Правовий нігілізм – це різновид соціального нігілізму як родового поняття. Сутність його – у загальному негативному ставленні до права, законів, нормативного порядку. Причина – юридичне невігластво, невихованість основної маси населення. Такі антиправові настанови і стереотипи є елементом, властивістю суспільної свідомості і національної психології, відмінною особливістю культури, традицій, способу життя.
Суттєву роль у цих процесах відіграє громадська думка. Проте в сучасних умовах вона стає менш чутливою до моральних порушень, навіть деградації. Певним чином це породжує заперечення багатьох правових настанов та цінностей.
Це одна з складніших проблем сучасних теоретико-правових досліджень. Правова система повинна чітко реагувати на прояв двох полярних тенденцій. З одного боку, є очевидною тенденція до певної стандартизації державної формотворчості – ті моделі чи форми, які існують в найбільш розвинутих демократичних країнах, запозичаються, причому інколи цілком механічно, без урахування національної специфіки. З іншого боку, навпаки, знаходить прояв тенденція до збільшення різноманіття форм державного устрою, з’являються національно-специфічні моделі, що є наслідком адаптації загальновизнаних взірців до специфічних умов будь-якої конкретної держави.
Поєднання всієї сукупності політичних, економічних, соціальних, соціокультурних та інших чинників у даній державі створює специфічне середовище, що трансформує загальновизнані форми в формоутворювальні елементи держави.
Заслуговує на увагу і те, що в українській юридичній науці сутність держави тривалий час розглядається тільки з класових позицій. Думка про державу як про інструмент урегулювання класових суперечностей, організацію, що задовольняє інтереси всіх чи більшості соціальних сил, надкласової організації, інструмент класового компромісу тощо не визнавалася.
Сучасна держава – соціальний арбітр, орган вирішення загальних справ, організатор багатьох важливих заходів, без здійснення яких не може нормально функціонувати сучасне суспільство.
Держава має запобігати диференціації суспільства, аби не допустити гострих соціальних конфліктів.
Жодна держава не має іншої альтернативи, крім участі у збереженні людства і вирішенні глобальних проблем, у демократичній перебудові внутрішньодержавного, національного і світового порядку, в зміцненні гарантій прав і свобод особи, в активному запобіганні тоталітаризму.
Заслуговує на увагу і зовнішньополітичний аспект актуальності теми. Вдосконалення сучасної держави, визнання фундаментальних принципів європейського розвитку створює правові та політичні умови для залучення України до міжнародних стандартів демократії.
Становлення правової державності передбачає генезис особливих правових відносин між громадянином і державою, між органами державної влади, а також оновлену взаємодію між суспільством та політичними силами.
Гендерна рівність – складова загального принципу рівності як основи демократичного устрою держави та суспільства. Принцип рівності є універсальною категорією і виключає дискримінацію за будь-якою ознакою: раси, кольору шкіри, релігії, соціального статусу.
У 2000 р. Україна разом із 189-ма країнами – членами ООН підписала Декларацію Тисячоліття, в якій сформульовані найважливіші цілі світового розвитку, серед яких одне з основних – досягнення рівності жінок і чоловіків у всіх сферах життєдіяльності.
Величезне значення цієї проблеми неодноразово обґрунтовувалося вітчизняним законодавством (Указом Президента України від 26 травня 2005 р. №1135/2005, Законом України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» від 8 вересня 2005 р. №2866-ІV).
Однією з основних причин гендерної нерівності в Україні є стійкі гендерні стереотипи, відповідно до яких суспільні ролі жінок і чоловіків залежать від так званого «природного» розподілу.
Незважаючи на проголошення Україною рівності прав жінок і чоловіків, численні норми чинного законодавства й досі містять дискримінаційні гендерні „викривлення”. Найкращою демонстрацією цього виступає гендерна асиметрія сучасного уряду України.
