Обов'язки та права людини, громадянина
МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ УКРАЇНИ
ВІЙСЬКОВИЙ ІНСТИТУТ ТЕЛЕКОМУНІКАЦІЙ ТА ІНФОРМАТИЗАЦІЇ НТУУ «КПІ»
РЕФЕРАТ
з дисципліни «Правознавства»
Тема:
«Обов'язки, права, та свободи людини, громадянина»
Київ – 2009
Основне право громадянина – це встановлена державою та закріплена в Конституції можливість, яка дозволяє кожному обирати вид і міру певної поведінки, використовувати надань йому блага, як в особистих, так і в суспільних інтересах. [7]
В Конституції та законах України вживається вислав «права та свободи людини», «права та свободи громадянина».
Як співвідносяться категорії «права» і «свободи», чи є між ними принципова різниця?
Більшість авторів, які досліджували це питання, схиляються до думки, що принципових відмінностей між цими поняттями немає.
Порівняйте, наприклад, свободу наукової, технічної творчості та право на творчість, право на вибір професії і свободу вибору професії.
Ці та інші приклади свідчать, що одну і ту ж правову можливість розглядають як право, і як свободу. Історично склалося так, що деякі права іменують свободами: свобода думки і слова, свобода світогляду та віросповідання, свобода мітингів, походів і демонстрацій.
Крім прав та свобод в Конституції та законах України зустрічається поняття «законні інтереси», «інтереси громадян» (ст. 36, 44 Конституції України).
Законні інтереси – це інтереси особи, які безпосередньо не охоплюються змістом встановлених законом прав і свобод, але залишаються державою та законом. [1]
Закріплюючи в Конституції права та свободи громадян, держава вимагає від них правомірної поведінки, яка має відповідати еталонам, зафіксованим у юридичних нормах. Держава формулює свої вимоги до громадян у системі обов'язків та встановлює юридичну відповідальність за їх невиконання.
Основний обов'язок – це встановлена державою в інтересах усіх членів суспільства та закріплена в Конституції необхідність, яка приписує кожному громадянину вид і міру певної поведінки та відповідальність в разі її невиконання.
В юридичній літературі права, свободи та обов'язки входять до поняття «правовий статус».
Правовий статус особи – це сукупність всіх прав, свобод та обов'язків, що належать громадянину і визначають його правове положення у суспільстві.
В юридичній літературі зустрічається така класифікація видів правового статусу.
Загальний правовий статус розповсюджується на усіх громадян і закріплений в Конституції та законах України.
Спеціальний (родовий) статус поширюється на певні групи громадян, закріплений в окремих законах (наприклад, Закон України «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 р., Закон України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р. та ін.). [1]
Індивідуальний (приватний) правовий статус – поширюється на конкретних осіб. [1]
В законодавстві України також розрізняють правовий статус громадян України, основи якого закріплені у ст. 21–25 Конституції України, правовий статус осіб без громадянства (апатридів) та правовий статус іноземних громадян.
У статті 26 Конституції України закріплено принцип рівності прав та обов'язків іноземних громадян та апатридів з громадянами України, за винятками, встановленими Конституцією, законами України. Більш конкретно це положення закріплено у Законі України «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 р., де проголошується право іноземців на інвестиційну та підприємницьку діяльність, працю та відпочинок, на охорону здоров'я, на житло, на соціальний захист, освіту, використання досягнень культури, участь у об'єднаннях громадян, на звернення до суду за захистом своїх прав. Але є й певні обмеження:
іноземці не можуть бути членами політичних партій, обирати та бути обраними до органів державної влади та місцевого самоврядування, приймати участь в референдумі, на них не поширюється загальний військовий обов'язок. У Законі також передбачений порядок в'їзду в Україну та виїзду іноземців з України, а також внпадки обмеження цього права (в інтересах безпеки та здоров'я громадян України). [1]
В зв'язку з прийняттям Конституції України у пресі обговорювалося питання щодо класифікації прав, свобод та обов'язків громадян.
Конституція України 1978 року поділяла права на соціально-економічні, політичні та особисті. Ця класифікація зазнала критики як неповна (немає культурних, екологічних прав, хоча вони і були закріплені).
В деяких проектах нової Конституції за взірець були взяті міжнародні Пакти з прав людини та розподіл прав на громадянські, політичні, економічні, соціальні та культурні.
Доцільною здається класифікація прав особи за П.М. Рабіновичем (див, підручник «Правознавство» за ред. М. Настюка, Л., 1995), який класифікує права за змістом потреб людини, що забезпечуються цим правом. Це фізичні, особисті, культурні, економічні. політичні права.
Крім того, в літературі права та свободи поділяють[2]:
* за значенням їх для носія на:
– основні (безумовно необхідні для існування людини, наприклад, право на життя);
– неосновні (не є життєво необхідними, наприклад, право на участь у профспілках);
* за способом здійснення на[2]:
– активні (вимагають активних дій, наприклад, право на освіту);
– пасивні (не вимагають активних дій особи, наприклад, свобода світогляду);
* за суб'єктами здійснення на:
– індивідуальні (здійснюються одноособовими діями, наприклад, право на свободу переконань);
– колективні (можуть бути реалізовані лише спільними діями групи носіїв прав, наприклад, право на утворення громадських об'єднань);
* залежно від ролі держави на:
– «негативні права» (для їх здійснення державі досить утриматись від втручання в свободу особи, наприклад, право на виховання дітей);
– «позитивні права» (для їх здійснення необхідно прийняття певних заходів з боку держави, наприклад, право звертатися до суду за захистом).
