Не можна при цьому ігнорувати ворожість одних шарів суспільства до інших, наприклад, із приводу більшої заробітної плати, наявності дач або більших квартир, можливостей їздити за рубіж і т.д. Людям століттями вбивали в голів ідеї рівності (убивають, всупереч тому, що відбувається в суспільстві й зараз), хоча абсолютної рівності немає й бути не може. Але варто домагатися в суспільстві найбільш повного дотримання принципу соціальної справедливості й забезпечення нормального, забезпеченого в правовому відношенні існування людей.
От чому, коли підлітки робили акти вандалізму (і крадіжки) з дач, скажемо, представників творчої інтелігенції, вони говорили, що грабують радянських буржуїв, а коли злодії очищають квартири торговельних працівників (або від'їжджаючих за кордон), вони говорять, що відновлюють соціальну справедливість, тому що крадуть у тих, хто сам обкрадає державу й людей. Так чи інакше, але ці дії (як й їхнє пояснення) відкривають нам завісу (причини) конфліктів між різними соціальними групами й причини багатьох проявів злочинності. До речі, і характер чинених злочинів, і їхня мотивація також виникають із приналежності осіб, що зробила злочини, до тієї або іншої соціальної групи. Виявлено одну загальну кримінологічну закономірність: чим нижче рівень культури, вихованості й освіченості злочинців, тим грубіше по характері й примітивніше по мотивації чинене ними злочин. Чим вище утворення, соціальний статус злочинця, тим зухваліші способи здійснення злочинів, хоча, в остаточному підсумку, вони настільки ж, якщо не більше, небезпечні, чим всі інші види злочинності або злочинів. При всім цьому злочинність, як прояв групових конфліктів у суспільстві, є реальність. Нижчою ланкою в причинах злочинності, обумовлених соціальним буттям людини, є міжособистісні відносини (конфлікти) - у родинах, між близькими й знайомими, нарешті, що випадково виникають на ґрунті конкретної ситуації, коли зіштовхуються між собою інтереси людей, що не знайшли іншого способу дозволу конфлікту, крім як через злочин. Статистика показує, що такий вид злочинності, як насильницька, є в значній частині наслідок міжособистісних зіткнень. [8]
Перший й основний осередок соціального буття людини - родина. У цьому осередку - сила й слабість держави. Благополуччя й соціально корисна діяльність родини в значній мірі залежить від економічних, матеріальних умов. Забезпеченість або незабезпеченість родини, особливе положення розділу її - чоловіка, визначає в більшості випадків моральну й соціальну ситуацію в ній. У той же час клімат у родині визначають не тільки матеріальні умови, але й ступінь соціальної вихованості її членів, моральні установки. Не секрет, що чимало конфліктів і злочинів відбувається й відбувається там, де процвітають склоки, наклеп, анонімки, підсиджування, кар'єризм, що в значній частині випадків є не що інше, як вираження психологічної несумісності людей. У недалекому минулому в радянській кримінології як позитивний фактор відзначалося, наприклад, те, що, на відміну від більшості країн Заходу, де вбивства відбуваються в значній частині в результаті дій терористів, гангстерів, на вулицях й у громадських місцях, із застосуванням вогнепальної зброї й т.д. , у нашій країні переважна більшість убивств - результат побутових конфліктів (чоловік - дружину, дружина - чоловіка, коханець - співмешканку й т. п.). Навряд чи, однак, це можна вважати більшим досягненням, тому що те, що називається побутом, є не що інше, як деморалізація мікросоціальних відносин, показник існуючі в суспільстві неповаги людей друг до друга, у тому числі людей близьких, соціальної невихованості й низкою культури населення. А якщо до цього додати широкі масштаби з - злочину досить специфічного й найбільше властивій нашій країні, у комплексі причин якого нерідко лежать ті ж "побутові" мотиви або ворожість (зворотний бік психологічної несумісності) людей друг до друга ("Мені не сподобалося, як