Основною проблемою вітчизняного законодавства у сфері гендеру є декларативність його положень. Досить важливо в цьому зв’язку зазначити, що мова має йти про “рівність прав, можливостей” та обов’язково про “рівність результатів”. Про що не наголошують нині на законодавчому рівні. Тому відповідні дослідження, аналіз та їх обґрунтування започатковані в Центрі правових досліджень гендерної політики, що створений при відділі теорії держави і права Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, який на сьогодні є єдиною незалежною інституцією такого рівня в державі.
2.2 Проблеми формування правової системи України
Одним з основних завдань незалежної Української держави є створення власної правової системи. Прийняття конституції поклало фундамент для організації системного розвитку нашого законодавства. Але в цьому шляху потрібно вирішити багато проблем [17, с. 122].
За останні роки було прийнято багато законів, не завжди при цьому враховувались загальнолюдські цінності. Часто це відбувалось без відповідної логічної послідовності. Особливо це стосується проблем оподаткування, приватизації, підприємництва. Такі закони вимагали частих змін. В результаті знижується регулюючий вплив законодавства на суспільні відносини. Наявність законів, які не виконуються, приносить великий збиток системі правового регулювання. Тому забезпечення дієвості правових норм -першочергова задача при формуванні правової системи України. Для цього важливо визначити, які групи суспільних відносин мають регулюватися тільки законами, які принципи повинні лежати в основі побудови законодавства.
Особливої уваги потребує законодавче забезпечення системи прав людини. Варто прислухатись до думки деяких науковців стосовно прийняття Закону про Закони. Важливим є системний підхід до формування нового законодавства, особливо в сфері регулювання економіки. Акти соціального регулювання окремих видів діяльності мають базуватись на стрижневому акті. (Такими актами повинні стати Господарський кодекс, Податковий кодекс). Останнім часом практикується включення в закон довгих пояснень, складних визначень. Тексти законів часто носять декларативний характер, вміщують лозунги, заклики. Все це послаблює мотивуюче значення правової норми як ідеальної моделі поведінки. Між тим, чіткі, короткі дефініції, конкретні визначення можуть повністю розкрити ціль закону.
Важливе значення має мова закону. Формування правової держави неможливий процес без підвищення правової культури. На її рівень впливає відношення до права, законів (поважне чи негативне), знання останніх, уміння їх правильно виконувати.
Побудова правової системи потребує науково обґрунтованої концепції розвитку різних галузей законодавства. В цьому велику роль повинні відігравати професіонали-правники.
Професіоналізм прямо залежить від рівня юридичної освіти і юридичної науки взагалі в Україні. Відомо, що цей рівень недостатній для того, щоб забезпечити потреби держави в фахівцях з права, які б відповідали міжнародним вимогам.
Конституцією закріплено, що Україна являється правовою державою.
Досвіду будівництва демократичного суспільства у нас немає.
Незважаючи на це, ми не повинні сліпо запозичувати досвід інших держав у становленні державності. Потрібно спиратись на власні історичні і культурні традиції і цінності.
Висновки
Суспільство - це одна велика система, в якій існує безліч підсистем. Однією з таких підсистем є правова система. Ця правова категорія була введена вченими - юристами для узагальнення усіх відомих правових явищ держави. Кожен автор пропонує свій власний список компонентів правової системи, через це питання складу правової системи ще потребує подальшого розроблення для того, щоб вчені могли знайти спільне вирішення цієї проблеми.
Правова система постає як складне, багатопланове поняття, що містить в собі цілий комплекс компонентів, справляє нормативно – організаційний та ціннісний вплив на суспільні відносини.
Зібравши різні визначення правової системи в одне можна зробити висновок: правова система - це об'єктивне, історично закономірне правове явище, яке включає в себе взаємопов'язані, взаємообумовлені і взаємодіючі компоненти: право і втілююче його законодавство, юридичні установи, юридичну практику, суб'єктивні права і обов'язки, правову діяльність і правовідносини, правосвідомість і культуру, правову ідеологію та ін.
