'єктами права власності. Право володіння чужим майном може належати одночасно двом або більше особам.
Об'єктом володіння може бути майно, здатне бути об'єктом права власності. Для виникнення володіння необхідне поєднання двох елементів — фактичної наявності речі у майні конкретної особи і щоб ця особа вважала цю річ своєю. Для припинення володіння достатньо втратити один із цих двох елементів. Право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передане власником (наприклад, майно отримане у володіння за договором оренди) а також на інших підставах, встановлених законом. Наприклад, особа добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти майном протягом певного строку (набувальна давність). Право володіння припиняється у разі:
• відмови володільця від володіння майном;
• витребування майна від володільця власником майна або іншою особою;
• знищення майна [15; с.115].
Захист володіння майном має специфічні характерні риси, властиві тільки йому. Фактичне володіння вважається правомірним доти, доки інше не буде встановлено судом. Таким чином, володільницький захист не потребує доведення права, оскільки самого права може не бути. Це передусім спрощений і полегшений спосіб захисту порівняно з так званим петиторним захистом, який потребує доведення права. Володільницький захист потребує тільки доведення самого факту володіння і факту його порушення. При доведенні цих двох фактів володільцю і надається захист.
Володілець має право захищати своє майно від будь-якої особи, що самоправне ним заволоділа, у тому числі від власника чи від особи, яка має інші права на майно, якщо судом не визнано право останніх на це майно. Володілець має право вимагати будь-яких порушень свого володіння, навіть якщо ці порушення і не були пов'язані з втратою реального володіння майном.
Незаконне недобросовісне володіння не захищається. Недобросовісний володілець зобов'язаний негайно повернути майно особі, яка має на це майно право власності чи інше право, передбачене договором чи законом, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов'язку заінтересована особа має право подати позов про витребування цього майна. Такі особливості права володіння і його захисту викликали неоднозначні оцінки і навіть здивування. Чому власне володілець, а не власник користується таким захистом? Чому суди, розглядаючи спори про захист володіння, не допускали, виключали спір про право на володіння? Трактування цих проблем вченими різних періодів історії права так і не стало довершеним, переконливим. Одним із пояснень є таке: якщо особа володіє річчю, а інша оспорює це право, то суду логічніше визнати право володіння за тим, у кого така річ уже є, а не за тією особою, яка лише на неї претендує. Фактичний володілець у переважній більшості випадків є власником речі. Однак зрозуміло, що такий аргумент не є вичерпним і достатнім.
Зміст права володіння у новому Цивільному кодексі України не розкривається, а суб’єктом такого права (тобто володільцем) є особа, яка фактично тримає майно у себе. “Фактичне тримання” вказує на можливість лише безпосереднього фізичного впливу на майно, а це значно звужує зміст права володіння як самостійного речового права. Право володіння охоплює не тільки можливість фізичного впливу на майно, а й можливість вольового впливу [8; с.65].
При виведенні поняття володіння наголошується, що за історичною традицією обов’язковими елементами володільницького стану є матеріальна основа та суб’єктивне ставлення особи, які для запобігання вірогідних порушень повинні належним чином проявлятися ззовні й адекватно сприйматися оточуючими. Відтак, володіння являє виражену назовні та об’єктивно сприйняту оточуючими фактичну наявність майна в особи, поєднану з суб’єктивним наміром панування над ним на власну користь, набуту шляхом заволодіння або укладання передбаченого законом правочину [11; с.124].
2.2 Сервітути як специфічна форма прав на чужі речі з обмеженим змістом правомочностей
У ряді випадків законодавством допускається обмежене користування майном власника з боку інших осіб, що забезпечує невласнику можливість користування чужою річчю в межах, установлених законом (обмежені речові права сервітутного типу). Обмежений характер таких речових прав виражається в тому, що вони не охоплюють усіх правомочий володіння, користування і розпорядження річчю, а стосуються лише деяких з них, або самі правомочності мають суворо обмежений зміст.
Сервітут походить від латинського слова seruire - обслуговувати. Суть його як правового інструмента полягає в тому, що переваги чи недоліки однієї земельної ділянки задовольняються за рахунок сусідньої не на договірній основі, а засобами речового права. Тому землевласник, вигодами земельної ділянки якою користується власник сусіднього наділу, не може припинити це користування в однобічному порядку. Сервітут - це право однієї особи користуватися річчю чи майном, що належить на праві власності іншій особі в тім чи іншім відношенні чи обсязі, визначеному сервітутом [15; с.114].
Суб'єктами обмежених речевих прав сервітутного типу можуть бути як юридичні особи, так і громадяни, при цьому деякі сервітутні права можуть належати тільки громадянам. Суб'єктом сервитутного права може бути будь-як особа, що у тому чи іншому відношенні користується чужою річчю (майном) на основі сервітуту. Суб'єктом сервитутного обтяження є власник речі чи майна, на яке встановлений сервітут. Ніяка інша особа не може бути обтяжена сервітутом.
Об'єктами сервітутних прав звичайно є не цілі майнові комплекси, а окремі індивідуально визначені нерухомі речі (жилой будинок, інше приміщення, земельна ділянка і т.п.). Сервітутні права громадян звичайно мають не комерційне, а споживче призначення, однак деякі з них, що зокрема мають господарські цілі, мають досить широкий зміст. Такі, наприклад, права землеволодіння, що включають можливість самостійно хазяювати на землі.
Сервітути характеризуються специфічними рисами: 1) тривале і постійне користування чужим майном. Одноразове чи тимчасове користування не визнається сервітутом; 2) користування чужою річчю чи майном не в повному обсязі, а лише в якомусь одному чи декількох відносинах (право на прохід і проїзд автомобілем). Сервітут надає обмежене право користування; 3) сервітутне право обмежує право власника, на майно, на яке встановлений сервітут в обсязі, визначеному сервітутом; 4) сервітутне право сильніше права власності (спершу користується суб'єкт сервітутного права, а потім власник обслуговуючої земельної ділянки). Сервітут не заміняє права власності; 5) сервітут надає особі право користування чужим майном безкоштовно.
