Наявність та характер спірних правовідносин. Цивільну юрисдикцію складають справи, які виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових правовідносини.
У порядку цивільної юрисдикції вирішуються у справи, які не носять такого характеру, але в силу вказівки закону належать до цивільною юрисдикції суду (наприклад, щодо контролю за виконанням рішень у цивільних справах (ст. 383-389 ЦПК, ст. 85 Закону України «Про виконавче провадження»), вирішення питання про визнання та виконання рішень іноземних судів та ін. До сформування системи адміністративних судів справи адміністративної юрисдикції (адміністративні справи, пов’язані з правовідносинами у сфері державного управління та місцевого самоврядування) розглядаються загальними територіальними судами шляхом запровадження спеціалізації суддів з розгляду справ адміністративної юрисдикції.
Спір про право характеризує такий стан відносин, коли між сторонами існують певні розбіжності з приводу наявності, змісту та обсягу прав та обов’язків, здійснення яких є неможливим без судового втручання.
Необхідність захисту права. Спір про право частіше всього виникає у зв’язку з правопорушенням, але може виникнути і при відсутності такого, наприклад, тоді, коли позивач претендує на яке-небудь право внаслідок умислу або необережності. З другої сторони, не будь-яке правопорушення породжує спір, який підлягає розгляду у суді. Якщо за правопорушенням порушник добровільно усуває допущене порушення не набуває характеру спірного відношення. Правопорушення переростає у спір, коли порушник добровільно не поновлює порушене право, а уповноважена особа приймає заходи щодо поновлення порушеного права.
У судовій практиці нерідко зустрічаються справи, за якими порушення або доведення процесу до кінця було б безцільним, оскільки процес не здатен виявити який-небудь вплив на правове положення сторін. Прикладом таких можуть бути позови про поновлення на роботі, якщо наказ про звільнення скасований, про виключення майна з-під арешту, якщо арешт знятий, і т.п.
Слід визнати правильною судову практику, яка вважає наявність названих обставин перешкодою для судового розгляду справи у зв’язку з тим, що спір між сторонами вже ліквідований. Дійсно у даному випадку відпав сам предмет спору, однак заявник (заінтересована особа) не позбавлені можливості захистити свої порушені права у зв’язку із заподіянням майнової чи моральної шкоди внаслідок таких протиправних дій.
Таким чином, при наявності трьох критеріїв (неналежність до інших видів судочинства, характер спірних правовідносин, необхідність захисту суб’єктивного права та інтересу) справу слід вважати такою, що належить до цивільної юрисдикції суду.
Справи, де відсутній спір про право, законодавець виключає із судової підвідомчості чи встановлений спрощений порядок розгляду. Наприклад, віднесення до ведення органів реєстрації актів цивільного стану справ про розірвання шлюбу. І напроти, є ряд категорій справ, в який фактично відсутній спір про право, але вони вирішуються у порядку цивільного судочинства. Наприклад, усиновлення дітей, надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку, встановлення фактів, які мають юридичне значення і т.д. Ці справи становлять окремий вид провадження у цивільному процесі – окреме.
Питання про юрисдикцію суддя вирішує при вирішенні питання про відкриття провадження у справі. При встановленні того, що справа не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства суддя за загальним правилом заяву або відмовляє у відкритті провадження у справі, постановляючи про це ухвалу. При прийнятті справи, яка не належить до цивільної юрисдикції суду, провадження у ній підлягає закриттю. І тільки у разі подання заяви про розірвання шлюбу з порушенням порядку, встановленого СК, суд постановляє ухвалу про повернення заяви .
У випадку відмови у відкритті провадження у справі чи закритті провадження у зв’язку з тим, що заява не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства (не належить до цивільної юрисдикції) суд (суддя) зобов’язаний вказати заявнику, до якого органу йому слід звернутися за вирішенням цього питання. На відміну від справ, які можуть бути розглянуті іншими органами, вимоги, що випливають з відносин, які не є правовими, взагалі не належать до юрисдикції будь-якого органу чи особи, тобто закон цих відносин не захищає ні у судовому, ні у будь-якому іншому порядку. Якщо конфлікт взагалі не підлягає вирішенню яким-небудь юрисдикційним органом, то не виникає питання про юрисдикцію у цій справі. Ухвали про відмову у відкритті провадження у справі, про закриття провадження у справі та про повернення заяви можуть бути оскаржені.
1.2 Поняття та види підсудності цивільних справ
Підсудність як історичне явище слід розглядати в нерозривному зв’язку із тими конкретно-історичними умовами, в яких вона функціонує, враховуючи економічні, соціально-політичні зміни в суспільстві та обумовлених ними зміни в організації судової системи. В історії людства інститут підсудності нерідко використовувався в суто політичних цілях для обґрунтування введення надзвичайних судів та розширення юрисдикції військових судів.
У теорії цивільного процесуального права підсудність визначають, передусім, як інститут цивільного процесуального права, норми якого регулюють належність підвідомчим судам цивільних справ до відання конкретного суду єдиної системи судів загальної юрисдикції для розгляду в першій інстанції як сукупність цивільних процесуальних норм, що встановлюють правила розмежування повноважень судів загальної юрисдикції [25, с.177].
У процесуальній цивілістичній літературі підсудність визначають і як розмежування компетенції між окремими ланками судової системи і між судами однієї ланки з розгляду підвідомчих їм цивільних справ, і як належність підвідомчої судом цивільної справи до відання конкретного суду в межах єдиної судової системи або як повноваження судів загальної юрисдикції з розгляду й вирішення підвідомчих їм юридичних справ, які розмежовуються на підставі загальних правил, передбачених законодавством [9, с.153].
