Сучасна юридична практика свідчить, що до набуття СК чинності шлюбні договори на Україні практично не укладалися. Відсутність попиту з боку населення призводить до специфічного ставлення нотаріусів до шлюбного договору, оскільки вони майже не розвивають умови шлюбного договору і не вдосконалюють проекти таких договорів. Справді, можна прожити без шлюбного договору, але не всі сімейні правовідносини позбавлені проблем, і краще їх передбачити, ніж доводити майбутнє спільне життя до постійних конфліктів. Навіть сам процес складання умов шлюбного договору може розглядатися як перевірка характерів і справжніх намірів сторін, а тому можливість складання такого договору – це вже позитивний момент, але не в правовому значенні, властивому сучасній юридичній практиці.

При роз'ясненні прав та обов'язків осіб, що виникнуть після посвідчення шлюбного договору, нотаріус зобов'язаний наголосити, що умови шлюбного договору щодо переходу права власності на нерухоме та інше майно, якщо законодавством передбачено спеціальний порядок набуття цього права, вважаються виконаними (дієвими) лише після належного його оформлення.

Нотаріус має роз'яснювати і можливість внесення змін до шлюбного договору, право сторін за згодою їх обох припинити дію шлюбного договору, а також визнати його цілком або частково недійсним у суді тощо.

Якщо при посвідченні шлюбного договору постане питання про конкретне майно, право власності на яке пропонується визначити в шлюбному договорі, то у такому разі потрібно встановлювати належність права власності на нього. Виходячи з загального змісту шлюбного договору – визначення правового стану майна у шлюбних правовідносинах, він повинен відповідати змісту окремих правочинів, що мають законодавче закріплення.

За бажанням сторін шлюбний договір може укладатись у присутності свідків, про що слід зробити відповідний запис у посвідчувальному написі. Свідки після встановлення їхньої особи та перевірки дієздатності мають підписуватися у шлюбному договорі. ради, консульської установи чи дипломатичного представництва.

При посвідченні шлюбного договору нотаріус зобов'язаний роз'яснити сторонам зміст та значення поданого ними проекту і перевірити, чи відповідає зміст посвідчувального правочину вимогам закону та дійсним намірам сторін. При посвідченні шлюбного договору нотаріус повинен з'ясувати, чи розуміють учасники договору значення своїх дій та наслідки їх здійснення.

Для цього він з'ясовує обсяг цивільної дієздатності фізичних осіб, які є учасниками правочину. Якщо у нотаріуса виникає сумнів щодо їх віку або обсягу дієздатності, він вимагає відповідний документ (паспорт громадянина України, акт цивільного стану громадян про народження, про шлюб, розірвання шлюбу тощо).

В деяких випадках навіть повнолітня особа не може укладати шлюбний договір. Якщо у нотаріуса є підстави вважати, що хтось з учасників правочину страждає на хронічний, стійкий психічний розлад, що істотно впливає на його здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, а відомостей про визнання особи недієздатною чи обмежено дієздатною немає, нотаріус відкладає вчинення правочину і з'ясовує питання про наявність відповідного рішення суду. Якщо таке рішення судом не виносилось, нотаріус зупиняє вчинення нотаріальної дії до розгляду справи в суді. Шлюбний договір складається не менше ніж у двох примірниках, один з яких залишається у справах державної нотаріальної контори чи приватного нотаріуса, а інші, що мають силу оригіналу, видаються сторонам. Усі примірники підписуються учасниками правочину. Посвідчувальний напис вчиняється на всіх примірниках шлюбного договору. На бажання учасників правочину кожному з них видається по одному примірнику, про що зазначається у тексті договору (п. 36 Інструкції).

СК України не передбачає державної реєстрації шлюбного договору. Тому його дійсність пов'язується саме з нотаріальним посвідченням. Порушення вимоги закону щодо нотаріального посвідчення шлюбного договору спричиняє наслідки, передбачені цивільним законодавством. Згідно із ч. ч. 1, 2 ст. 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається [16, с. 94].