він на мене подивився!"), те стає очевидним, що подібна ситуація в якості кримінологічно позитивної оцінюватися не може. Але тепер з'явився й тероризм. Міжособистісні конфлікти, що виникають на ґрунті незадовільного соціального буття людини й відносин, що складаються внаслідок цього, небезпечні тим, що виникають або зненацька, але як результат "нагромадження" невдоволення протягом тривалого періоду часу й тому важко розпізнавані й тим більше попереджуємі, або починаються практично з перших днів спільного життя й з кожним наступним днем (періодом) стають усе більше нестерпними, приводячи, в остаточному підсумку, до вибуху, злочину. В останньому випадку втручання громадськості або правоохоронних органів нерідко не запобігає сумних наслідків, але навіть прискорює їхнє настання (що, звичайно, не означає, що в подібних ситуаціях у них не слід втручатися, - тут дорівнює може бути успіх або сумний результат). Сугубо особистісне сприйняття людиною соціального життя, як на макро-, так і на мікрорівнях, створює додаткові труднощі для з'ясування впливу соціальних умов на поводження його, у тому числі злочинне. Те, що ми називаємо стресами (і що зовсім не завжди означає наявності психічної хвороби), виникає, як правило, саме на ґрунті незадоволеності соціальним буттям. Очевидно одне: мікросоціальні й міжособистісні конфлікти є вираження негативного плину соціального життя людей, і саме в ній й у цих конфліктах кореняться причини значного відсотка злочинності в загальній її масі. Треба мати на увазі, що соціальні конфлікти досить різноманітні й переважна більшість їх може виявлятися в процесі практичної діяльності як суспільством і його соціальними осередками на різному рівні, так і правоохоронними органами, у першу чергу міліцією й наслідком. Однак заходу попередження злочинів у подібних випадках повинні по перевазі носити загальсоціальний характер.
2. Поняття формального, матеріального та формально-матеріального визначень поняття злочину
Поняття злочину є одним з центральних у кримінальному праві. Всі інші його інститути так чи інакше обертаються довкола нього, розкриваючи зміст окремих елементів, що характеризують його, окремих сторін тощо.
М.С. Таганцев, розглядаючи поняття злочину, писав: «Жизнь всех народов свидетельствует нам, что всегда и везде совершались и совершаются деяния по разным основаниям не только признаваемые недозволенными, но и вызывающие известные меры общества или государства, направленные против лиц, их учинивших, деяния, признаваемые преступными; что всегда и везде существовали лица, более или менее упорно не подчиняющиеся требованиям правового порядка, велениям власти, его охраняющей».
Злочин виникає з появою держави, з початком правової регламентації суспільного життя. У майбутньому з часом, з розвитком суспільства він стає особливим явищем, яке об'єднує найнебезпечніші діяння. При цьому «злочин» є категорією достатньо динамічною - навіть в одному і тому самому суспільстві, протягом невеликого проміжку часу підходи до розуміння злочинного і незлочинного можуть суттєво змінюватись.
Практично до 7% населення будь-якої країни становлять особи, які, не зважаючи на умови соціального буття, завжди порушуватимуть кримінально-правові приписи - вчиняти злочини (цей факт зафіксовано кримінологами різних країн світу). Основну масу населення країн — 65—67% - становлять особи, які потенційно спроможні порушити кримінально-правові приписи залежно від конкретної життєвої ситуації. Лише 23-25% населення - це громадяни, які за будь-яких обставин уникатимуть порушування кримінально-правових заборон - вчиняти злочини. [3]
Злочин - категорія не тільки правова, а й соціальна. Вона відображає негативну оцінку особи та її поведінки з боку суспільства, яка базується на: правовій оцінці поведінки та особи, яка дається обвинувальним вироком суду; осудом особи та її поведінки, яка формується в індивідуальній та груповій правосвідомості.