З юридичної природи правил підсудності випливають такі основні положення, що складають зміст принципу законного судді.
Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у тому суді і тим суддею, до підсудності якого вона віднесена законом.
Кожна людина заздалегідь має право знати, який суд і в якому складі у відповідності із законом може розглядати справу, якщо така виникне.
Суд не тільки вправі, а й зобов’язаний ухилитися від розв’язання справ, йому не підсудних, і навпаки суд не вправі ухилитися від розв’язання підсудних йому справ і зобов’язаний прийняти їх до свого провадження; тільки при наявності законних підстав, відкривається шлях до переносу справи до іншого суду.
Цьому праву та обов’язку суду відповідає обов’язок сторін підкоритися вимогам “належного” суду, тобто компетентного суду, а також право вимагати суду незалежного і неупередженого.
Питання про підсудність можуть бути порушені не тільки сторонами, а й судом.
Вказані питання можуть бути порушені в будь-який момент провадження.
Взаємна згода сторін на зміну законної підсудності справи, як загальне правило, не може мати ніякого процесуального значення. Publicum jus pactis privatorum mutari non potest.
Закони, що визначають межи (обсяг) влади суду, не повинні тлумачитись розширено. Суд може прийняти до свого розгляду лише ті справи, до розгляду яких він уповноважений законом. Підсудність повинна бути точно встановлена в законі, а не визначатися стосовно конкретної справи, наприклад, за ознакою її “особливої складності”, “виняткового громадського значення” або “доцільності”. Lex simper cera est.
Суд сам повинен вирішувати, чи підсудна йому справа, що надійшла на його розгляд, не звертаючись до посередництва або вказівок вищого суду. Кожен суд повинен знати закони (jura novit curia).
В основі рішення суду про підсудність повинен бути той акт, який визнається законним приводом до початку справи. До перевірки цього акту по суті, як і обставин, що в ньому викладені, суд може приступити тільки попередньо, отже до визнання справи підсудної саме цьому суду, він сприймає на віру викладенні обставини, не розпочинаючи їх дослідження на достовірність.
Підсудність справи може бути змінена тільки на підставі об’єктивних чинників, встановлених в процесуальному законі і не повинна залежати від суб’єктивного погляду суду [7, с.201].
З огляду на значення принципу законності рішення судді доцільно закріпити його в Конституції України та Цивільному процесуальному кодексі України. Зокрема, норму, згідно якої ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у тому суді і тим суддею, до підсудності якого вона віднесена законом, має сенс включити до статті 55 Основного Закону [1].
При порушенні цивільних справ після позитивного вирішення питання щодо підвідомчості певної цивільної справи суду важливим є питання щодо того, який суд її буде розглядати. Для цього в цивільному процесі розглядається питання підсудності. Система судів України, яка зараз знаходиться в стані реформування, закріплена в Законі України «Про судоустрій» від 7 лютого 2002 р. Судова система судів загальної юрисдикції складається з чотирьох ланок: 1) місцеві суди; 2) апеляційні суди, Апеляційний суд України; 3) Касаційний суд України та вищі спеціалізовані суди України; 4) Верховний суд України [15, с.6].
Підсудність - це сукупність цивільних справ, які підлягають розгляду і вирішенню по суті в даній конкретній ланці судової системи й у даному конкретному суді цієї ланки. Перелік цих справ визначається, з одного боку, нормами права, які визначають повноваження конкретного суду, а з іншого - характером і властивостями кожної окремо взятої цивільної справи. На відміну від підвідомчості, яка розмежовує компетенцію між державними органами та громадськими організаціями щодо вирішення цивільних справ, підсудність розмежовує компетенцію в сфері вирішення цивільних справ між судами загальної юрисдикції. Тому підсудністю називається коло цивільних справ, вирішення яких віднесено до компетенції даного суду [17, с.290].
При порушенні цивільних справ після позитивного вирішення питання щодо підвідомчості певної цивільної справи суду важливим є питання щодо того, який суд її буде розглядати. Для цього в цивільному процесі розглядається питання підсудності.
На відміну від підвідомчості, яка розмежовує компетенцію між державними органами і громадськими організаціями щодо вирішення цивільних справ, підсудність розмежовує компетенцію в тій же сфері (щодо вирішення цивільних справ), але між різними судами. Тому підсудністю називають ще коло цивільних справ, вирішення яких віднесено до компетенції певного суду [13, с.334].
Визначення компетенції різних судів системи провадиться залежно від виконуваних ними функцій, від роду (предмета) справи, суб'єктів спору, що підлягає розгляду, і місця (території), на яку поширюється діяльність певного суду. В зв'язку з цим підсудність поділяється на функціональну, родову, територіальну.
Функціональна підсудність включає компетенцію окремих ланок судової системи України на підставі виконуваних ними функцій. Районні, районні в містах, міські, міжрайонні суди, військові суди гарнізонів виступають судами першої інстанції, виконуючи функцію розгляду і вирішення по суті справ, підвідомчих цивільному судочинству.
Родова підсудність — це розподіл підвідомчих судам цивільних справ між судами різних ланок, які входять до системи судів загальної юрисдикції, що діють як суди першої інстанції. Критеріями такого розподілу є 1) вид (категорія) справи, 2) особливість суб'єктного складу сторін у спорі, 3) наявність процесуальної ініціативи вищестоящого суду, 4) вказівки вищестоящого суду. Правило про родову підсудність викладено перш за все в ст.123 Цивільного процесуального кодексу України [2].