2.3 Зміст шлюбного договору

Існує таке поняття, як зміст шлюбного договору, тобто ті умови, які можуть визначатися сторонами при його укладенні. Сімейне законодавство не містить умов, які можна б було визначити як обов'язкові умови шлюбного договору. Таким чином, усі умови цього договору можна вважати такими, що визначаються на розсуд сторін і погоджуються ними. Ці умови можна поділити на дві групи: а) умови з позитивним змістом; б) умови з негативним змістом. До першої групи належать умови, які сторони, згідно з законом, у першу чергу можуть внести до шлюбного договору. До них зокрема належать умови, що визначають майнові відносини між подружжям та умови, які встановлюють майнові права та обов'язки подружжя як батьків (ч. ч. 1, 2 ст. 93 СК України). Негативними є умови, які сторони не можуть включати до шлюбного договору і наявність яких є підставою для визнання шлюбного договору недійсним. Це умови, що стосуються особистих відносин подружжя, умови, якими сторони зменшують права дитини або ставлять одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище, та умови щодо передачі передбаченого законом майна у власність одного з подружжя (ч. ч. З – 5 ст. 93 СК України). В прямому розумінні негативні умови не можна визнати умовами договору, оскільки умови (пункти) – це те, що складає зміст договору як юридичного факту. Негативними, по суті, є «антиумови», тобто ті пункти, які сторони не можуть включати до договору і які, відповідно, не можуть складати його зміст.

Новий СК України залишає незмінною існуючу концепцію щодо предмета шлюбного договору. Відповідно до ч. 1,2 ст. 93 СК України шлюбним договором регулюються лише майнові відносини подружжя, встановлюються їхні майнові права й обов'язки. Сторони у шлюбному договорі можуть визначити: а) правовий режим належного їм майна (ст. 97 СК України); б) порядок користування житлом (ст. 98 СК України); в) право на утримання (ст. 99 СК України). [10, c. 313]

