Нині наступає третій етап, що пов'язаний з конституційним реформуванням, переходом від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління і повинен супроводжуватися повним демонтажем адміністративно-командно-номенклатурного режиму.
На першому етапі правова система України складалася як самостійна на нових засадах: вона звільнялася від псевдо-соціалістичної (радянської) сутності і повинна була заповнити цю порожнечу результативним гуманістичним орієнтиром. Оскільки мирний характер національної революції не супроводжувався адекватним оновленням структур влади, важким видався період вибору об'єктивних шляхів розвитку, закладення таких підвалин механізму самоорганізації соціальної системи, які сприяли б досягненню рівноваги усіх її підсистем (економічної, правової, політичної та ін.) і, зокрема, забезпечували вимоги до формування правової системи - зовнішньо незалежної та внутрішньо узгодженої.
Визначальним було те, що враховувався принцип правонаступництва. При прийнятті найважливіших правових актів держави робилися посилання на Декларацію про державний суверенітет. Був прийнятий Закон «Про правонаступництво України» (12.09.1991), ст. 2—3 якого встановлювали, що «до ухвалення нової Конституції України на території України діють Конституція (Основний Закон) Української РСР», а також «закони Української РСР та інші акти, ухвалені Верховною Радою Української РСР, оскільки вони не суперечать законам України, ухваленим після проголошення незалежності України».
Формуванню правової системи сприяла реалізація принципу розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу, судову; обрання першого законодавчого органу - Верховної Ради (обрана весною 1990 р.); схвалення основного процедурного документа Верховної Ради - Регламенту (1994 р.). Були внесені доповнення і зміни до чинної Конституції УРСР.
Відбувалося кількісне нагромадження нормативно-правових актів по тих сферах суспільних відносин, що не були урегульовані законодавством — прийняті закони: «Про вибори Президента України» (1991), «Про вибори народних депутатів» (1993) та інші. Проте відчутною була недосконалість в організації і функціонуванні державної влади.
Знакову роль у закладенні основ національної правової системи відіграв Конституційний договір між Верховною Радою України і Президентом України, прийнятий 8 червня 1995 р. (на рік).
Конституція України 1996 р. стала основою процесу формування правової системи; вона орієнтувала громадян на сприйняття загальнолюдських цінностей: верховенство права, політичний плюралізм, ринкові відносини, громадянське суспільство, демократичну соціальну правову державу. В ній був зафіксований правовий статус вищих органів державної влади - парламенту, президента, уряду.
Було звернуто увагу на правове становище Криму в складі незалежної України. Кримська Автономна Радянська Соціалістична Республіка (КАРСР), що утворена 12.02.1991 р.. була перейменована на Автономну Республіку Крим (24.04.1992 р.). Конституцію АРК, яка прийнята Верховною Радою АРК 6.05.1992 р. і діяла із змінами і доповненнями понад шість років, було замінено новою 23.12.1998 р. після схвалення її Верховною Радою України. Визначено, що нормативно-правові акти парламенту та рішення уряду АРК не можуть суперечити Конституції і законам України та приймаються відповідно до Конституції України, законів України, актів Президента і Кабінету Міністрів України та на їх виконання.
Відбулася децентралізація правового регулювання, яка була обумовлена роздержавленням власності, відмовленням від монополії в галузі ідеології, реальним створенням багатопартійної системи. Поширилося правове регулювання на раніше не регламентовані правом сфери публічного життя, наприклад на банківсько-фінансову сферу; затребували юридичної ідентифікації нові явища в правовій реальності суспільства (нові види злочинів у кримінальному праві); розширилися сфери застосування традиційних правових інститутів; відбулася диференціація ряду галузей права; виділилися певні галузі права (фінансове, земельне, господарське, податкове) та виникли нові інститути права (інститут президентства, інститут кредитних спілок, інститут земельного сервітуту, інститут податкового права, інститут неподаткових доходів бюджету, інститут доходів державних централізованих позабюджетних фондів та ін.). Сформувалися і розвинулися такі галузі публічного права: конституційне, адміністративне, кримінальне, фінансове, кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне, виправно-трудове, митне право, міжнародне приватне право та ін. Певний імпульс для розвитку здобуло соціальне право.
Постало питання про проведення державно-правової реформи відповідно до норм Конституції та норм європейських документів, які були схвалені Верховною Радою України. Недосконала структура виконавчої влади, що постійно перебудовувалася (зливалися, ліквідовувалися, утворювалися виконавчі органи), потребувала концептуально виваженого адміністративного реформування. Загальна концепція державно-правової реформи, що розроблена Інститутом законодавства Верховної Ради України (19.06.1997 р.), так і не була схвалена Верховною Радою, а ряд положень щодо цього проекту знайшли відображення в Концепції адміністративної реформи в Україні (1998 р.). Указом Президента України «Про першочергові заходи з проведення в Україні адміністративної, реформи» був передбачений комплекс організаційно-правових заходів: реструктуризація апарату Кабінету Міністрів України, наукове обґрунтування критеріїв визначення оптимальної структури і чисельності працівників апаратів міністерств та комітетів та інші. Введені посади Державного секретаря Кабінету Міністрів України та державних секретарів міністерств (29.05.2001 р.), які незабаром були відмінені. Тільки протягом 1994—1999 рр. прийнято понад 100 указів Президента і 300 постанов Кабінету Міністрів щодо реорганізації органів державної влади, в результаті чого кількість органів і чисельність працівників збільшилася, а питома вага видатків на утримання цих органів зросла (за 1996—1999 роки від 1,5 % до 3,8 %) [4, с. 5-6].
