6. Принцип справедливості і гуманізму ─ базується на високих моральних підвалинах, повазі прав людини, її гідності і честі.
7. Принцип підконтрольності ─ наявність повсюдного, загального та універсального контролю, здійснюваного громадянським суспільством, його структурами, державою в особі її різних органів, громадянами.
8. Принцип державного забезпечення, охорони і захисту ─ виражається в реальних засобах гарантування прав учасників правопорядку, функціонування правової системи, досягнення законними засобами прав, свобод, обов'язків та ін. Існуючий правопорядок забезпечується державою, охороняється нею від порушень.
9. Принцип організованості. Правопорядок виникає не стихійно, а при організуючій діяльності держави, її органів.
10. Принцип стійкості. Виникаючий на основі права і забезпечуваний державою правопорядок достатньо стабільний, стійкий. Спроби дестабілізації, порушення правопорядку присікаються відповідними правоохоронними органами.
11.Принцип єдності. Характер організації неоднаковий в різних сферах суспільного життя. Проте заснований на єдиних політичних і правових принципах, забезпечуваний єдністю державної волі і законності, правопорядок один на території всієї країни. Всі його складові в рівній мірі гарантуються державою, будь-які його порушення вважаються правопорушеннями і припиняються державним примусом.
12. Принцип визначеності. Правопорядок базується на формально-визначених правових розпорядженнях, реалізація яких і забезпечує визначеність суспільних відносин. Цим він відрізняється від систем відносин, що виникають в результаті дії інших соціальних норм, де відсутні чіткі формальні орієнтири, а роль суб'єктивних моментів дуже велика [3].
Отже, принципи правопорядку є логічним розвитком принципів, що діють у правовій системі, перебувають з ними в єдності, визначаються ними та справляють на них великий вплив як чинники, що характеризують фактичний стан врегульованості суспільних відносин.
Як відомо, далеко не всі норми права реалізуються завжди та постійно, нерідкі існують відступи від вимог правових норм, правопорушення. Тому необхідно розрізняти реально існуючий правопорядок (підсумок правового регулювання) і правопорядок, до досягнення якого прагнув законодавець на тому або іншому етапі розвитку суспільства (мета правового регулювання). Перший залежить від того, в чому полягали суспільних відносин в конкретних умовах, рівня політичної і правової культури суспільства, стану законодавства, характеру законності і ін. Отже, правопорядок має не тільки якісні, але і кількісні характеристики. Тому не випадково у сфері функціонування держави можна відзначити напрями діяльності по зміцненню (вдосконаленню, забезпеченню, охороні) правопорядку. Для того, щоб дана діяльність була ефективною і результативною, слід дослідити структуру даного явища.
2.2 Структура правопорядку
Перш ніж розглянути структуру правопорядку, слід визначити зміст даного поняття.
Зміст правопорядку — це система правових і не правових елементів, властивостей, ознак, процесів, що сприяють встановленню і підтримці правомірної поведінки суб'єктів, тобто такої поведінки, яка врегульована нормами права і досягла цілей правового регулювання. Розрізняють зміст правопорядку:
1) матеріальний — система реальних (економічних, політичних, морально-духовних, юридичних) упорядкованих відносин у громадянському суспільстві, з правомірною поведінкою їх учасників — фізичних і юридичних осіб, як результат їх об'єктивної потреби;
2) юридичний (державно-правовий) — система реалізованих прав, обов'язків, відповідальності громадян, тобто результат встановлення законності, впорядкованості та урегульованості правових відносин, правомірної поведінки їх учасників, досягнутий за допомогою правових засобів через виражену в них волю держави.
Структура правопорядку — це єдність і одночасно поділ системи громадських відносин, урегульованих правом відповідно до їх галузевого змісту. Будучи реалізованою системою права, правопорядок включає конституційні, фінансові, адміністративні, земельні, сімейні та інші види суспільних відносин, урегульованих нормами відповідних галузей права. У структурному відношенні правопорядок відображає реалізовані елементи системи права. Оскільки правопорядок визначається правом і забезпечується державою, то закріплює найбільш важливі риси і сторони соціально-економічного ладу, систему пануючих в країні політичних відносин. Отже, правопорядок включає не тільки відносини людей у сфері цивільного суспільства, але і що базується на нормах права, організацію самої політичної влади, тобто державу. На цю сторону правопорядку звертав увагу ще Цицерон, запитуючи: «Та і що таке держава, як не загальний правопорядок?» Близький до нього і Кант, що розглядав державу як «об'єднання безлічі людей, підлеглих правовим законам». Інакше кажучи, держава є і найважливіший елемент, і необхідна умова правопорядку. Не випадкове правове регулювання діяльності державних органів і посадових осіб здійснюється за принципом «Дозволено тільки те, що прямо дозволене»[3 §7]. В ст. 19 Конституції України встановлено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Найбільш адекватною формою реалізації подібного правопорядку виступає правова держава
У формуванні правового порядку беруть участь всі елементи механізму правового регулювання суспільних відносин. Їх причинно - наслідковий зв'язок складає основу правового життя суспільства, яке і призводить до встановлення правового порядку.
Елементи структури правопорядку такі:
1. Суб'єкти права — держава, її органи, державні, громадські і комерційні організації, громадяни, які мають права, обов'язки, повноваження, відповідальність, суворо визначені конституцією, законами, іншими правовими актами — статична частина.
2. Правові відносини і зв'язки між реалізованими елементами системи права (конституційні, фінансові, адміністративні, земельні, сімейні та ін.) — динамічний зв'язок.