Щодо діючої Конституції, то вона не містить класифікації прав та свобод.
На думку авторів серед прав та свобод громадян, закріплених у Конституції, можливо виділити такі групи[2]:
1) особисті (ст. 27–35, 51–52),
2) політичні (ст. 36–40),
3) економічні (ст. 41–45),
4) соціальні (ст. 46–49),
5) екологічні (ст. 50),
6) культурні (ст. 53–54).
Отже, в даному розділі розписані терміни що стосуються прав та свобод людини. Поділяють на основі групи права та свободи людини громадянина, також вказують сторінки Конституції на яких чітко розписуються значення цих прав та свобод людини.
Розбираються права і свободи за значенням їх для носія, що більш доступніше дозволяє зрозуміти права та свободи людини.
Розглядається положення свобод, прав відносно конституції, та приводяться статті в яких розглядається рівність прав та інші статті, шо відносяться до поданої теми.
Вперше в Україні офіційно закріплене невід'ємне право кожної людини на життя (ст. 27), хоча в міжнародних актах, ратифікованих Україною, воно існувало. На жаль, ні ці акти, ні Конституція не містять юридичного визначення цього права. Не зафіксовано, коли воно виникає: з моменту народження дитини чи раніше. [2]
В той же час у діючому законодавстві України регулюються такі аспекти цього права:
по-перше, заборона здійснення медичними працівниками еутаназії – навмисного прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого з метою припинення його страждань (Основи законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р., ст. 52);
по-друге, наявність кримінальної відповідальності за позбавлення життя, зараження вірусом імунодефіциту людини та за інші злочини проти життя громадян (Розділ ІІІ Кримінального кодексу України).
Проте тут актуальною є проблема співвідношення невід'ємного права на життя і існування в Україні смертної кари (ст. 24 Кримінального кодексу України). Скасування цього виду покарання було однією з умов вступу України до Ради Європи. Питання це складне, у суспільстві існують різні точки зору щодо цього. Але так званий «мораторій на застосування смертної кари», по-перше – незаконний, а по-друге, не є засобом вирішення проблеми. Як відомо, змінювати або відміняти закони (у тому числі, і Кримінальний кодекс) має право виключно Верховна Рада України, яка відповідного рішення ще не прийняла.
Частина 2 статті 28 Конституції закріпила положення про недопустимість катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження чи покарання. Зазначена норма враховує вимоги відповідної Конвенції, що була підписана 10 грудня 1984 року і яка діє в Україні. Ст. 11 Конвенції вимагає від держав – учасниць систематично розглядати правила, інструкції, методи та практику допитів, умови утримання під вартою, поводження з арештованим для того, шоб не припускати застосування тортур.
Згідно з частиною 3 статті 28 Конституції України «жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам». Більш детально це положення розкрито в Основах законодавства України про охорону здоров'я, де у статті 45 забороняється проведення науково-дослідного експерименту на хворих, ув'язнених або військовополонених, а також терапевтичного експерименту на людях, захворювання яких не має безпосереднього зв'язку з метою досліду.
Значну кількість особистих прав людини охоплює поняття «недоторканість особи, яке розглядається, з одного боку, як право на свободу та особисту недоторканість (ст. 29), а з другого, як право на охорону особистого та сімейного життя (ст. 32). Право на свободу включає такі аспекти, як гарантії від незаконного арешту та затримання, свободу пересування, вільний вибір міста проживання, право залишати Україну та повертатись в Україну. Детально процедури і порядок в'їзду та виїзду закріплені в Законі України «Про порядок в'їзду з України та виїзду в Україну громадян України» від 21 січня 1994 р.
Недоторканість особистого життя означає, що ніхто без згоди громадянина не має права втручатися в його особисте життя, обмежувати його подружні, родинні, інтимні та інші прояви індивідуальної активності.
Серед норм законодавства України, що стосуються охорони особистого життя, слід окремо виділити такі.
1. Недопустимість збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її зголи, право громадян знайомитися із відомостями про себе та гарантування судового захисту права спростовувати недостовірну інформацію про себе та членів своєї сім'ї (ст. 32 Конституції України). Це положення Конституції деталізується Законом України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 року, відповідно до статті 23 якого забороняється збирання відомостей про особу, якщо немає її попереднього погодження. А ст. 31 названого Закону передбачає наступні права громадян:
– знати під час збору інформації, які відомості про них, з якою метою збираються, як, ким, з якою ціллю використовуються;
– заперечувати достовірність, повноту, доречність інформації.
Згідно зі статтею 41 Закону України «Про телебачення та радіомовлення в Україні» від 21 грудня 1993 року не припускається без згоди батьків або осіб, що їх замінюють, розповсюдження інформації про неповнолітніх, які здійснили злочин, про злочини щодо неповнолітніх, а також про самогубство неповнолітніх, якщо така інформація дає можливість ідентифікувати особистість.
2. Забезпечення таємниці всиновлення (стаття 112 Кодексу про шлюб та сім'ю України) шляхом зміни місця, дати народження дитини (не більш ніж на 6 місяців). Розголошення цієї таємниці тягає відповідальність за статтею 115–1 Кримінального кодексу України.
Страницы: 1, 2