Крім цього, шлюбним договором можуть бути визначені майнові права та обов'язки подружжя як батьків. Хоча закон не деталізує це положення, можна припустити, що подружжя може в шлюбному договорі встановити порядок надання дитині утримання, форму такого утримання (грошова або натуральна), визначити питання, пов'язані з наданням коштів на догляд за дитиною, розвиток її здібностей, відпочинку, поїздок за кордон тощо. Незважаючи на широкі можливості сторін щодо формування змісту шлюбного договору, існує ряд умов, які в договір включатися не можуть. Деякі з цих умов прямо названі в законі, інші – можуть визначатися, виходячи з його загального змісту. В ч. 3–5 коментованої статті прямо визначаються умови, які сторони не можуть включати до шлюбного договору. В першу чергу, шлюбний договір не може регулювати особисті відносини між подружжям, а також особисті відносини між батьками та дітьми. Ця норма достатньо чітко окреслює межі шлюбного договору і в цьому сенсі однозначно вказує на неможливість включення до нього умов особистого характеру. Тому не будуть відповідати закону умови шлюбного договору щодо встановлення права кожного з подружжя на віросповідання, виховання в дітях прихильності до певної релігії, визначення культурних та мовних пріоритетів тощо. Можна відзначити, що норми законодавства України, які визначають зміст шлюбного договору, істотно відрізняються від законодавства більшості закордонних країн, які надають широкі можливості включення до шлюбних контрактів умов щодо особистих немайнових прав та обов'язків подружжя. В американському праві вони одержали назву «умови про стиль життя». При цьому спектр таких умов дуже широкий. Сторони можуть, наприклад, включити в договір положення, що стосуються: інтересів дітей (про методи виховання та контролю за дитиною; визначення її релігії; порядку зустрічей з дитиною дідусів та бабусь тощо); друзів дружини та чоловіка (скільки і яких друзів вони хотіли б мати, скільки часу вони планують проводити із друзями і які форми спілкування з ними є найкращими); роботи дружини та чоловіка (хто з подружжя буде працювати, скільки приблизно часу дружина та чоловік будуть витрачати на роботу, яким чином вони будуть приймати рішення про зміну роботи тощо); сексуальних відносин дружини та чоловіка (періодичність, способи сексуальних відносин тощо) [13, ст. 670]. Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені СК (ч. 4 ст. 93 СК). Вказана норма є відповідною гарантією майнових прав дитини. Тому батьки не вправі укласти шлюбний договір, за яким дитина буде позбавлена права на аліменти, права на отримання майна у власність, права на проживання в певному житловому приміщенні тощо. Треба, однак, відзначити, що ч. 4 ст. 93 СК України сформульована занадто вузько, бо містить вказівку на неможливість зменшення тих прав дитини, які встановлені саме Сімейним кодексом. Разом з тим, не викликає сумніву, що шлюбний договір не може зменшувати будь-яких майнових прав дитини, беззастережно від місця їх нормативного закріплення – в Сімейному кодексі або інших нормативних актах. Тому більш точним буде вказівка на те, що шлюбний договір не може зменшувати прав дитини, які встановлені законодавством.
 Згідно із ч. 4 ст. 93 СК України шлюбний договір не може ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище. Ця норма є новою для вітчизняного сімейного законодавства. В ній вперше закріплюється таке оціночне поняття, як «надзвичайно невигідне матеріальне становище», хоча і не надається його визначення або загальних орієнтирів, за допомогою яких можна було б з'ясувати його зміст. Очевидно, що в реальному житті надзвичайно невигідне матеріальне становище може мати різні конкретні прояви. Наприклад, воно може виникнути, якщо за умовами договору у разі поділу майна подружжя вся нерухомість передаватиметься одному з них, натомість другий буде отримувати рухоме майно незначної вартості. Таке становище може виникнути також, коли один із подружжя бере на себе явно обтяжливі обов'язки, наприклад, зобов'язується у разі розірвання шлюбу утримувати свого колишнього дружину/чоловіка, його дітей та близьких родичів тощо. Умови, які не можуть включатися до шлюбного договору, визначаються не лише спеціальними нормами СК України (ч. ч. З – 5 ст. 93 СК України). Для договірної практики подружжя неприпустимими є й інші умови, що порушують загальні норми договірного права. Не можуть сторони закріпити в договорі відмову від прав, які включаються до загального цивільного статусу особи, наприклад, відмову одного з подружжя від одержання в майбутньому заробітної плати на користь другого з подружжя. Аналогічні заборони існують щодо умов, якими подружжя обмежують правота дієздатність своїх дітей або інших родичів. У шлюбному договорі не можуть також передбачатися умови, за якими зобов'язаною особою ставали б не самі сторони (дружина та чоловік), а треті особи – діти подружжя або їхні родичі.

Специфіка шлюбного договору багато в чому визначається тим, що його укладають особи, які пов'язані особливими, особисто-довірчими відносинами. Це дає підставу деяким закордонним юристам визначати шлюбний договір як особистий або навіть інтимний договір. Однак при цьому виникає ряд проблем, пов'язаних з тим, що в ряді випадків укладення шлюбного договору (у частині належності подружжю майна та обсягу їхніх прав на таке майно) зачіпає інтереси третіх осіб і тому не може становити для останніх таємниці. У зв'язку із цим законодавство деяких країн містить істотні обмеження ступеня таємності шлюбних контрактів. Наприклад, у Франції й ряді інших європейських країн шлюбний договір повинен бути обов'язково опублікований, якщо один із подружжя є комерсантом (ст. 1394 ГК Франції). Подібна норма міститься у ст. 46 Сімейного кодексу Російської Федерації, у якій сказано, що чоловік та дружина зобов'язані повідомляти своїх кредиторів про укладення, зміну або розірвання ними шлюбного договору або розділ їхнього спільного майна. При невиконанні цього обов'язку подружжя-боржники не вправі у випадку спору посилатися на положення шлюбного договору або на зроблений поділ їхнього спільного майна. [12, с. 197]

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5