Розуміння поняття злочину протягом історії людства відбувалось поступово.
Першу спробу визначити поняття злочину здійснив римський юрист Ульпіан Д. (170-228 pp.), сформулювавши його як порушення закону, поєднане з насильством та обманом.
В.Д. Спасович писав, що злочин це - «деяние, запрещенное законом под страхом наказания, иными словами, оно есть нарушение закона криминального». Одночасно він визначав злочин як «нарушение учреждений, устанавливаемых в интересах общественного порядка и признанных необходимыми условиями общежития». Теоретично В.Д. Спасович вважав, що злочин - це «противозаконное посягательство на чье-либо право, столь существенное, что государство, считая это право одним из необходимых условий общежития, при недостаточности других средств охранительных, ограждает не нарушаемость его наказанием».
О.Ф. Кістяківський зазначав, що «преступление есть нарушение закона, установленного для ограждения безопасности и благосостояния граждан».
Пофесор Санкт-Петербургзького університету Н.Д. Сергієвський визначав злочин як діяння особи, яке на момент скоєння було протиправним та караним.
М.С. Таганцев, аналізуючи поняття злочину вказував: «Преступным почитается деяние, посягающее на юридическую норму в ее реальном бытии; или, выдвигая более содержание посягательства: деяние, посягающее на охраняемый нормой интерес жизни». Йому належить ще одне визначення злочину, яким, на його думку, є «уголовно-наказує мая неправда, деяние, посягающее на юридическую норму в ее реальном бытие».
Відомий французький криміналіст Гарро вважав, що злочин -Це діяння, заборонене або продиктоване заздалегідь виданим законом під страхом покарання.
Один з творців кримінологічної науки італійський криміналіст Гарафало визначав злочин як діяння, яке є шкідливим для суспільства і одночасно ображає середню міру почуття жалю та чесноти, що притаманні кожній цивілізованій особі.
Німецький криміналіст Біндінг вказував, що злочин - це порушення норми закону з каральною санкцією.
Кримінальні кодекси Франції епохи Великої Французької революції та Консульства (1791, 1810 pp.) визначали злочин як проступок або порушення, що карається за Кримінальним кодексом.
Кримінальне законодавство Російської імперії (1845, 1903 pp.) визначало злочин, як діяння, яке заборонене під час його вчинення під страхом покарання (з погрозою покарання).
На теренах Західної України, яка до 1939 р. перебувала в складі Польщі, діяв Карний кодекс та Право про переступи 1932 р. Карний кодекс не давав визначення злочину в одній нормі, однак шляхом тлумачення ним визнавалось умисна дія, заборонена під загрозою кари законом, що діяв у часі її вчинення, за яку передбачалось покарання у вигляді смертної кари або тюремне ув'язнення на строк понад 5 років (статті 1 та 12).
Інші дії (умисні і необережні, ті, за які передбачалось покарання у вигляді тюремного ув'язнення до 5 років або арешт понад 3 місяці, або штраф понад 3000 злотих) вважались кримінальними проступками.
Всі наведені визначення поняття «злочин» базуються на найважливішому принципі кримінального права, який сформульований як «Nullum crimen sine lege» - немає злочину, не передбаченого законом
Цей основоположний принцип закріплений у Загальній Декларації прав людини ООН від 10 грудня 1948 р. «Ніхто не може бути засудженим за злочин на підставі вчинення будь-якого діяння чи бездіяльності, які під час їх вчинення не були визнані злочином національним законом або міжнародним правом».
Європейська Конвенція «Про захист прав людини та основних свобод» від 4 листопада 1950 р. у ст. 7 закріплює цей самий принцип, вказуючи: «Нікого не може бути визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення на підставі будь-якої дії або бездіяльності, яка на час її вчинення не становила кримінального правопорушення за національними законами або за міжнародним правом. Не може також призначатися покарання, тяжче від того, яке застосовувалося на час вчинення кримінального правопорушення». [4]