Нажаль у правовій системі України відсутня чітка і детальна законодавча і конституційна регламентація виробництва щодо справ про адміністративні правопорушення та порядок оскарження постанов і рішень у справах про адміністративні правопорушення. Недостатня ефективність формування правової системи України дала підставу для російських вчених визначити, що за «темпами правових реформ Україна стабільно займає останнє місце на території колишнього СРСР» [6, с. 684-685].
Нині правова система України знаходиться ще в стадії перехідного періоду і зберігає певний «наліт» попередньої, соціалістичної системи, з якої вийшла. Правосвідомість українського народу сформувалася в соціалістичному середовищі; властивий їй так званий «соціалістичний синдром» ще буде знаходити прояв у власній правовій еволюції і впливати на розвиток інших правових систем. Проте, на переломі XX і XXI сторіч він став значно меншим, чим був до 1996 року, тобто до прийняття Конституції держави. Вже можна говорити про створення фундаменту незалежної правової системи України, значною мірою очищеної від партійно-догматичних нашарувань попереднього попереднього періоду, від його «рідних плям». Українська посттоталітарна правосвідомість звільняється від комуністичного правового нігілізму, але в правотворчій і правозастосувальній діяльності ще має місце ототожнення права і закону, хоч таке ототожнення суперечить Конституції України 1996 р.
Правова інтенція Конституції України свідчить про перелом, що відбувається у пострадянській правосвідомості. Принципи народовладдя і прав людини конституційно визнані фундаментальними цінностями правової системи, що формується. Природні права людини постулюються як критерій правового характеру законів. Конституція прямо потребує підкоряти правам людини діяльність усіх органів влади, забороняє видавати і застосовувати закони, що порушують право. На пріоритетне місце принципу верховенства закону прийшов принцип верховенства права. Цей принцип є першоосновою української правової системи, він передує і вирішує матеріальну сутність Конституції. Його забезпечення стало імперативом національної правової системи. Нормам Конституції України надана пряма дія.
Сучасне трактування ефективності законодавства пов’язують із середовищем дії права, під яким розуміють взаємодію багатьох складових – стану економіки, політичного режиму, якості законодавства, ефективності роботи правових установ. Якщо ці чинники плідно взаємодіють, то формується певне середовище, що визначає правомірність дій суспільства, держави та індивіда.
Можна вирізнити два аспекти якості законодавства: соціальний, що пов’язаний із його змістом, і юридичний, пов’язаний із формою. Розглянемо їх детальніше. По-перше, зміст нормативно-правового акта повинен відповідати основним напрямам розвитку суспільства, по-друге, не менш важливою є відповідність закону реальним умовам життя і певна ресурсозабезпеченість, по-третє, законність нормативно-правового акта, тобто відповідність Конституції України та іншим актам, по-четверте, закони мають бути правовими, тобто відповідати принципам демократії і соціальної справедливості, а також нормам моралі, по-п’яте, відповідність закону розвиткові правової системи загалом, її взаємозумовленість з економічною, політичною та соціальною системами, по-шосте, слід розглянути дефініції (сформульоване юристами Стародавнього Риму положення, відповідно до якого “право може і повинно бути визначеним” (Дигести Юстініана), є актуальним для будь-якої правової системи).
Законотворення часто оминає професійних розробників-юристів, і тому нерідко закони стають втіленням політичної волі парламенту. При цьому лишаються поза увагою правова експертиза і принципи системності правового регулювання суспільних відносин.
Це призводить до значного погіршення якості законопроектів та інших нормативно-правових актів, які подаються не тільки народними депутатами України, а й Кабінетом Міністрів України. У кращому випадку роль юридичної науки вони вбачають у проведенні наукової експертизи, а коли створюються авторські колективи, то не часто можна побачити доктринальну позицію при розробці моделі й самого і нормативно-правового акта. Піднесення ролі таких наукових центрів, як Академія правових наук України, Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, інших інститутів НАНУ, Інституту законодавства Верховної Ради України у законотворчій діяльності – нагальна потреба сучасного законотворення. Інакше законодавчу систему України очікує загроза перетворення проблем законотворення на негативну практику. Ось чому тенденція до посилення впливу вузько групових інтересів під елегантною назвою „лобізм” практично може підмінювати правотворчість [11, с.45].
Кожний нормативний акт повинен мати власних авторів. Мистецтво автора при розробці проектів нормативних актів включає професіоналізм та науковий досвід, творчість, новаторство, ґрунтовне вирішення правових проблем. Безіменність у праві хибна тому, що немає кому пред’явити претензії щодо відшкодування збитків від недобросовісної правової продукції. Анонімність її авторів приховує від суспільства їхню некомпетентність і дилетантство, призводить до безвідповідальності за шкоду, заподіяну державі, суспільству і суб’єктам господарювання. Верховна Рада, яка прийняла закон, зобов’язана нести й економічну відповідальність за його негативні наслідки.
З-поміж багатьох публіцистичних досліджень останнього часу можна зустріти висновок, що найбільш “геноправослухняною” нацією є англійці. Це пояснюється формуванням та розвитком системи прецедентного права, досить значним “часовим” віком кожного з прецедентів англосаксонської правової системи.
До “геноправонеслухняних” націй традиційно відносять слов’янські нації. Причому, цитуючи Салтикова-Щедріна, Герцена, Тургенєва, доходять загального висновку, що, живучи „на слов’янських землях не порушуючи законів”, неможливо. Не вдаючись в детальний аналіз “геноправослухняної” теорії, вважаємо за потрібне зазначити, і про це переконливо йшлося на IV Всесвітньому форумі українців (18-20 серпня 2006 р.), що стан правової свідомості, навіть “правової налаштованості” в державі, явища так званого правового нігілізму віддзеркалюють нігілізм соціальний.