Пізнання сутності і ролі правової системи потребує широкого підходу до розуміння правових явищ з урахуванням всієї їх багатоманітності та аспектів взаємодії, а також з урахуванням властивостей правових явищ стосовно людини, держави і суспільства.
Наша правова система формувалася століттями і продовжує безперервно розвиватися. Незважаючи на багаторічний термін існування незалежної держави, правова система знаходиться ще в стадії перехідного періоду. Правосвідомість народу України сформувалась у соціалістичному середовищі. Проте з прийняттям Конституції Україна почала відходити від соціалістичного життя і почала відкрито формувати свою власну незалежну правову систему. Але слід сказати, що радянська влада і правові переконання того часу залишили свій слід, який буде впливати на розвиток правової системи України.
Розвиток і зміцнення Української держави, її прямування до Європи нерозривно пов'язане з формуванням національної правової системи, яка б відповідала сучасним тенденціям правового розвитку.
Запровадження у вітчизняну правову систему міжнародно-правових стандартів передбачає вивчення закономірностей розвитку світової правової системи, окремих правових сімей, національних правових систем з урахуванням національних традицій, менталітету, позитивних напрацювань українських вчених - юристів.
Основою модернізації правової системи, фактором демократизації соціуму виступає основоположний нормативно-правовий акт України - Конституція, який має найвищу юридичну силу, визначає демократичний вектор розвитку держави, суспільства, правової системи.
Закріплення на конституційному рівні положення про те, що Україна є правовою, демократичною, соціальною державою, встановлення на рівні Основного Закону держави пріоритету людини (не особа для держави, а держава для особи) закріплення положення щодо рівності громадян, природності і невід'ємності прав і свобод людини - все це правові орієнтири для розвитку правової системи України.
У розвитку правової системи були зроблені великі досягнення, але поряд з ними стоїть така проблема як ефективність законодавства: діють застарілі нормативні акти, між діючими актами існують протиріччя, що порушує системність законодавства. Чимало нормативних актів — неефективні, відсутня належна стабільність законів. Є визнаним факт, що у визначенні загальної стратегії розвитку України були допущені прорахунки, пов'язані із недосконалістю соціальної складової реформ, недооцінкою економічної ролі держави. Також є перешкодою у розвитку правової системи правова культура суспільства, а вона у нас не дуже висока. Своїм ставленням до права ми показуємо свою правову культуру.
Створення сучасної ефективної правової системи, що покликана забезпечити розвиток України як розвинутої, демократичної соціально-правової держави, потребує подальшої розробки відповідної теоретичної моделі. Така модель має ґрунтуватися на найновіших досягненнях світової та вітчизняної наукової думки, враховувати всю сукупність передумов і орієнтирів пошуку, шляхів та механізмів подальшого реформування суспільства, розвитку оновленої правової системи.
У нас ще є можливість удосконалити нашу правову систему, позбутися прогалин у законодавстві. Щоб цього досягти потрібно вирішити ряд проблем.
По – перше: ефективність законодавства. Проблема повинна вирішуватись за такими аспектами:
1) зміст нормативно-правового акта повинен відповідати основним напрямам розвитку суспільства;
2) закон повинен відповідати реальним умовам життя;
3) законність нормативно-правового акта, тобто відповідність Конституції України та іншим актам;
4) закони мають бути правовими, тобто відповідати принципам демократії і соціальної справедливості, нормам моралі;
5) відповідність закону розвиткові правової системи загалом, її взаємозумовленість з економічною, політичною та соціальною системами;
6) право може і повинне бути визначене.
По – друге: подолання правового нігілізму. Правовий нігілізм – це загальне негативне ставлення до права, законів, нормативного порядку. З такими антиправовими настановами потрібно боротися. Треба виховувати в людях правову культуру, повагу до законодавства і права загалом.