3. Упорядкованість усіх елементів структури — суб'єктів права, правових відносин і зв'язків між реалізованими елементами системи права, методів правового регулювання і поведінки людей, процедурно-процесуальних форм їх здійснення і оформлення, тобто введення багатосторонньої правової регламентації — розпорядку, у рамках якого організовуються і функціонують громадянське суспільство і держава, — інтегративний зв'язок.
3. Значення принципів законності в процесі дотримання правопорядку
3.1 Поняття законності
правопорядок суспільний юридичний законність
Термін «законність» з’явився в період буржуазних революцій і зводився до вимоги підкорення громадян, адміністрації, посадових осіб, і суду приписам закону і до заборони виходити за його межі.
В Україні в одних випадках «законність» розглядали, як метод управління державою і суспільством по точному і неухильному виконанню і дотримання законів та інших підзаконних актів. У других випадках розглядали як режим діяльності всіх державних органів, громадських обєднань і громадян по дотриманню законодавства. У зв’язку з цим, часто траплялось, що чим точніше виконували закони, тим більше здійснювалось беззаконня. В третіх випадках законність ототожнювали з правопорядком. У юридичній науці була сформована традиційна концепція законності, суть якої полягає у суворому, неухильному дотриманні та виконанні законів всіма суб’єктами права [14, с. 49].
Законність досить часто розглядається в теорії права як державно-правовий режим, що забезпечує загальнообов’язковість юридичних норм і правових приписів у суспільстві та державі. У сфері функціонування виконавчої влади, у діяльності органів державного управління ця вимога проявляється особливо суворо.
Законність ─ це особливий режим або процес діяльності держави і всіх інших суб’єктів суспільних відносин, суть якого зводиться до трьох основних вимог:
1) наявність добре продуманої системи демократичних правових законів і підзаконних нормативних актів;
2) точне і повне закріплення правового статусу (прав і обов’язків) всіх учасників суспільних відносин, зокрема державних органів і посадових осіб;
3) точне і неухильне дотримання законів та інших нормативно – правових актів всіма посадовими особами і громадянами [8,с.63]. Такий підхід відповідає вимогам статті 8 Конституції України. Органи законодавчої, виконавчої і судової влади здійснюють свої повноваження в установлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України (ст.6 Конституції України).
Тоді як закон закріплює загальнообов’язкові правила поведінки, законність “прокладає” шлях до повного і безперешкодного їх здійснення. Інакше кажучи, вона є неодмінною умовою реального втілення законів у життя. Отже, дотримання законів приводить до встановлення законності у суспільстві, а законність, в свою чергу, забезпечує їх реалізацію. Таким чином, режим законності в правовій державі обумовлює наявність двох взаємозалежних факторів:
а) встановленого, чітко відпрацьованого законодавства, що відповідає потребами суспільного прогресу;
б) повної і безумовної реалізації розпоряджень законів і підзаконних правових актів державними органами, посадовими особами, громадянами і різними об'єднаннями.
Законність, як необхідна умова гармонічного функціонування людського суспільства, стає реальною силою в більш пізній час, коли суспільні відносини здобувають нову якість, тобто коли з відносин залежності, придушення й пригноблення вони поступово перетворюються щодо незалежних і вільних продуктивних матеріальних благ. Цим створюється необхідна база для дії справедливих правових законів, які однаковою мірою захищатимуть інтереси всіх членів суспільства, що приймають участь у його відтворенні.
3.2 Властивості та функції законності
Основними засадами законності вважають:
а) верховенство закону в системі нормативних актів;
б) єдність законності;
в) незаперечність закону в соціальній практиці;
г) реальний характер законності;
д) забезпечення прав людини і громадянина;
е) невідворотність відповідальності за правопорушення;
є) взаємозв’язок законності і доцільності, законності і культурності, законності і справедливості та ін.
Розглянемо кожну з них детальніше:
В Україні встановлена демократія, яка обмежує дії людини тільки законом. Державні органи, органи місцевого самоврядування, посадові особи діють за принципом «дозволено лише те, що визначено законом»
Законність має певні особливості:
По-перше, найважливішою рисою законності є її спільність. Вимога дотримуватися юридичних норми відноситься до всіх, хто знаходиться в межах дії права. Єдність законності означає, що не може бути різної дії закону в різних регіонах і щодо різних людей в Україні. На всій території України закон в однаковій мірі повинен діяти по відношенню до всіх суб’єктів права, тобто не може бути якихось виключень для іноземців чи громадян іншого походження (національності, раси та ін.).
Незаперечність закону в соціальній практиці характеризується тим, що ніхто не може відмінити закон, крім органу, який його прийняв. Так, якщо людині не подобається закон чи цілком Конституція це не означає, що вона має право його порушувати чи взагалі відмінити.
Реальний характер законності має місце тоді, коли вимоги закону не тільки проголошуються, а й впроваджуються в життя. Гарантіями реального впровадження закону в життя є саме суспільство (як чиновники, так і прості громадяни).
Забезпечення прав людини і громадянина. Одним з важливих принципів законності є ідея здійснення законів в інтересах людини і для забезпечення її прав. Основні права та обов’язки людини і громадянина закріплені в Конституції України і деталізуються у чинному законодавстві. Здійснення цих законів забезпечує права людини в усіх сферах її життєдіяльності. Закон передбачає всі можливі ситуації в житті та діяльності людини і регулює їх згідно чинного законодавства.