По – третє: взаємозв’язок правової системи та держави. Правова система повинна чітко реагувати на прояв двох полярних тенденцій. З одного боку, є тенденція до певної стандартизації державної формотворчості – ті моделі чи форми, які існують в найбільш розвинутих демократичних країнах механічно запозичаються без урахування національної специфіки. З іншого боку існує тенденція до збільшення різноманіття форм державного устрою, з’являються національно-специфічні моделі, що є наслідком адаптації загальновизнаних взірців до специфічних умов будь-якої конкретної держави.
По – четверте: гендерно-чутлива політика. Гендерна рівність – складова загального принципу рівності як основи демократичного устрою держави та суспільства. В цьому принципі виключається дискримінація за будь-якою ознакою: раси, кольору шкіри, релігії, соціального статусу.
Ця проблема, безумовно, потребує повного викоренення, адже згідно Конституції України усі люди є вільними у своїх гідності і правах. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, статі, майнового стану або іншими ознаками.
Крім перерахованих проблем існують ще і багато інших, які заважають гармонійному розвитку правової системи України. Звичайно не можливо вирішити всі проблеми одразу, але потрібно робити все щоб ситуація не погіршувалася.
Правова система повинна формуватися не лише органами державної влади, а й за участю всієї громадськості. Правова система в Україні повинна виступати “терезами”, які б утримували державу від порушення та утиску прав людини. Тоді вона буде найбільш ефективною і буде виникати менше суперечностей стосовно неї.
Попереду в нас довга дорога і від нас залежить в яку сторону ми повернемо на роздоріжжі. Якою ми побудуємо нашу державу, яка буде діяти в ній правова система залежить саме від нас. Незалежно від результату діяльності органів державної влади, нашою метою повинно бути прагнення до кращого.
Список використаної літератури
1. АлексеевС.С. Механизм правового регулирования в социалистическом государстве. – М.,1996.- 246 с.
2. Алексеев С.С. Право на пороге нового тисячелетия. - М.: Статут, 2000. - С. 57.
3. Алексеев С.С. Теория государства и права: Учебник для юридических вузов. - М.: Норма, 1998. - с. 463.
4. Аналіз видатків на утримання органів державного управління України в 1994 - 1999 роках. - К., 2000. - Вип. 4. - С. 5 - 6.
5. Берхуз Хашматулла. Вступ до порівняльного правознавства. Одеса, 2002.- С. 305.
6. Журавський В.С. Правові системи сучасності. Глобалізація. Демократизм. Розвиток. - К., 2003. - С. 103.
7. Кучма Л.Д. Україна - не Росія. - М.: Время, 2003. – 560с.
8. Теория государства и права: курс лекций. / Под ред. Н. И. Матузова и А. В. Малько. - М., 2000.- С. 497-498.
9. Нагребельний В. П. Законодавча техніка та ефективність правотворення в Україні //Часопис Київського університету права. - 2003. - № 3. - С. 5.
10. Оніщенко Н. М. Правова система і держава в Україні. К., 2002, с. 87.
11. Оніщенко Н. М. Юридична газета. №18 (78), 28 вересня 2006 р.- С.45.
12. Рабінович П.М. Основи загальної теорії держави і права: Навч. Посібник - 5-те видання. - К.: Атака, 2001. - С.117.
13. Синюков В.Н. Российская правовая система. - М., 1994. - С. 19.
14. Скакун О. Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. З рос. – Харків: Консул, 2001. - С. 238 - 239.
15. Скакун О.Ф. Правова система України на правовій карті світу. – Х.: Еспада, 2004.- 454 с.
16. Стретович В. Правова система України: загальна характеристика сучасного етапу формування //Право України. -1998. – № 1. – С. 3.
17. Становлення і розвиток правової системи України: Збірник тез доповідей і наукових повідомлень науково – практичної конференції. -К.: Інститут держави і права ім.. В.М. Корецького НАН України, 2002. - 216 с.
18. Правовые системи стран мира. Энциклопедический справочник / Отв. ред. Сухарев Л. Я. - М.: Норма. 2001. - С. 684 - 685.
19. Тихомиров Ю.А. Правовая система развитого соцыализма // Сов. Государство и право. - 1979. - С. 223.
